Микола ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ: Збір неурядовими організаціями коштів серед громадян – це складно, незвично, але надзвичайно перспективно

   
    *** Серед представників третього сектору України Микола ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ - людина відома і авторитетна. Його пам’ятають як колишнього заступника виконавчого директора Міжнародного фонду "Відродження" та керівника регіонального відділення Фонду "Євразія". Останні шість років його знають як координатора програм Фонду Чарльза Стюарта Мотта в Росії, Україні, Бєларусі та Молдові. Звісно, за роки роботи у сфері благодійництва на пострадянському просторі він отримав дуже багатий досвід, а тому його погляд на питання розвитку громадянського суспільства завжди цікавий і актуальний. Буквально за тиждень до свого від’їзду до США, на нове місце роботи, пан Дейчаківський люб’язно погодився відповісти на запитання "Погляду" стосовно стану та перспектив розвитку благодійництва і третього сектору в Україні.
    
    
    
    
    – Які напрямки діяльності є пріоритетними для Фонду Чарльза Стюарта Мотта на даний час у світі та якими є пріоритети для України?
    
    – У Фонді існує чотири програмні відділи. Один – "Вихід із бідності". Він підтримує освітні та інші проекти, які допомагають людям отримувати нові знання і змінювати свою долю на краще. Друга програма – екологічна. Ще одна стосується містечка Флінт (недалеко від Детройту), де, власне, знаходиться штаб-квартира Фонду Чарльза Стюарта Мотта (там засновник починав працювати, зробив свою кар’єру, був мером). Четвертий програмний напрямок – розвиток громадянського суспільства. Його компонентами є розвиток неприбуткового сектору, розвиток благодійництва у США, Центральній та Східній Європі, Росії та Південній Африці.
    
    В Україні Фонд підтримує два основні напрями. Один з них – це так звана "участь громадян". В цих проектах активні громадяни організовуються та беруть безпосередню участь в якихось суспільно важливих справах. При цьому Фонд не входить в якусь вищу політику, а намагається стимулювати активність громадян на рівні територіальних громад. У другому напрямку – це захист прав людини, поширення знань про них – Фонд Мотта підтримує мережі, коаліції НДО, крупні організації, які намагаються відстоювати права людини, інформувати про них громадян.
    
    – Чи Ви можете назвати орієнтовну кількість проектів, профінансованих Фондом останніми роками в Україні? Яка їхня загальна вартість?
    
    – Загалом Фонд Чарльза Стюарта Мотта надає гранти на $100 млн. на рік. В Україні, починаючи з кінця 90-х років минулого століття, це приблизно 10-15 грантів на рік загальною вартістю $1 млн. Звичайний розмір гранту – $100 тис. на період 2-3 роки. Втім, бувають суми і більші – до$250 тис.
    
    – Які з українських проектів запам’яталися найбільше?
    
    – Декілька років тому ми підтримали національну програму розвитку громадсько активних шкіл, розпочату українським Фондом "Крок за кроком". Така форма нам була вже відома, Фонд Мотта це підтримував у США півстоліття тому. Ідея полягає в тому, що звичайна школа може бути ресурсом не тільки для навчання дітей, але й центром активності громади, яка мешкає навколо (особливо це актуально для сіл або малих містечок). Для цього також існує певний ресурс – будинок, вчителі, які можуть проводити заняття не тільки для учнів, але й для старших жителів. Дітей в таких школах можна виховувати для служіння інтересам громади, а громада, в свою чергу, спроможна позитивно впливати на освітній процес. Тобто: школа – для громади, громада – для школи.
    
    Ще один значний проект – підтримка проекту Агентства регіонального розвитку "Донбас". Це стосувалося розвитку громад на місцевому рівні, а саме у невеличких шахтарських містечках. Співробітники Агентства знаходили у громадах активних людей, із лідерськими здібностями, проводили з ними навчання та залучали до суспільно корисної діяльності (це була, наприклад, турбота про стареньких жителів, вирішення проблем водопостачання тощо). Все це відбувалося із залучанням наявних місцевих ресурсів і без розрахунку на допомогу з боку влади. І дуже часто влада сама починала долучатися до якихось громадських ініціатив, бо бачила, що вони мають сенс і є потенційно успішними.
    
    Для Фонду важливим є розвиток інституцій, конкретних організацій, тому хочу згадати про підтримку Фонду польсько-української співпраці PAUСI. Також мені дуже подобається організація "Екологія. Право. Людина". Її співробітники та волонтери працюють безпосередньо з населенням, а також впливають на політику на регіональному, національному і навіть на міжнародному рівнях.
    
    – Фінансування громадських проектів в Центральній та Східній Європі: які найбільш помітні відмінності від України?
    
    – Поки що в Україні є багато північноамериканських джерел фінансування, які більше спрямовані на надання грантів, на розвиток організацій, які розподіляють донорські кошти між іншими організаціями. В країнах Центральної та Східної Європи присутність американських джерел помітно скоротилася, більш помітним джерелом став Євросоюз. Також в цих країнах з’явилося набагато більше внутрішніх благодійних коштів. Але думаю, в Україні об’єм таких коштів буде також зростати. Поки що цьому значною мірою заважає політична нестабільність. Потенційні благодійники спрямовують ресурси на політичні проекти, і це заважає займатися філантропією. Також у нових членах Євросоюзу та країнах, що скоро ними стануть, вже меншою мірою фінансуються правозахисні, антикорупційні проекти, бо там вже є більш розвинуті правові держави.
    
    – Як Ви оцінюєте рівень та темпи розвитку третього сектору в Україні? В чому основні відмінності від інших країн Центральної та Східної Європи та які схожі риси?
    
    – Рівень адекватний, темп достатньо швидкий. І не тільки за кількістю громадських організацій. Наразі спостерігається дуже важливий період укріплення, професійного росту вже існуючих НДО. Схожих рис із західними сусідами багато. Помітна відмінність – в Чехії, Словаччині, інших країнах - громадські організації мають кращі, більш стабільні джерела фінансування, а тому там менше боротьби між ними за фінансування і більше здорової і конструктивної конкуренції. І дуже важлива відмінність – там третій сектор більш впливовий, ніж в Україні, влада з його представниками дуже рахується. Це є наслідком того, що третій сектор дуже впливає на суспільство, і влада не може собі дозволити цього не помічати.
    
    – На чому треба зосередити зусилля громадським організаціям в Україні, щоби досягати ефективного розвитку?
    
    – Можливо, це трошки несподівано, але я скажу так: треба знаходити фінансову підтримку серед населення. Мета: добитися тісного зв’язку з членами суспільства. Коли НДО отримує фінансування лише від бізнесу, влади чи західних донорів, вона мимовільно постійно думає про те, на що брати кошти від цих джерел на наступні періоди. Тим більше, що джерел не дуже й багато, до того ж вони надто часто змінюють пріоритети. Тому потрібно взяти до уваги населення. Проблема бідності, звісно, існує, але якісь кошти люди вже мають змогу надавати на потенційно корисні для них проекти. Важливо тільки переконати громадян, що щось дійсно для них корисне і що в цьому бажано взяти фінансову участь. І не важливо, якою буде сума – 10, 20 чи 100 грн. Важливий сам факт довіри людини до організації. Чим більше буде довіри, тим більше це принесе успіху. Чим більше НДО будуть звіряти свої задумки, плани з інтересами людей, чим кращим буде зворотній зв’язок, тим більше буде користі для обох сторін. Громадські організації більш сміливо зможуть казати, що вони є представниками певних частин суспільства. Так, збір коштів серед громадян це складно, незвично, але надзвичайно перспективно.
    
    – На Ваш погляд, які останні тенденції та проблеми у сфері благодійництва у США?
    
    – Головна проблема, з якою зіткнеться неприбутковий сектор у недалекому майбутньому – дефіцит кадрів. Багато працівників в найближчі 10 років підуть на пенсію, а заміна на їхні місця іде не дуже охоче. Причина – менші зарплати у порівнянні із приватним сектором. І це навіть є системною проблемою – проблема цінностей у США.
    
    Благодійництво в Америці дуже розвинуте. Але перед ним постають питання саморегулювання, дотримання певних етичних норм. За останні пару років було декілька гучних скандалів, пов’язаних із зловживаннями в цій сфері. Це певною мірою викликало підрив довіри до неї з боку суспільства і держави. Тепер треба відновити баланс довіри.
    
    – Чи є суттєвими відмінності у розвитку філантропії в Росії та Україні?
    
    – Відмінностей не дуже багато. Найбільша: в Росії накопичилося більше капіталу, і як наслідок більше коштів спрямовується на благодійництво. У Росії також більше політичної стабільності (для багатьох вона сумнівна, але існує), що сприяє розвитку благодійництва. Але в Україні більший загальний рівень свободи, і тому тут може існувати більш різноманітне благодійництво, у більшій кількості напрямків. У Росії ж важливе значення має те, як на обраний напрям фінансування подивиться Кремль, тому там багато обережності. Всі ж бачать, що сталося з ЮКОСом, з фондом "Відкрита Росія" Михайла Ходорковського... Наприклад, в Росії не дуже охоче дають кошти на правозахисну діяльність. Більш популярними є освітні проекти, соціальні, у сфері культури.
    
    – Чи сприяють українські закони розвитку філантропії і чи потрібні зміни або удосконлення у правовому полі?
    
    – Так, деякі зміни варто зробити, і над цим працює Український форум грантодавців. Але загалом закони розвитку благодійництва не заважають. Дехто каже, що немає податкових пільг – немає благодійництва. Так, пільги – це непогано. Але навіть дуже гарні пільги не є мотивом для благодійництва. Вони тільки допомагають збільшити розміри фінансування. Філантропія – це любов до людини.
    
    – Чому українська держава неналежним чином звертає увагу на розвиток благодійництва, адже світовий досвід свідчить: політика сприяння призводить до загального підвищення морального клімату в суспільстві шляхом створення мережі надавачів соціальних послуг?
    
    – Держава поки що не дуже хоче розлучатись зі своєю майже монополією на фінансування суспільного розвитку та надання соціальних послуг. А також, можливо, побоюється, що діяльність благодійних фондів може бути пов’язана з ухилянням від податків та відмиванням коштів. Певні ризики якихось зловживань існують, але в цілому думати саме так – помилка.
    
    – Чи був би Фонд Чарльза Стюарта Мотта зацікавлений у співпраці з українськими благодійними фондами (наприклад, такими, що фінансуються Віктором Пінчуком або Ринатом Ахметовим)?
    
    – Так, ми готові до співпраці, але не на рівні якихось договірних відносин з іншими донорами стосовно фінансування конкретних проектів. Мова, наприклад, може іти про певні консультації або співфінансування окремих організацій чи проектів. До речі, співпраця може відбутися завдяки участі в Українському форумі грантодавців. Ми були б зацікавлені бачити там різні фонди, які відповідають критеріям Форуму. Це буде корисно для всіх членів. Саме так було в Росії. Коли авторитетні, з великою історією американські фонди (наприклад, Мотта або Форда) ділилися досвідом з молодим фондом Потаніна або іншими. А самі мали можливість отримати щось корисне для себе стосовно умов роботи в російському просторі.
    
    
    Інтерв’ю вів Євген Рибка, "Погляд"
    
    
    
    Біографічна довідка
    
    Микола ДЕЙЧАКІВСЬКИЙ. Громадянин США. З 1991 по 1999 рр. проживав у Києві. Викладав в Міжнародному інституті менеджменту. З 1993 по 1995 рр. – заступник виконавчого директора Міжнародного фонду "Відродження". Потім до 1999 р. очолював Київське регіональне відділення Фонду "Євразія". З 2000 р. – координатор програм Фонду Чарльза Стюарта Мотта в Росії, Україні, Бєларусі та Молдові, спрямованих на розвиток громадянського суспільства в цих країнах. До липня 2006 р. займав посаду голови правління Українського форуму грантодавців. Також займав посади члена правління і голови правління Російського форуму донорів. Найближчим часом опікуватиметься грантовими програмами для розвитку третього сектору і благодійництва Фонда Мотта у США.
    Передрук із интернет - ресурсу - "ПОГЛЯД"
    

Публікація від 28 вересня, 2006 р.