Поствиборчий бюлетень ХПГ (6-28 лютого 2005року)
***
Чернігівчанам за фальшиві відкріпні посвідчення дали по 3 роки в`язниці
Суд присудив 3 жителів Чернігівської області до 3 років в'язниці з відстрочкою за використання фальшивих відкріпних талонів на виборах Президента.
Про це сказано в повідомленні прес-служби прокуратури Чернігівської області, текст якого мають Українські Новини.
«Суд визнав (3 чоловік) винними в здійсненні злочину проти виборчих прав людини й громадянина й виніс обвинувальний вирок», – сказано в повідомленні.
2005-02-18
Погромщики избирательных участков могут получить до восьми лет тюрьмы
От пяти до восьми лет лишения свободы «светит» двум жителям Тростянца, которые разгромили избирательный участок во время выборов президента 21 ноября прошлого года.
Тогда Владимир Г. и Сергей А., нагло ворвались в помещение избирательного участка № 127, находившегося в спортивном зале Тростянецкой общеобразовательной школы № 2, и совершили преднамеренные преступления, имея целью помешать нормальному ходу голосования. Так, молодчики принуждали официального наблюдателя от блока «Наша Украина» покинуть помещение избирательного участка, а когда тот отказался, применили насилие, нанеся пострадавшему тяжелые травмы, в том числе сотрясение мозга.
По факту препятствия осуществлению избирательного права граждан прокуратура Сумской области возбудила уголовное дело. По информации прокурора Александра Наумова, в ходе досудебного следствия вина Владимира Г. и Сергея А. доказана полностью.
Им предъявлено обвинение в совершении преступлений, предусмотренных частью 2 ст. 157 и частью 2 ст. 296 Уголовного кодекса Украины. Дело с обвинительным заключением направлено в суд, который и примет решение о наказании, передает «Данкор».
www.rupor.info
24.02.2005
В Кіровограді прокуратура розгрібає наслідки виборів
Кіровоградська обласна прокуратура порушила і розслідує 24 кримінальні справи стосовно порушень виборчого законодавства, передає Інтерфакс-Україна.
До суду для розгляду по суті направлено сім таких кримінальних справ. Крім цього, протягом періоду президентських виборів до органів прокуратури надійшло 259 звернень стосовно порушень вимог законодавства про вибори.
Прес-секретар обласної прокуратури Наталія Алексєєнко повідомила, що у «легендарному» територіальному виборчому окрузі № 100 органами прокуратури області порушено вісім кримінальних справ. П’ять з них – за фактом свідомо неправдивого встановлення результатів виборів на дільничних виборчих комісіях №№ 53, 71, 92, 106, 113.
У свою чергу, Кіровоградська міська прокуратура розслідує кримінальну справу за фактом зриву безперервного засідання територіальної виборчої комісії № 100 зі встановлення результатів голосування на виборах Президента України 31 жовтня 2004 року.
Також міська прокуратура розслідує кримінальну справу щодо порушень закону про вибори Президента України службовими особами дільничних виборчих комісій виборчих дільниць № 25 і № 35, ТВО № 100, а також виборчих дільниць № 9 (ТВО № 103) і № 84 (ТВО № 104), які під час підготовки і проведення другого туру виборів видавали невідомим особам незаповнені бланки відкріпних посвідчень.
http://www.interfax.kiev.ua
ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
Сесія міської ради – військова таємниця?
Георгій Кобзар, м. Харків
Під час виборчих перегонів в Україні права людини порушувались масово та постійно. Місцеві адміністрації та органи місцевого самоврядування, приймаючи політичні рішення, часто намагалися робити це потайки від громадськості. Тобто, доступ до інформації, й без того обмежений, по таких справах ставав майже неможливим.
Характерний приклад з практики нашого «местного самоуправства.»
24 листопада 2004 року міський голова м. Чугуєва Харківської області Галина Мінаєва скликала позачергову сесію та призначила її проведення, всупереч ч. 9 ст. 46 закону «Про місцеве самоврядування в Україні», на той же день. На порядку денного стояло прийняття звернення проти «антиконституційних дій опозиції». Мабуть, міський голова та частина «народних обранців», які бажали висловити своє «фі» власному народу, не хотіли, щоб інформація про це розійшлася по місту, в якому далеко не всі шанували дона Януковича. Тому представникам ЗМІ, які прийшли на сесію, вказали на двері.
Міський голова поставила на голосування питання про присутність на пленарному засіданні Чугуївської міської ради журналістів Сергія Рогозіна та Романа Гноєвого (останній, до речі, на той час працював кореспондентом газети «Новини Чугуєва» – друкованого органу ради!). Набралося 13 голосів за те, щоб вони полишили приміщення. Хоча кількісний склад ради нараховує 32 депутати, а рішення, згідно з законом, приймається більшістю від складу згідно із списком (тобто, у нашому випадку, необхідно 17 «за») пані Мінаєва проявила творчий підхід і заявила, що «у даному випадку вистачить і 13, рішення прийняте.»
Це рішення тим більше незаконне, бо згідно зі статтями 4 та 46 вищезгаданого закону, робота органу місцевого самоврядування повинна проводитись на принципах гласності.
Із залу засідання також примусово, навіть без голосування, видаляли кореспондента газети «Точка зору» Юрія Чумака. Депутати Чугуївської міськради не дозволяли йому здійснювати відеозапис роботи сесії, образливо висловлювались на його адресу.
Пояснення журналістів про те, що вони мають право бути присутніми на ВІДКРИТОМУ засіданні ради для того, щоб донести до широкого загалу громадськості інформацію про «доленосні рішення» депутатів, міський голова та її посіпаки до уваги не взяли. Щоправда, частина депутатського корпусу, на знак протесту проти беззаконня, відмовилась приймати участь у цій виставі безглуздя та полишила приміщення...
Мінаєва та «підмінаєвці» таки не дали змоги журналістам здійснити свої професійні обов'язки, таки проголосували за свою «писульку». Її текст залишимо суду історії, але перешкоджання законній діяльності журналістів, повинно бути розглянуто судом, який надасть цим діям оцінку за ст. 171 Кримінального Кодексу України.
Але тут розпочинається вже 2-а серія. В той же день журналісти, чиї права були порушені, звернулися до Генерального прокурора України (вже колишнього) пана Васильєва з відповідною заявою. У грудні надійшов лист про те, що заява передана до Харківської обласної прокуратури і... І все. На дворі вже помаранчева «майже весна», середина лютого 2005 року, а з того часу – ані слуху, ані духу. Цікаво: прокуратура, до функцій якої належить здійснення нагляду за дотриманням законності, сама порушує закон «Про звернення громадян».
Можливо, новий (старий) Генеральний прокурор Святослав Піскун прочитає цього листа, йому стане соромно за своїх підлеглих та справа зрушить з мертвої точки.
А можливо, необхідно подавати позов до суду на бездіяльність прокуратури?
СВОБОДА МИРНИХ ЗІБРАНЬ
Чернігівські судді навчалися свободі мирних зібрань та обговорювали фільм про штурм міської ради
З 25 по 26 лютого 2005 року в Чернігові в приміщенні Навчально-методичного центру обласної ради федерації профспілок проходив дводенний семінар для суддів Чернігівської області «Право на свободу мирних зібрань. Стаття 11 Конвенції про захист прав та свобод людини», організований Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини спільно з Фундацією сприяння правосуддю та Апеляційним судом Чернігівської області.
Семінар був присвячений праву на мирні зібрання, проблемам обмеження щодо реалізації права громадян на свободу мирних зібрань, мітингів та демонстрацій. Досить велику увагу суддів викликало питання завчасного сповіщення органів місцевого самоврядування про проведення мітингів, зборів тощо. Їх зацікавила практика інших судів з цих питань та рішення конституційного суду. Були обговорені гарантії права на свободу зібрань у розрізі співвідношення їх у українському законодавстві та Конвенції з прав та основних свобод людини. Судді ознайомилися з практикою та рекомендаціями Європейського суду з прав людини у цих питаннях.
Перед початком семінару учасникам був продемонстрований відеозапис, зроблений Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини, з подіями 26 листопада 2004 року біля будинку Чернігівської міської ради, коли учасники 10 тисячного мітингу під керівництвом народного депутата України Миколи Рудьковського зробили спробу захвату будинку органу місцевого самоврядування. Побачені кадри вразили суддів настільки, що після палкого обговорення, вони запропонували зробити на базі наявних матеріалів документальний телефільм та розповсюдити його на всю територію держави з метою унеможливлення повторення таких подій у майбутньому.
З доповідями на семінарі виступили: керівник інституту «Республіка», екс-організатор наметового містечка «Україна без Кучми» Володимир Чемерис, представник Інституту міжнародного права при Державному університеті ім. Т.Г.Шевченко, к.ю.н. Микола Гнатовський та адвокат Олександр Нагорний.
Під час семінару та обговорення проблеми свободи мирних зібрань в Україні, присутні зробили спільний висновок про те, що кількість справ, пов'язаних з цим правом зараз буде різко зростати, з причини того, що багато людей під впливом подій «помаранчевої революції» дуже активно вдаються до публічних масових заходів. Про це говорять і останні події у Чернігівській області. Також судді-учасники наголосили на необхідності врегулювання відповідальності організаторів мітингів та зборів, які призводять до масових протиправних дій.
Даний захід відбувся в рамках проекту «Впровадження міжнародних норм в судочинство України», який реалізується Чернігівським громадським комітетом захисту прав людини спільно з Апеляційним судом Чернігівської області та Центром підвищення кваліфікації для суддів Чернігівської області за фінансової підтримки програми «Демократичні гранти» посольства США в Україні. Метою проекту є сприяння імплементації норм міжнародного права в судочинство України шляхом проведення семінарів для суддів місцевих судів Чернігівської області та підготовки навчальних матеріалів для них.
ЗАХИСТ ВІД ДИСКРИМІНАЦІЇ
Гумові палиці, наручники і дактилоскопія, або «Профілактичне» залякування ромів
Подія, що сталася зимового ранку цього року, збудоражила всіх мешканців ромського мікрорайону Радванка міста Ужгород. Річ у тім, що 20 січня близько шостої години ранку у Радванці, де компактно проживає населення ромської громади, з’явився наряд міліції разом з представниками «Беркута» у масках, з гумовими палицями. Вони заходили майже в кожну оселю, де мешкали роми, порушуючи спокій сімей, які ще не встигли проснутися, й грубо грюкали у вікна і двері, а якщо їм відразу не відкривали, то виламували силою. Увірвавшись в оселю, вони сходу наказували дорослим ромам швидко одягатися і сідати в автобус, що стояв поруч будинків, куди збирали усіх чоловіків.
Після перебування у міліції група потерпілих ромів звернулася у правозахисну всеукраїнську ромську організацію «Чачіпе» («Правдивий захист»).
Тиберій Тирпак, вул.Гранітна.
– Рано-вранці, близько 6-ї години ранку, коли ми ще всі спали, хтось постукав у вікно. Дружина Марія швидко схопилася і відкрила двері, не підозрюючи щось лихого. У хату ввірвалися троє осіб у масках в камуфляжному одязі. Побачивши мене, вигукнули: «Ваші документи!» Я їм дав паспорт. Ознайомившись з його даними наказали: «Негайно вдягайся і йди з нами!» Я попросив пояснити мені причину мого затримання. У відповідь пролунало: «Якщо не встигнеш одягнутися до того часу, поки порахую до 3-х, то отримаєш за заслугою за невиконання наказу». За відведений мені час я-таки не встиг одягнутися і дістав сильний удар у ліве вухо та по спині. Розірвали на мені майку і повели у великий автобус жовтого кольору. Там знаходилося вже близько десяти ромських чоловіків. Деякі з них плакали від болю.
Іван Сурмай, вул.Гранітна
– Ранком мене розбудив наряд «Беркута» у масках, серед яких я упізнав одного з них – Колю. Наказали швидко вдягатися. Гумовими палицями підганяли, начепили наручники. Я не встиг одягтися у тепле. Загнавши мене в автобус, пристебнули до поручня сидіння і продовжували бити гумовими палицями, погрожуючи відбити мені ліву нирку і приходити до мене кожного ранку й знущатися. У такому вигляді мене доставили в Ужгородський міський відділ міліції на вул.Гагаріна.
Юрій Йонаш, вул.Ужанська
– На світанку у хату увірвалися незнайомі мені люди у камуфляжній формі і масках. Наказали мені і 18-річному сину Юрію швидко вдягтися і йти з ними. Перелякана дружина і діти здійняли плач і галас, бо не знали причини такого поводження з чоловіком, сином і братом. Адже ніякого пояснення ніхто не давав, крім команди: «Пред’явіть паспорти!», «Швидко вдягайтеся!», «Через дві хвилини аби був готовий до виходу!». Я не встигав швидко вдягатися, та вони підганяли гумовими палицями. Мені і сину Юрію дружина кидала теплий одяг в автобус. У салоні вже знаходилося близько сорока осіб. Деякі були у наручниках, «беркутівці» продовжували людей бити. Роми всі стояли, а люди в масках сиділи на сидіннях.
Василь Лацко, вул.Погранична
– Піднявши рано-вранці з теплого ліжка, люди в масках примусили мене зайти у великий жовтий автобус, де були вже ромські чоловіки з сусідніх будинків. Плачучи, моя дружина вибігла за мною і просила відпустити мене, адже я хворий на туберкульоз і маю часті напади задухи. Тіло моє боліло від ударів гумової палиці, бо мене кинули на землю і жорстоко побили. На голові й зараз є кілька гематом.
У міськвідділі правоохоронці вишикувалися у дві шеренги і змусили нас через цей живий коридор зайти у приміщення, заклавши руки за голову.
Іван Іванович Сурмай, вул. Погранична
– Мене, як й інших ромів, привезли автобусом в Ужгородський міський відділ міліції. Коли я проходив через живий коридор правоохоронців, у руках яких були гумові кийки і ними вони підганяли ромів, то мене кілька разів вдарили по голові і ногах. А для мене ці удари тим більше були не бажаними, що я хворію на виразку шлунка і від цього в мене почалося загострення хвороби. З того часу я почуваю себе дуже погано.
У міськвідділі нас вишикували в шеренгу по одному й по черзі заводили у кабінети, де ми підписували якісь документи. У кабінеті № 6 у всіх брали відбитки пальців і долоні.
Подібний захід відбувався не тільки у мікрорайоні «Радванка», але і в іншому місці компактного проживання ромів в Ужгороді – на вулиці Тельмана.
Йосип Тирпак, вул.Тельмана
– Живу я зі своює сім’єю в убогій хатинці. Коли «беркутівці» намагалися зайти у будинок, то зірвали з петель двері й пошкодили їх. Перекинувши все в хаті й перелякавши всю родину, заламавши мені руки за спину, вивели на вулицю і заштовхали в автобус. Зі мною також, як і з іншими ромами, поводилися брутально і били, а у міськвідділі міліції зняли відбитки пальців. А в чому моя провина, я не знаю.
Вислухавши скарги потерпілих ромів, які звернулися у правозахисний центр «Чачіпе», ми, у свою чергу, вирішили звернутися до старости табору (бірова) на вул.Тельмана Олександра Михайловича Лацка:
– Мене на світанку розбудила ромка Ольга Косору і повідомила, що її чоловіка Олександра і 15-річного сина Аліка схопили «беркутівці», які раптово увірвалися в хату і наносячи удари кийками, заламавши руки за спину, вивели з оселі й заштовхали їх в автобус. Разом з ними було взято ще близько сорока чоловіків, навіть осіб похилого віку та хворих. У руках деяких «беркутівців», що приїхали автобусом за ромами, були і дерев’яні кийки.
Я підійшов до автобуса і запитав у одного з прибульців причину таких дій. Мені пояснили, що це є рейд – «обработка цыган». Коли я попросив «берку¬тівців», щоб вони не забирали літніх ромів, вони мені пригрозили, що заберуть і мене з собою.
Крім того, у Миколи Косору під час рейду вилучили з будинку єдину його втіху – магнітофон.
Ранком я пішов у міськвідділ міліції, щоб з’ясувати причину затримання ромів. Мені там знову підтвердили, що це запланована органами внутрішніх справ акція «обробка ромів». Ті, хто виходив, розповідали мені, що у них брали відбитки пальців, долонь, а деяким заглядали у рот і перевіряли зуби, наче у коней. Магнітофон Миколі Косору не віддали, мотивуючи тим, що він у них залишиться до понеділка.
– Олександре Михайловичу, яка ваша думка щодо подій, які відбулися у таборі 20 січня?
– Це було найбільше приниження ромів за останній період і нехтування їхніми людськими правами.
Зі мною як з біровом говорили непристойно, незважаючи на мій вік, соціальний статус, і не прислухалися до моїх порад. Якби вони звернулися до мене як достарости заздалегідь, то можна було б обійтися без такого брутального поводження з ромами.
Заява
Начальнику УМВС України в Закарпатській області
п-ку міліції Прошковському І.І.
Копія: Начальнику Ужгородського МВ УМВС п. Зелінському А.Ф.
Прокурору м. Ужгорода п. Тацюну
Голови Всеукраїнської правозахисної
ромської асоціації «Чачіпе» Аладара Адама
Шановний пане Прошковський!
Від імені ромської громади м. Ужгорода змушений звернутися до Вас із проханнями розібратися в ситуації, що виникла із ромським населенням, яке проживає в мікрорайоні «Радванка».
20.01.2005 року в нашу організацію звернулися по допомогу роми, із слів котрих випливає, що 20.01.2005 року близько 6-ої години ранку, в помешкання ромів, які знаходяться на вул. Пограничній, вул. Тельмана, вул. Гранітній, увірвалися працівники міліції в масках і, застосовуючи грубу фізичну силу, без будь-яких пояснень, примусили ромів сісти в автобус і поїхати з ними в Ужгородський МВ УМВС. На прохання людей пояснити, в чому справа, окремі працівники міліції почали наносити ромам побої. Внаслідок таких протиправних дій з боку працівників міліції, деякі роми отримали тілесні ушкодження, також був пошкоджений їхній одяг.
Після приїзду до Ужгородського МВ УМВС з ромів почали знімати відбитки пальців рук. Під час цієї процедури їм нічого не пояснювали, ніяких документів підписувати не давали. Адже відповідно до Закону України «Про міліцію» органам міліції дозволяється «проводити фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку, дактилоскопію осіб, але тільки таких , які:
– затримані за підозрою у вчиненні злочину або за бродяжництво;
– обвинувачені у вчиненні злочину;
– взяті під варту;
– піддані адміністративному арешту.
Отже, є лише 4 підстави для проведення дактилоскопії. Причому кожна з них має своє процесуальне оформлення (постанова слідчого, протокол тощо). Ті ж підстави передбачені у п.1.5. інструкції « Про порядок функціонування дактилоскопічного обліку експертної служби МВС України, затвердженої наказом МВС України від 11.03.2001 року. Але жодного з ромів не «затримали за підозрою у скоєнні злочину», «не взяли під варту», «не звинуватили у скоєнні злочину». Тому дії працівників міліції були незаконними щодо ставлення до ромської меншини, і жодна «оперативна потреба» не може їх виправдати.
Зважаючи на те, що останнім часом в Україні такі випадки набувають масового характеру, ми будемо змушені інформувати про такі факти Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (Н.Карпачову), профільний комітет Верховної Ради України ( Г.Удовенко) та Європейський центр захисту прав ромів (м. Будапешт).
Враховуючи вищевикладене, переконливо прошу Вашого термінового втручання в цю ситуацію з метою запобігання порушень прав громадян ромської національності, а також для з’ясування причин так званого «візиту» працівників міліції до ромів із нанесенням їм тілесних ушкоджень.
20.01.2005 р.
З повагою,
Голова Всеукраїнської правозахисної
організації «Чачіпе» Аладар Адам
ПРАВА ДІТЕЙ
Социально-правовая защита семьи, детей и молодежи: пути, формы и методы решения на региональном уровне
Владимир Гончаров, г.Луганск
Опыт в социальной работе приходит с годами. И, конечно же, в ней нет места равнодушию, самоуспокоенности, безразличию и бессердечности. Должно превалировать сострадание к подростку, а не попустительство и вседозволенность.
Мы приучили наших детей к несамостоятельности, безответственности за свои поступки. В странах Запада: ребенка, как правило, в четырнадцать лет отправляют на свой хлеб, чтобы узнал жизнь, приспособился к ней. И не растут там паучки-кровопийцы на спине родителей. Посмотрите только, что устраивают подростки родителям: мать превращается в жалкую служанку, которая не может угодить сыночку или дочке.
И чем больше отдаляешься от возраста детской непосредственности, тем больше наше недовольство нашими же детьми, их взглядами на жизнь, моралью, идеалами. Сейчас молодежь стала более прагматичной, раскрепощенной, непримиримой к всякого рода давлению. Налицо весомое количество молодых людей, у которых преобладает чувство разочарования в жизни, от которой они не слишком часто ждут чего-то хорошего.
Лишенные радости и материнской ласки, не познавшие любви и уважения к себе дети во взрослой жизни сегодня не находят своего места. Даже тинэйджеры, каждый четвертый из которых не находит общего языка с матерью. И 13-17-летие тинэйджеры, к сожалению, сейчас приносят больше огорчения, чем радости.
За последний год в подразделения милиции Украины доставлено около 10 тыс. несовершеннолетних, которые занимались бродяжничеством.
Почти каждые сорок пять минут где-то в Украине кто-то добровольно уходит из жизни. Человек решается на самоубийство из-за чувства безнадежности, бессилия, вины, униженности, одним словом – беспросветности. Подростки заблудились в сумерках нашего невнимания.
И я сам себя чаще спрашиваю: что важнее сегодня:
– Учиться жить со своими проблемами или учить подростков самим решать свои проблемы?
– Сначала думать «что делать?» и делать, а потом уже «кто виноват»?
– Плыть и дальше по течению или менять курс направления лодки?
– Наблюдать со стороны или самому участвовать в изменении ситуации?
– Заставлять не пить или обучать культуре пития?
– Проводить для них из года в год традиционные мероприятия или чаще спрашивать их – хотят ли они проводить какие-то мероприятия сами?
Как сообщает ЮНИСЕФ (Детский Фонд ООН) в 9-ти из 27-и стран треть детей (14 миллионов из 44 миллионов) в 2001 – 2002 годах жили в условиях абсолютной бедности. Бедность выражается в низких доходах, плохом питании, болезнях, отсутствии доступа к основным услугам, и как следствие – большом количестве детей в интернатах, росте алкоголизма среди молодых и многих других негативных явлений.
В Украине подавляющее большинство мальчишек и девчонок (73%) живет в семьях с низким уровнем материального благополучия (по данным ВОЗ). ЮНИСЕФ ставит под сомнение «необходимость экономического возрастания, если оно не приносит никакой пользы детям», и связано с выяснением причин «неспособности ряда стран систематически измерять уровень детской бедности, которая есть критическим показателем успеха или несостоятельности социально-экономической политики».
1. Знание законодательной базы
За последние 5 лет вышло более 160-ти Указов Президента Украины, Постановлений Кабинета Министров по вопросам молодежной политики, приняты Гражданский и Семейный кодексы, в название госкомитета (теперь министерство) введены слова «Семья», «Дети». Установлена верхняя граница возраста для детей – 18 лет, для молодежи – 35 лет.
Введены десятки новых понятий, названий (например, социальное сопровождение, социальное инспектирование, мобильный консультационный пункт, юридическая клиника, кризисный центр и т. д.). Тем не менее, по нашему мнению,
– Внутренний мир подростков и молодежи не воспринимает существующие подходы в воспитании.
– Из года в год одно и то же стереотипное планирование, или дань моде: год волонтерского движения, год семьи и т. д.
– Родители, молодежь, подростки (будем до конца откровенны – и учителя) не знают сути, целей, специфики работы молодежных отделов местных органов власти и самоуправления.
– Нет четкого разграничения (кто за что отвечает) и разделения полномочий между структурами.
– Менталитет «комсомольско-молодежных» отделов остался прежним, все делают не больше чем от «8 до 17 час.». Все эти службы не переходят на новые формы и методы работы.
ВДУМАЕМСЯ!
– Если в Европе среди 15-летних курят или курили 60%, а среди 11-летних – каждая 10-я и каждый 5-й, то в Украине каждая 5-я и каждый 2-й. На два года снизился возраст вхождения в половую жизнь.
– В Украине 35% юношей и 15% девушек знакомы с марихуаной. Доля отравлений алкоголем выросла за 1989-2002г. более чем в 2.5 раза.
2. Во главу угла надо поставить информирование, консультирование, разъяснение. Но отнюдь не нравоучения, «обязаловки» и давление.
– Главная цель помочь подросткам научиться принимать правильные решения в жизни.
– Надо показывать реальные последствия негативных проявлений;
– Учить жить без конфликтов и пресекать на корню агрессивность и насилие;
–Ознакомление со статьями УК Украины (сроки лишения свободы и за что они даются.
– Социальная реклама должна быть активной и понятной.
ВДУМАЕМСЯ!
– По данным за 10 месяцев этого года число несовершеннолетних в Луганской области уменьшилось на 11%.
– На 50% увеличилось число состоящих на учете несовершеннолетних и на 72% взрослых в КМДН.
– С 541-о до 711-и возросло число заявлений о самовольном оставлении семьи, учебного заведения и спецучреждений.
– Не найдено 17 несовершеннолетних.
– С ноября 2002 года при Госкомитете семьи и молодежи функционирует Всеукраинская бесплатная телефонная линия доверия: (8-800-500-80). Но где этот номер вывешен? Кто его сегодня знает?
Молодых людей надо убеждать ежедневно, ежечасно, что лучше бороться не против друг друга, а друг за друга.
3. Иметь перечень основных проблем, путей, форм и методов их решения.
– Власть далека от реальных проблем и потребностей семьи, детей и молодежи.
– Крайне низок профессиональный уровень кадров, работающих с данной категорией.
– Самая острая проблема – никто не анализирует и не прогнозирует.
– Для ребенка из неблагополучной семьи, как правило, существует цепочка: Дом Малютки – Детский дом – Интернат – ПТУ – а далее, как правило, без работы, без жилья.
Особого внимания требует проблема усыновления. Данные в Украине по усыновлению следующие:
1998 2002 рост
Гражданами Украины 163 71 в 2,Зраза
Иностранцами 12 71 в 5 раз
Сегодня особенно тяжелой проблемой является то, что от воспитания собственных детей уклоняются матери. Как известно, дом держится не на земле, а на матери. Когда с молоком матери в твою душу не входят такие понятия, как красота, духовность, доброта, то глагол «любить» означает лишь делить с кем-то кровать, выражение «достигать успеха» – «идти по трупам», расталкивая локтями менее ловких. А тогда не грех и украсть, убить, обмануть ближнего.
И причина не в их тупости или нерадивости – просто с детьми разговаривают не на том языке, и их понимание находится на уровне замкнутого пространства, уверенности в безысходности собственного положения.
Второй наш принцип – не мешать, не командовать и не раздавать наряды по учебным заведениям. Просто на сентябрьском семинаре социальных педагогов Ленинского района предложили их учебным заведениям порядка 20-ти форм работы.
И уже само учебное заведение вправе выбирать какие направления социального информирования использовать в своей работе.
4. Поднять роль и значение семьи и семейного воспитания.
Готовить к семейной жизни.
– Надо начать с себя – прочитать Семейный кодекс Украины.
– Кардинально поменять собственное отношение к своим детям и своим родителям.
– Повысить роль отцов в семье.
ВДУМАЕМСЯ!
– Только 40% семей имеют детей. Почти 80% детей рождаются в молодых семьях. В Украине один миллион бесплодных пар. Каждая 2-я семья распадается (при чем 50% те, кто прожили вместе до 5 лет). Каждая 6-я семья неполная. Растет количество пробных и гражданских браков.
– Ужасающая ситуация с насилием. Из официально поданных заявлений в милицию следует, что насилие признавалось многими как универсальный способ решения конфликтов, поэтому почти половина в подобных случаях применяет однозначно физическую силу. 39% опрошенных заявили, что будут держаться вместе, даже если действия друзей будут противоправными.
– 40% жалуются на мужскую тиранию, в то же время 12% мужчин на женскую.
По Украине из 82,5 тыс. домашних насильников состоит на учете в милиции:
– 20 тыс. – физическое насилие;
– 5 тыс. – психологическое насилие;
– 1,2 тыс. – экономическое насилие;
– 78 тыс. – сексуальное насилие;
– Из 82,5 тыс. случаев насилия только 26 тысяч за этот год. 9% жертв – молоденькие девочки. Среди причин домашнего насилия:
– 34% злоупотребление спиртными напитками;
– 31% кража домашней утвари, безработица, материальные долги;
– 60% потерпевших тоже были выпившими
5. Обучать молодежь созданию собственных негосударственных организаций
Государственные молодежные структуры в силу объективных причин не могут решать эти проблемы без активного личного участия каждого из нас. Необходимо разобрать те многочисленные завалы, которые накоплены в сфере детства.
ВДУМАЕМСЯ!
– От 5 до 8% молодежи покидает Украину ежегодно.
– У более 50% молодежи отсутствует интерес к политике.
– В возрасте от 18-ти до 23-х лет каждый третий не работает, не учится.
6. И самое главное: повернуться лицом к подростку, его проблемам, внутреннему миру, состоянию души.
– Надо научиться прощать ради самих себя и, конечно, ради тех, кто делает нам это зло. Возможно, это поможет нам освободиться от чувства обиды, ненависти или мести.
– Надо иметь уважение к тем, кто не придерживается Ваших правил. В то же время мы должны научиться объяснять, почему традиции и правила нормальной жизни ценны и результативны, распознавать разрушающие действия и переводить их в русло созидания, объединения, убеждать их стать частью своей группы, общего дела, той территории, на которой мы живем.
Статистические данные об обратившихся в Центр социальной службы для молодежи Ленинского района в г. Луганске:
№ п/п Обратившееся 2002 г. 2003г. 9 месяцев 2004г.
1. Родители 64 248 384
2. Опекуны 13 62 34
3. Подростки:
из них: – школьников
– учащихся ПТУ 21 219 408
17 157 196
4 62 212
4. Студенты ВУЗов 17 38 108
Всего 115 567 934
Основные вопросы и проблемы
№п./п 2002г. 2003г. 9 месяцев 2004г.
1. Консультации 61 194 405
2. Нарушение прав ребенка 4 29 65
3. Социальная защита 38 317 362
4. Квартирный вопрос и субсидии 11 23 63
5. Защита прав в суде 1 4 39
Всего 115 567 934
Нет сомнения в необходимости убеждать в том, что тюремная система не перевоспитывает. Она только служит для ограничения свободы. Но психологически колония меняет очень многих, и не всегда положительно.
Часто беседуя с теми, кто вышел из заключения, слышишь, что они переоценивают те испытания и страдания, которые выпали на их долю. Это я слышу, бывая десятки раз в Перевальской колонии, особенно, проводя индивидуальные приемы. Один заключенный говорил мне, что хочет умереть, ибо его смерть должна компенсировать то, что он совершил.
Отец одного осужденного с досадой говорил: «что ни один человек не посетил его, не позвонил ему, не поддержал ни до, ни во время, ни после суда над сыном». И он оценил это молчание как косвенное признание преступления его сына еще до суда, а я – как полное безразличие к оступившемуся, совершившему незаконные действия.
И были «друзья», причем этот осужденный имел свое мнение о значении слова «друг».
По возвращению из колонии, повзрослевшие и познавшие жизнь, утратившие социальные и дружеские связи, не получающие никакой социальной и моральной помощи от органов власти, становятся изгоями в нашем обществе.
Работая в направлении социального сопровождения, я убедился, что если молодой человек не стремится меняться – это его выбор. Прежде всего, потому что он предоставлен самому себе, не получает никакой поддержки для адаптации в сложных условиях нашей действительности. За воротами колонии, без денег, работы, жилья, каких-либо документов (плюс стабильно безразличное отношение госструктур), без психологической помощи, и не готовности контактировать с работниками социальных служб – такие люди, как правило, снова совершают преступление. Таких у нас в районе каждый четвертый из вернувшихся. Конечно, больше половины не хочет приходить к нам в центр. Одна из главных причин – находясь в местах лишения свободы, они в достаточном объеме не были информированы о существовании, целях, задачах системы ЦССМ.
Но для этого каждый регион должен определить комплекс проблем, с которыми могут столкнуться эти молодые люди, искать пути их решения, дать им ответы на большинство вопросов.
Изменить ситуацию возможно, если молодежная политика будет направлена на устранение непосредственных причин неблагополучного положения определенных групп «трудных детей», причин неадекватной защиты детей и нарушений их прав, применение адресных подходов, положительно влияющих на возрастное развитие и защиту детей.
Полезным в решении этих проблем может быть сотрудничество с бизнесменами. Только в нашем районе бизнесмены содержат ежемесячно 18 детей-сирот и 7 детей с ограниченной дееспособностью.
Проект «Услышь меня!»
Недавно на электронных просторах Интернета появился новый украинский сайт: www.kolonii.net., который посвящен подросткам, отбывающим наказание в местах лишения свободы. Он адресован их сверстникам, которые находятся на свободе. За каждым из писем, которые размещены на сайте, – судьбы тех, чье детство завершилось в колонии. Возможно, потому, что перемен в нашем обществе, экономические проблемы сделали нас черствее, мы – все наше общество, не додали этим детям тепла. И они оказались в самом страшном месте для людей – за решеткой. Письма этих подростков тяжело читать, однако необходимо вдуматься в эти выстраданные строки. И пусть не отпугивают их исповеди – невозмужалым душам необходима поддержка, а другим – осознание того, к чему может привести шаг, преступающий черту закона.
ДМИТРИЙ Б., 15 лет
Человек, который не был в этих стенах, не поймет ничего, как бы ему не объясняли. Только сейчас я понял, что я еще ребенок и мне, как и всем детям, очень нужна свобода. Ведь без нее даже птицы долго не живут.
РУСЛАН Л.,16 лет
Именно здесь, в колонии, я первый раз сказал маме, что я ее люблю. Тогда я и мама заплакали.
ВИКА Л., 17 лет
Очень хочется достучаться до твоего сердца! Может быть, по возрасту ты даже старше меня, а может друг, ты будешь младше, и я успею тебя предостеречь от дальнейших ошибок. Честно, я очень этого хочу. Может быть, если бы я заранее была осведомлена про ответственность больше, то много бы постаралась избежать.
В школе я была лучшей ученицей, на меня никогда не жаловались учителя. Но в 14 лет я с друзьями совершила преступление, и меня приговорили к 12 годам лишения свободы. Этот срок всего на 2 года меньше, того, что я прожила на свободе...
СЕРГЕЙ В., 17 лет
Я многое узнал, многое понял за то время, пока нахожусь в неволе. Но ведь это можно узнать и понять на воле. Ребята, научитесь в первую очередь, ценить родителей по достоинству. А остальное – само придет.
ЛЕНА Ш., 15 лет
Ты стараешься вернуть время, но уже поздно. «Я боюсь, дочурка, что горе убьет меня, а стыд – сожжет меня». Как избавиться от этого черного пятна в душе, как доказать, что ты не черствый бесчувственный кусок?
ИННА С, 18 лет
Насчет друзей, да где они сейчас? Их нет! Друзья, которым я посвящала все свое время – бросили, исчезли. Ведь друзей то у меня и не было, были люди, которые со мной гуляли, ходили на дискотеки, помогали тратить деньги, но настоящих друзей не было.
Кто есть кто – становится ясно, когда тебе плохо, когда тебя арестовали. Кроме тебя самого страдают люди, которые тебя действительно любят, ради которых стоит жить, учиться и работать. Только я слишком поздно поняла...
За время, что я отбываю наказание в колонии, у меня умерла мама и, поверь, сейчас я готова была бы не то что слушать родителей и расти достойной дочерью, а пойти в монастырь, посвятить свою жизнь добру в высшей степени, забыть все земное, лишь бы вернуть маму!
Любое преступление не стоит того наказания, которое ты можешь понести!
МАКСИМ Б., 18 лет
И чтобы нам ощутить чувство вины, необходимо самим почувствовать эту боль утраты.
У меня боязнь выйти на свободу и посмотреть маме в глаза. Как же я мог ее там оставить и сесть за решетку.
ТОЧКА ЗОРУ
Жереб кинуто
Іван Ткач, Севастопольська правозахисна група
Із приходом нової влади ситуація із правами людини в Україні зміниться в кращу сторону на рівні принципів і загального підходу до цієї проблеми. Але не більше. Мову можна вести про якусь крапку відліку... .
По-перше, тема прав людини буде постійно перебувати в основі політики вищого керівництва країни (з моменту приходу до влади). Президент й уряд України на ділі будуть прагнути до якнайшвидшого виконання раніше взятих зобов'язань перед Радою Європи. Нова влада не буде «робити гарну міну», давати тільки лише обіцянки, не вживаючи при цьому скільки-небудь рішучих дій. Виконуючи зобов'язання перед Радою Європи, влада мимоволі буде здійснювати дії, спрямовані на те, щоб принцип верховенства права, права й свободи людини перетворилися в головні й визначальні підвалини суспільного й державного устрою. Швидше за все, різко будуть ініційовані дії по зміні карного судочинства, буде почата спроба реально (а не номінально) вивести установи пенітенціарної системи з підпорядкування МВС, будуть вжиті заходи до зміни виборчого права. По суті, вища влада буде сприймати концепцію прав людини («стара» була до неї тупо й по-совітськи несприйнятлива).
По-друге, варто очікувати, що зміниться відношення вищих посадових осіб до правозахисних організацій (до руху в цілому). Причому, як до міжнародних, так і до вітчизняних. На початковому етапі до їхнього голосу (особливо до вже відомих своєю принциповістю й авторитетністю організаційй) влада буде прислухатися в більшій мірі, ніж до своїх власних радників. Але, швидше за все, тільки на початковому етапі ... .
Очікування більшого від нової влади, у найближчому майбутньому, було б навряд чи виправданим …
Яких-небудь кардинальних і миттєвих змін із ситуацією в області прав людини в Україні не відбудеться. Єдиним, мабуть, виключенням із цього буде рішуча зміна існуючого положення із правом на свободу вираження думки (свободу слова). У ситуації з політичними правами можна чекати поліпшення. В області основних громадянських прав ситуація не зміниться. Що стосується економічних і соціальних прав і гарантій, то на початковому етапі змін у владі варто очікувати навіть деяке погіршення існуючого положення. Не слід очікувати яких-небудь швидких (протягом п'ятирічного строку президентства) змін, пов'язаних з бідністю населення (навіть при відсутності її росту).
Існуюча система гарантій і захисту прав людини, як і раніше, буде не ефективною. У спадщину новій влади дістався громіздкий, неефективний, так званий правоохоронний апарат (тобто, суди, прокуратура, міліція), що є, по суті, складовою частиною й навіть придатком виконавчої вертикалі. Для відчутних і швидких змін в області забезпечення й захисту прав людини (хоча б міжнародно визнаних) у нової влади не вистачить ні фінансових, ні організаційних, ні кадрових ресурсів. Приміром, якщо раптом, швидко й оперативно, буде прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс, то без зміни структури органів і чіткого, твердого поділу функцій (відділення розшуку від слідства, виділення в окреме відомство слідства (із МВС, прокуратури, СБУ) характер їхньої роботи й взаємин усередині системи залишиться не зміненим. При цьому існуюча система горезвісних «показників у роботі» здатна загальмувати будь-яку реформу. Якщо сюди ще додати байдуже ставлення органів (включаючи й суди) до процедури, як такій, то картина й зовсім виходить безрадісна.
Єдине, чого можна із упевненістю очікувати, так це те, що вища влада вже не буде так неприкрито й нагло замірятися на права, на свободу й достоїнство громадян (у відмінність від місцевої влади, де положення ще довго не зміниться).
НПО менше всього повинні очікувати від влади неможливого в ситуації із правами людини в Україні. Найбільше необхідна стратегія дій правозахисного руху, для того щоб зміни в системі захисту прав людини носили характер швидкого, системного й безповоротного прориву.
«Интеллигенция и революция.» Часть 1
Инна Сухорукова, г.Харьков
Я пыталась написать эту статью и два, и три месяца назад, когда меня поражало и просто убивало то, что в моем родном Харькове, городе с большим количеством ученых, студентов, технической интеллигенции (как нам в детстве говорили – третьем по значению и величине городе СССР) голосуют – за кого? За бывшего уголовника, ставшего на удивление всему миру премьер-министром Украины, за бандитскую власть, пронизанную коррупцией и ложью?
В один из дней «оранжевой революции», уже после 26 декабря, когда смертельный ужас от того, что может случиться со страной в случае победы кандидата от власти, немного отступил – Ющенко уверенно победил в 17 областях, мне позвонила журналистка из Израиля. Кто-то из бывших харьковчан дал ей мой телефон. Журналистка – тоже харьковчанка, уехавшая в начале 90-х, умоляющим голосом спросила: «– Скажите мне, ведь это неправда!? Российское телевидение врет? В Харькове все наоборот? – Что наоборот? – не поняла я. – Ну в Харькове ведь 2/3 голосов «за Ющенко», а не «за этого Януковича»– всем же ясно, что он не может быть президентом…»
Мне пришлось разочаровать бывшую харьковчанку… «– Вы ведь уехали – и так очень многие. Харьков был сначала донором для Москвы, потом для Киева, Нью-Йорка, Мюнхена и т.д. – Но ведь все уехать не могли! – Да… – сказала я – дело не только в этом.»
И попыталась объяснить ей, что происходило у нас в эти месяцы: и про телевидение, которое последние годы выполняло роль информационного киллера просто убивая оппозицию, про потоки лжи, которые выливались на голову Ющенко целыми днями.
«– Но Вы ведь не поверили этой лжи, и с Вами еще одна треть харьковчан»– сказала журналистка. Ничего убедительного я ответить не могла. Потому что и сейчас не понимаю, как харьковская интеллигенция: доктора наук, поэты, журналисты, которых еще много осталось в Харькове – далеко не все уехали в дальние страны – могли голосовать за любого представителя гнилой власти, которая к тому же насилует тебя, отбирая право выбора. Как, глядя в лицо Ющенко, – открытое, хорошее человеческое лицо, можно было верить, что он нацист, антисемит, эсэсовец, и прочий бред, который нам навязывали провластные газеты и телеканалы? А попытка его отравления? Как нормальный человек должен прореагировать на такое преступление? Что он должен был ощутить кроме сочувствия жертве преступления и ужаса от того, во что превратилось наше государство?
Тем людям, с которыми я разговаривала, я пыталась объяснить, что Ющенко человек образованный и культурный, что у него европейское мышление, по сути исключающее интегральный национализм. От киевлян я знала, что у Ющенко много друзей разных вер и национальностей. Иногда (очень редко) меня слушали. Как правило, с мрачным и каким-то отмороженным выражением лица, начинали что-то возражать про его окружение, среди которого сплошные фашисты и антисемиты вперемежку с ворами. Казалось, что масса моих знакомых под гипнозом или в состоянии острого психоза. Как иначе можно объяснить тезис, озвученный еще совсем не старым человеком с высшим образованием, что если Ющенко придет к власти, нас захватят американцы?
Я все время думаю, как же нужно не любить свою страну, чтобы поставить ее на край гибели? Ведь единственным идеологическим преимуществом старой власти, которая себя полностью скомпрометировала, но цеплялась за власть и возможность править любой ценой – была спекуляция на дружбе с Россией, провозглашение создания нового союза с ней в той или иной форме.
Теперь, по прошествии некоторого времени, я думаю, что это и было основной скрытой причиной того, что массы интеллигентных (и не интеллигентных, но тоскующих по СССР) харьковчан, голосовали против Ющенко.
Впрочем, не только харьковчан…
Как много людей охотно впустили в свои головы и свои души весь этот телевизионный «бред сивой кобылы» в июльско-октябрьские дни и ночи, потому что в самом уголке подсознания у них теплилась неоформленная в слова надежда: а вдруг выйдет? Вдруг как-то получится снова слепить что-то вроде бывшей российско-советской империи, какой никакой, но союз с Россией?
И неважно, что в истории никогда ничего подобного не бывало – империи, распадаясь, обычно не регенерируют по щучьему велению, а продолжают распадаться дальше. Имперский комплекс, так называемый «великодержавный шовинизм»– это болезнь, которая даже разумных и уважаемых людей лишает какого бы то ни было нравственного и тем более политического чутья.
Блестящим подтверждением этому является открытое письмо в защиту чести и достоинства русского человека, которое подписали десятки человек, как они сами себя скромно определили, «интеллигентов». Это открытое письмо появилось уже после выборов, и поэтому авторы предлагают не считать себя «конформистами». Почему – непонятно! Потому что победил не тот кандидат, которого они поддерживали? Неужели они и вправду предполагают, что от Ющенко можно ожидать репрессий по отношению к авторам открытого письма, если те, кто делал все, чтобы его унизить и даже убить, мирно собираются в ряды непримиримой оппозиции, и желают реванша во что бы то ни стало? Вот от его соперника можно было бы ожидать репрессий, причем любых, по отношению к оппозиционерам, пусть даже таким же невинным, как сочинители этого открытого письма.
Но, похоже, им это непонятно, как непонятно и то, что нельзя в президентской республике обвинять бывшего премьер-министра во всех бедах русского языка в Украине. А именно в этом обвиняют нынешнего Президента Ющенко подписанты, забывая о том, что именно Кучма, желая завоевать электорат на Западной Украине на выборах 1999 года, обещал максимальную поддержку украинскому языку и культуре. Благо, Кучме это ничего не стоило, да никто и не собирался это выполнять.
Неужели те, кто подписали это письмо – поэты, актеры, журналисты, социологи, политологи – этого не понимают? Но даже, если все беды русского языка начались именно при Ющенко, а он это не учел или проморгал – при чем здесь выборы? Неужели неясно, что его противнику не нужна никакая культура, ни русская, ни украинская? Мне кажется, что они надеялись на то, что кучмовская «многовекторность», а точнее, словесные колебания между Европой и Россией закончатся на его преемнике. Балансировать так долго между двумя полюсами при нынешних российских и европейских интересах просто невозможно. Подписавшим письмо сознательно или подсознательно хочется в Россию, пусть хоть в виде усеченной конфедерации, которую предлагал Янукович. Но, если твоя родина – Россия, зачем выбирать тем, кто любит эту страну, уничтожение, стыд и рабство, возведенные в ранг государственной политики?
Да, и то это в лучшем случае, а в худшем – прямая диктатура олигархических кланов, при которой такого открытого письма вполне достаточно, чтобы получить по голове (в прямом или переносном смысле).
Журналистка из Израиля оказалась гораздо большей патриоткой Украины, чем наши подписанты. Как там в песне поется: «Мой адрес не дом и не улица – мой адрес Советский Союз?»
Вот что действительно поражает и в этом письме, и в поддержке кандидата в президенты от власти значительной частью нашей пророссийски ориентированной интеллигенции – это эгоизм. Тот самый дремучий эгоизм, о котором писал Достоевский: «Миру провалиться или мне чаю не пить?»– ответ: «миру провалиться!». За полтора века ничего не изменилось. Настолько слеп великодержавный шовинизм, что некоторые пророссийски ориентированные интеллигенты еврейской национальности в упор не видят ни российских скинхедов, ни все возрастающий государственный антисемитизм и ксенофобию в соседней стране, однако неудачную фразу вице-премьера Николая Томенко, что украинской культуре не нужны кобзоны, табачники и поплавские раздули так, как будто Томенко говорил об их национальности, а не о прямом участии в грязной травле оппозиции.
Неужели в спокойной и веротерпимой Украине мы начнем теперь разбираться кто еврей, кто русский, татарин и т.д.? Эгоизм слеп: пусть к власти окончательно придут бандитские кланы – зато мы без всяких таможен будем ездить в Россию.
Не странно ли, что те же граждане на словах тихо презирали или остро ненавидели Кучму с его многовекторностью, которая и проявлялась, как я уже писала, и закрытием русских школ в таких городах как Харьков, и пренебрежением к любой культуре, достаточно посмотреть весь гуманитарный цикл, который изучают в обычной средней школе. Любому гуманитарию станет дурно, на каком бы языке он ни говорил. Почему нужно говорить только о языке, и только о русском? А как быть с тем месивом, которым пичкают наших детей на уроках истории?
Янукович обещал Украине двуязычие, и на каком основании человеку из команды Кучмы поверили – непонятно. Из-за поддержки Путина и других одиозных российских личностей? Неужели в России сейчас настолько привлекательная власть, что хочется такой же и в Украине?
Парадоксально, но именно крайняя непривлекательность языковой и культурной политики Кучмы толкала массы харьковчан в объятия той же власти, но в ухудшенном варианте. Парадоксально, но в сверхкоррумпированной кучмократии искали спасения от «воровки»Тимошенко.
Советские люди в массе своей – очень плохие граждане. Они остаются плохими гражданами в любой стране, куда эмигрируют. Высокая концентрация сервильности с чисто житейским эгоизмом дает самый нежелательный тип для страны и общества: инфантильного эгоцентрика. Такой человек не имеет ни идеалов, ни идеологии. Он весь погружен в свои интересы и не хочет думать о проблемах страны, в которой живет. Страшно подумать, что 2/3 жителей Харькова ощущают себя эмигрантами в родной стране. Еще страшней понимать, что это неизлечимо. Одна надежда на молодых, тех, кто родился во время и после перестройки.
Вообще – сторонники двух лидеров кампании часто просто ненавидели друг друга. Этого не было в 1999 году, когда речь шла о выборе идеологии: Кучма против коммуниста Симоненко. Были споры, раздражение, но не было распавшихся семей, детей, ушедших от родителей, драк в классах и аудиториях. Те, кто был «за Ющенко», не мог простить оппонентам нравственной и гражданской слепоты. Голосовавшие «за Януковича», в свою очередь, не хотели знать иное мнение, как верующие фанатики или ортодоксальные коммунисты. Подмена гражданских ценностей личными интересами тем более неприятна, когда ни за первое, ни за второе человек не готов бороться. Homo sovetiсus просто ждет, что все должно упасть ему с неба: язык, культура, пенсии и т.д. А с неба ничего не падает. И за свой язык и культуру нужно бороться, причем, не оскорбляя представителей других культур, иначе общество обречено на межнациональные конфликты. Причем, бороться приходится всегда, даже с самой демократической властью. Демократия тем и отличается, что граждане имеют возможность требовать от власти то, что для них ценно. Но даже этот примитивный постулат не приходил в голову нашим согражданам, голосовавшим за явно не демократическую власть.
Нелюбовь к украинской культуре, восприятие ее как второсортной – имперская болезнь, и она тоже не лечится. Нужно просто вернуть русский язык и литературу в тех регионах, где большинство населения этого страстно хочет, в том объеме, в котором его изучали раньше. В ВУЗах позволить всем желающим обучаться на русском языке, в медучреждениях позволить вести документацию на русском языке. Однако люди, живущие в Украине и не владеющие украинским языком, не должны претендовать на роль госслужащих. Ведь это не только украинская проблема. В Америке есть испаноязычные штаты, в которых можно жить, учиться в средней и высшей школе, работать и не знать английского языка, но человек, не знающий английского, никогда не станет государственным чиновником.
Если хотеть успокоить Восток и Юго-восток Украины, то помимо улучшения экономического положения(а это обязательный фактор для всей Украины), нужно на законодательном уровне закрепить двуязычие, хотя бы решением местных Советов, и передача таких полномочий местным Советам Верховной Радой должна быть закреплена законодательно.
Нельзя из не патриотов, проживших таковыми большую часть жизни, сделать патриотов – это нереально. Но молодежь можно и нужно воспитывать патриотами. И это получится, если не лишать людей права выбора.
Что касается тех, кому очень хочется в Россию, я бы посоветовала забыть о том, что можно взять с собой часть Украины в виде ручной клади. А еще, предлагаю подумать о том, что Гоголь и Булгаков, Соловьев и Вернадский принадлежат обеим культурам – и украинской, и русской. Впрочем, это требует отдельного исследования.
Но вот что любопытно: те самые граждане, которые голосовали за кандидата от власти, очень недовольны тем, что новая власть не спешит никого сажать, подозревая сговор между победителями и побежденными. Все жаждут крови или хотя бы арестов. Homo sovetiсus по-прежнему демонстрируют оруэлловское двоемыслие. Власть пала – да здравствует власть!
В этом смысле восточные регионы – не бойцы и не оппозиция.
И будет очень плохо для страны, а значит и для всех нас, если новая власть примет это к сведению и воспользуется этим.
Тогда демократии нам не видать.
«Ми знищимо систему корупції»
Олег Туменко, м.Кировоград
Проголосив у інавгураційній промові Президент України В.А.Ющенко. Проте проблема ця не проста. Ще в грудні 1999 р. його попередник на розширеному засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю заявляв, що держава не буде донором корумпованих хапуг. В промові він з обуренням наводив дані судової статистики щодо хабарництва за попередній рік;
- до 42 % звинувачених застосовано менш сувору міру покарання, ніж передбачено нижчою межею;
• кожного третього засуджено умовно або з відстрочкою виконання вироку;
• до 30 % не застосовано конфіскацію майна:
• дві третини викритих хабарників навіть не було позбавлено права займати певні посади чи займатися певною діяльністю.
У квітні 2000 р. Генеральний прокурор України аналогічно зазначав, що у 1999 р. із загальної кількості засуджених за хабарництво при обтяжуючих або при особливо обтяжуючих обставинах осіб реальне позбавлення волі призначено тільки 40,89 %, з них 98% засуджено на термін менший межі, визначеної відповідною статтею Карного кодексу. (Формально можливості для цього в Кримінальному кодексі України є)
Але після цього, у квітні 2001 р. прийнято новий Кримінальний кодекс України, у якому відповідальність за отримання хабара було ... пом’якшено і встановлено у розмірі, меншому від покарання за крадіжку. А у 2003р. (дані за минулий рік ще не опубліковані), за отримання хабара до позбавлення волі було засуджено вже тільки 34 хабарника з 381, або 8,9 % . Інші засуджені без позбавлення волі. І лише до 2 осіб застосовано конфіскацію майна. У той же час за крадіжку до позбавлення волі засуджено 31,5%. І питома вага застосування конфіскації майна щодо всіх злочинів складає 26% . Всього за різні злочини до позбавлення волі на певні терміни у 2003 р. засуджено 60 983 особи. І загальна питома вага серед них із конфіскацією майна – 26%.
Отже, відсоток хабарників серед засуджених складає аж 0,055%. За період з 1998 р. по 2003 р. частка хабарників, яким суд призначив позбавлення волі реально, відносно всіх тих, які були засуджені, зменшилась до 8,9%.
Як бачимо, кримінальна відповідальність за крадіжку в України на порядок більш сувора, ніж за отримання хабара і розрив цей зростає.
Деякі автори вважають, що позбавлення волі не призводить до позитивних наслідків. Але чому ця позиція реалізується тільки відносно хабарників?
Такий підхід видається хибним. Ще у 1764 р. засновник класичної школи кримінального права Чезаре Беккаріа писав, що єдиним мірилом тяжкості злочинів є шкода, яку вони заподіюють суспільству і покарання повинні бути рівними, як для першого, так І для останнього з підданих.
Хабарництво це серце організованої злочинності, яка без нього не існує. Ніщо так не стимулює злочинність, як хабар. Він є злочином злочинів. Навіть суто економічні втрати від корупції, зокрема з урахуванням збитків від втрачених іноземних інвестицій, перевищують втрати від крадіжок.
Крадіжка є злочином народу, її скоюють здебільшого безробітні та нужденні, хабар же є злочином влади. І співвідношення суворості покарань, встановлених за ці злочини, визначає, до кого влада ставиться більш гуманно, до народу, чи до себе, коханої.
У Кримінальних кодексах Республіки Бєларусь і Республіки Молдова відповідальність за хабарі не менша, ніж за крадіжку, а у Росії більш сувора. В Китаї взагалі за корупцію одне покарання – смертна кара.
Отже, карна практика щодо хабарництва є неадекватною, що є одним з чинників зростання корупції.
Враховуючи тривалість, стабільність і непохитність такого відношення до хабарників єдиним вирішенням проблеми може бути тільки скасування в законодавстві норм, які дають можливість призначати такі покарання, законні тільки формально. Пропонується внести зміни до кримінального кодексу, відповідно до яких покарання за отримання хабара незалежно від будь-яких обставин, буде можливе тільки в межах відповідної статті кримінального кодексу, яке необхідно встановити не менш суворими, ніж за крадіжку. Як варіант — не нижче 2/3 мінімальної санкції відповідної статті КК.
Варто також публікувати повну судову статистику не тільки у фахових, а і у інших виданнях, зокрема у газетах Голос України», та «Урядовий кур’єр». У громадянському суспільстві ще більш варта публікації пенітенціарна статистика, інформація про те, які категорії громадян відбувають позбавлення волі на певну дату, оскільки хабарникам властиво не тільки вкрай рідко від цього потерпати, але й ліпше за інших під різними приводами звільнятися.
Частка хабарників, позбавлених волі, у загальній кількості в’язнів і є об’єктивним свідченням рівня демократії.
Не питайте «А судді хто?» Пильнуйте, хто в тюрмах!
ВІСТІ З КРАЇН СНД
Російська влада на межі вибуху
Так вважає відома російська правозахисник Людмила Алексєєва, голова Московської Гельсінської групи, – про це вона розповіла в інтерв'ю кореспонденту РУПОРа під час свого візиту в Київ.
РУПОР: Чи може в Росії відбутися щось на кшталт «помаранчевої» революції?
Алексєєва: Я думаю, що скоріш за все це можливо і відбудеться, якщо не припиняться фальсифікації виборів. Це справа часу, тому що всі ми вийшли з одного кореня, усі ми жили донедавна в одній державі. У нас однакова психологія, однакове мислення, і те що в трьох різних країнах близьких Росії це відбулося, я маю на увазі Абхазію, Грузію й Україну, показує, що колишні громадяни Радянського Союзу однаково болісно сприймають порушення свого виборчого права з боку влади. Громадяни Росії ні чим не відрізняються від громадян України, Грузії й Абхазії, їх теж це обурює, і я говорю це не з теоретичної точки зору. Я це знаю. Поки що не дійшло до відкритих виступів, але два роки тому й в Україні ще не було ніяких відкритих виступів. Я впевнена, що люди більш за все реагують і обурюються порушенням саме виборчого права. Можливо через те, що вибирати владу – це масове право. Наприклад, право об’єднуватись, виходити на мітинги і демонстрації, користуватися правом на свободу слова – захистом цих прав займається невелика кількість людей, тільки найактивніші. А виборче право – це те право, яким користується кожен громадянин, навіть той, який не йде на вибори. Тому що, навіть якщо він не йде на вибори, він повинен подумати – йти йому, чи ні. Це право ставить перед усіма людьми якісь питання і викликає якісь реакції. Саме обмеження цього права викликає такі масові реакції. Тому якщо наша влада не витягне уроків з того, що відбулося в їх найближчому оточенні, а я боюся, що не витягнуть, то, зрештою, це відбудеться й у Росії.
РУПОР: Чи можливо це з огляду на неосяжні простори Матінки-Росії?
Алексєєва: Ми вже маємо практичний досвід, масові реакції і путч у 1991 році. Першою виступила Москва, але виступи були й у Петербурзі, і в Челябінську, і в Єкатеринбурзі й в інших містах. І все закінчилось, зрештою, перемогою народу. У великій країні важче виступити по всій території, але цього і не потрібно. Так було і під час революції 1917 року. Частина країни дізналась про те, що відбулася революція тільки через півроку. А вона відбулася і мала великі наслідки. Розміри країни утруднюють одностайне реагування, але зовсім не скасовують такої можливості.
РУПОР: В одному з інтерв'ю Сергій Ковальов назвав російський народ інертним щодо захисту власних прав...
Алексєєва: Так було й в Україні аж до нещодавніх подій. Я пам'ятаю в 80-х роках я розмовляла з двома телевізійниками з приводу польської «Солідарності» і я тоді в них запитала: «Як у вас це вийшло, створити таку велику організацію і т.д.». І я дуже добре пам'ятаю їхню відповідь. Вони сказали, що якби нам за тиждень до цього сказали, що так буде, ми б не повірили. Просто такі реакції вони не прогнозовані і непомітні навіть для людей, які близькі до правозахисної діяльності. Але потім раптом все виявляється на поверхні. Так само зненацька це було в Грузії, так само зненацька це було в Україні. Тому те, що наші громадяни виглядають зараз інертними мене анітрохи не переконує в тому, що це неможливо. Ми далі зайшли у відступі від тих демократичних завоювань, які отримали після краху Радянського Союзу. І саме це обумовило можливість таких подій у Грузії, Абхазії й Україні. В усіх цих країнах був однаковий сценарій: були представлені два кандидати, один з яких не був підтриманий владою і був симпатичний народу. У нас, на наших виборах у Росії, такої колізії не було. У Путіна не було реального суперника. У Росії це поле дуже ретельно виполоте й у цьому сенсі нам важче. А переконаність в тому, що вибори фальсифікуються і фальсифікуються владою – це абсолютно масове переконання. Не тільки продвинуті громадяни так вважають, але і бабка в селі знає теж саме. Це відомо й очевидно для всіх, тому що вони діють дуже давно, нахабно і нав'язливо. Тому це усвідомлення в людей є. А як це прорветься – можливо інакше. Можливо, це не будуть масові виступи, але невдоволення масове й усвідомлення масове.
До того ж наша влада в більш небезпечній ситуації, ніж Кучма в Україні. У вас теж політична верхівка розділена навпіл, до того ж великий бізнес скоріше на боці влади, а ось середній та дрібний – на боці суспільства. А в нас навіть великий бізнес, особливо після справи «ЮКОСА», найвищою мірою незадоволений владою. Там немає жодної щиро підтримуючої Путіна людини. Все тримається тільки на страху. Путіна підтримують тільки його призначенці з Пітеру, яким він роздає гроші і владу. У цьому сенсі в Росії більш вибухонебезпечна ситуація, ніж в Україні.
Наша судова і законодавча влада не менше незадоволена владою виконавчою. От у вас Верховний Суд знайшов у собі мужність прийняти таке рішення, незважаючи на те, що суддям приходилося ховатися, не ходити додому. У нас можлива така ж історія. Тому що зовсім недавно, коли в нас був з'їзд суддів, там виступав Путін і це показували по телевізору. Це було соромно! Він запропонував прямим текстом у Колегію суду ввести представника від влади, а потім додав, що суддям піднімуть зарплатню в два-три рази, а через деякий час ще в два-три рази. Але навіть після цього на з'їзді суддів усі проголосували проти введення в Колегію суддів представника від влади, хоча голосування було відкритим. Абсолютна більшість проголосувала проти!
Виконавчою владою незадоволені не тільки судді, але і законодавча влада. Навіть партія «Єдина Росія» ніякою владою не володіє. Вони, ставши депутатами, почувають себе приниженими, тому що їм говорять, що робити. Тому в нас не тільки народ незадоволений виконавчою владою, у нас все суспільство незадоволене. І, до речі сказати, армія, теж незадоволена, крім генералів. Звичайно, у нас є цілком прогнилі сили, які будуть підтримувати владу, це міліція, прокуратура і ФСБ. Вони будуть на боці влади. Тому я не говорю про революцію, коли всі повстануть. Я сама не прихильник відкритих виступів. Добре що в Україні все мирно скінчилось. Але могло ж закінчитися і не так. Стояли ці хлопці усі в броні, їм квіточки дівчата просовували в щити, але ніхто не знав, чого від них чекати. І я не знаю, можливо, і не буде відкритих виступів у Росії, але щось точно буде, тому що коли більшість незадоволена і тільки маленька купка задоволена – це в Туркменії так можливо, але не в Росії.
Інтелігенція, наука незадоволена, ну всі! Тому що на усіх тиснуть і вони усвідомлюють, що на них тиснуть. І вони там нагорі нервують, вони бояться, адже не випадково вони хочуть призначати губернаторів. Вони думають, що якщо вони його призначать, так він їм буде підкорятися? Можливо, але чи буде він задоволений? Він губернатор, а йому як хлопчиську зверху говорять, що робити. Йому це навряд чи сподобається, навіть якщо його призначив президент.
РУПОР: Як ви можете прокоментувати законотворчу роботу в Росії на прикладі антитерористичного закону, що збираються прийняти в Думі.
Алексєєва: Це такий ідіотський закон, який, швидше за все, не буде прийнятий, і я думаю, що в цьому присутня така гра, яка продумана заздалегідь. Дума пропонує свідомо зовсім ідіотський закон, а президент говорить: «Ну що ви! Як можна!» Тоді закон приймають не в зовсім жахливому вигляді, а в просто жахливому. І президент виглядає добре, тому що найбільш одіозні пункти він з
Публікація від 10 березня, 2005 р.
|
