НІМЕЦЬКЕ «МІСЦЕ ДЛЯ КАЯТТЯ»

   
    Український парламент, так багато часу приділяючи інтеграції України в європейську спільноту, жодного разу не обговорював у пленарному режимі проблеми пенітенціарної реформи. Проте наші парламентарі багато подорожують Європою для вивчення закордонного досвіду у місцевих в’язницях, ніколи навіть не відвідуючи їх.
    
    Досвід проведення європейської пенітенціарної реформи дуже цінний для України, адже членство у Раді Європи — це, насамперед, не привілеї, а зобов’язання. Політика ставлення до неповнолітніх, що
    скоюють злочини, у всьому світі будується на профілактичних заходах, соціальній реінтеграції, забезпеченні гарантій прав людини стосовно неповнолітніх правопорушників, застосуванні ув’язнення дитини як крайнього заходу і протягом найкоротшого періоду, а також відмові від призначення вищої міри покарання для неповнолітніх.
    
    Згідно з Конвенцією про права дитини, держави, які її підписали, в тому числі й Україна, зобов’язані забезпечувати такі заходи всіма законодавчими, адміністративними та іншими засобами. Злочини або незначні правопорушення, що їх скоювали діти, з давніх-давен було заведено розглядати за нормами, частково або навіть повністю відмінними від системи покарань, призначеної для дорослих.
    
    Така практика особливо типова для країн Західної Європи, починаючи ще від епохи Просвітительства. Головними аргументами на користь особливого підходу до контролю над злочинністю неповнолітніх завжди були необхідність захистити дітей від негативних наслідків традиційних методів покарання, віра в те, що так звані перевиховні заходи дадуть ліпші результати.
    
    
    
    В Ізерлоні, маленькому містечку у Північному Рейні — Вестфалії, розташована найбільша у Німеччині підліткова в’язниця для неповнолітніх хлопців — JVA. Абревіатура означає: заклад з виконання покарань для малих — у вільному перекладі звучить грізно. Зовні заклад не викликав у нас подиву — сірі стіни, невисокий мур, усміхнений вартовий на вході — суто німецька ввічливість. Нас уже чекали два весельчаки. Бухер і Байер — назвались вони.
    
    Гер Бухер виявився завучем місцевої в’язничної школи, а Байер — керівником режиму колонії. Відкриття посипались відразу — з’ясувалося, що, по суті, тут функціонують три тюрми разом, настільки різний в Ізерлоні підхід до відбуття покарань. Перший — «блок посиленого режиму», що зі справжнім посиленням по-українському не має нічого спільного, другий — «перехідний дім» і третій — «будинок «вільного входу».
    
    
    
    Трохи про «німецькі порядки»
    
    
    
    Взагалі, інфраструктура колонії дуже чітка. Три режими утримання диктують її існування. Школа для молодших віком підлітків, «арбайтеншулле» — щось на кшталт нашого ПТУ, та власне «камери», хоч я назвав би їх, швидше, кімнатами. Звідси й персонал — учителі, майстри професійного навчання, охоронці (тут їх здебільшого називають вихователями), технічна обслуга. Вражає у ізерлонському закладі кількість психологів та лікарів, адже німці вважають цих дітей трохи хворими.
    
    В’язнична адміністрація як така — це небожителі—теоретики. Переважно вони проводять наукову роботу та дослідження. Напрацьовують механізм ще більшого захисту своїх підлеглих. Усю «чорнову» роботу виконують вихователі, керівником яких і є наш знайомий гер Байер. З них і почнемо. У компетенції вихователів — усі питання повсякденного життя ув’язнених — з ранку до вечора.
    
    Велика рада вихователів — колегіальний орган, що збирається двічі на місяць, — основа всіх основ життя ізерлонських в’язнів. Цікаво, що в Німеччині компетенції судів обмежені діяльністю таких рад. Рада вирішує, кого достроково звільнити, кому надати відпустку, а кого перевести на інший режим, хто поводився погано — покарати, хто добре — заохотити. Зрештою, на раду покладена, як кажуть у нас, державна справа — на місці вирішувати, чи перевиховується учень. У Німеччині немає власне амністій, тут амністію оголошує рада вихователів. До її складу входять учителі й майстри, усі, хто наглядає за життям правопорушника.
    
    
    
    «Терпіння і труд...»
    
    
    
    На перший погляд, школа в ізерлонській в’язниці звичайна. Від середньої київської відрізняється хіба що кращим навчальним приладдям та замкненими на час уроків класами. Строєм до школи ніхто ні ходить. Вже знайомий нам гер Бухер — завуч, розповів, що школу відвідують хлопці віком від 10 до 17 років, з 5 по 12 клас. Але навчання у школі можна закінчити й раніше та перейти до ПТУ. Втім, у самій школі навчання теж з ухилом до виробничих спеціальностей, уроки праці займають тут значну частину навчального процесу. Взагалі, здебільшого в JVA лікують працею — свого роду німецька трудотерапія. Але про це ми поговоримо пізніше. Уроків на день буває 3—4, учнів — по 5—8 у кожному класі. Вивчають німецьку мову та літературу, математику, хімію, біологію. Предметів, за нашими уявленнями, небагато, і вирішує, що йому повинні викладати, сам учень. Проте дисциплін має бути не менше шести і в руслі фаху, обраного майбутнім повноправним членом німецького суспільства.
    
    Багато хлопців по-справжньому намагаються вивчитися і закінчити школу. В тюрмі цьому сприяє сама атмосфера, тут усі чимось зайняті, всі щось роблять. Це стосується і ПТУ. «Арбайтеншулле» — саме це слово ніби безальтернативно пропонує стати до роботи. Сурові німецькі сивобороді дядьки викладають столярну справу, металообробку, вчать класти кахлі. Виробничий базі цього ПТУ можна тільки позаздрити. Тут є металообробні верстати з ЧПУ, фрезерувальні, токарні, шліфувальні верстати, навіть машина для ливарного виробництва, — їх освоюють майбутні майстри німецької індустрії. І хтозна, може, за рік-два після звільнення їх візьмуть на роботу «Мерседес» або «Сіменс». Німецьке законодавство суворо охороняє таємницю засудженого — у документах підлітка, в його дипломі слюсаря або електрика ніколи не буде зазначено, в якому саме ПТУ навчався хлопчина. До речі, профтехосвіта у Німеччині коштує досить дорого, тому багато хто із задоволенням використовує таку «шарову» можливість. Заклад не займається комерційною діяльністю, тож усі вироби юних майстрів не підлягають реалізації, а здебільшого розсилаються благодійним організаціям та притулкам.
    
    
    
    «Будинок довіри»
    та інші
    
    
    
    Не хотілося б капати на нерви нашим ув’язненим своїми враженнями про життя німецьких товаришів, але наша розповідь була б далеко не повною без цього найцікавішого аспекту німецької пенітенціарної системи. Повернемося до трьох режимів — трьох китів ізерлонського перевиховання. Суть цієї системи в тому, що важливий не сам термін ув’язнення, а те, як ти його відбуватимеш. Поясню. Усі без винятку засуджені за карні злочини потрапляють до першого «блоку посиленого режиму» ізерлонської в’язниці, можна дістати від одного року до 10, але умови прибулих спочатку будуть однакові — одиночна камера, щоправда, з туалетом, прогулянка на свіжому повітрі двічі на день, обмеження візитів та передач. До школи і ПТУ — строєм та під вартою. Тут, у першому блоці, можна відбути весь термін, а можна перейти з нього уже в наступному місяці, все залежить від твоєї поведінки. Яка вона була — оцінює вищезгадана рада вихователів. Тут, у «суворому режимі», у в’язня буде час подумати про своє життя-буття, обрати професію й тактику, так би мовити, «відсидки».
    
    «Перехідний дім» — це свого роду чистилище, перший крок до довіри. Та сама територія, але за іншим парканом, без колючого дроту, без грат на вікнах, охороняється лише зовнішній периметр. Послаблення відчувається у всьому — від відсутності зброї в охоронців до ключів від власної камери. Так-так, саме від камери, точніше — власної кімнати. Так адміністрація демонструє довір’я до підлітка. Щоправда, не можна вийти на вулицю, до внутрішнього двору закладу без дозволу вихователя, але у приміщенні «перехідного дому» можна рухатися вільно.
    
    Це справді дім, хоча й тимчасовий. У фойє — більярд, музичний центр, власна кухня. В’язні мусульманського віросповідання готують тут собі страви з баранини, коли в колонії дають свинину. Найбільше покарання в ізерлонській тюрмі — це повернутись назад, до блоку. Третій елемент німецького перевиховання — «будинок довіри». Такий переклад якнайповніше відбиває суть цього маленького німецького дива, найвищого досягнення їхньої пенітенціарної системи. Це щось на кшталт нашої «хімії», але, на відміну від неї, в’язні тут мають право розпоряджатися собою самі, так би мовити, відпущені під своє сумління. Єдина умова — ночувати в «домі». Більшість їх працює поза межами міста — у фермерів, дехто вчиться на батьківський кошт, але головне, і це правило не може бути порушене, — повертатися… Повертатись до «будинку довіри». Ті, хто так довго чекав переведення на цей «довірчий» режим, дуже рідко наважуються його порушити. Просто немає сенсу…
    
    
    
    «Голуби летять над нашою зоною…»
    
    
    
    Вільний час. Не можна сказати, що в ізерлонському закладі його мало. Однією з основних складових перевиховного процесу в Німеччині є також і планування вільного часу. Загалом, тут намагаються охопити заняттями всіх. Керуються в такій роботі насамперед трьома принципами поділу складу ув’язнених: за етнічними ознаками, за уподобаннями та за здоров’ям. Ізерлонський контингент — це на 25% німці, а решта — араби, марокканці, турки, ліванці, тунісці, багато вихідців із країн Східної Європи, румуни, поляки, греки, югослави, албанці, є навіть італійці, французи, іспанці. Але окремої розповіді заслуговують наші співвітчизники та мешканці інших країн СНД. Це переважно етнічні німці з України, Росії, Казахстану. Як того і слід було чекати, нові німецькі громадяни, що, по суті, залишились «старими російськими», спробували встановити в ізерлонській в’язниці свої порядки, які дуже скидалися на принципи, так добре викладені у книзі О.Солженіцина «Один день Івана Денисовича». Все ті ж таки «непорушні «зоно-паханські» поняття», що актуальні й наразі діють в український пенітенціарній системі. Отож, у Німеччині їм цього не подарували. Як сказав один з ув’язнених, Сергій, — «тут усі один одного здають». Окрім того, німецька пенітенціарна система настільки міцна, що сотня-дві наших співвітчизників не в змозі навіть на мінімальному рівні протидіяти їй. За спробу встановити свої порядки багато хто з наших земляків відсиділи в карцері. Він в Ізерлоні також є — умови «відсидки» не такі страшні, як у нас, проте наслідки перебування там просто фатальні: кілька місяців без відпустки, посилення роботи «на благо закладу». Власне, вся робота адміністрації в етнічних групах побудована не на принципі «розділяй та керуй», а швидше на утвердженні в певному національному середовищі насамперед німецьких цінностей.
    
    Чисельність армії психологів у закладі просто вражає. Це люди «вільного часу»: непомітно, на перший погляд, довірчо, по-дружньому, день і ніч пояснюють вони своїм підлеглим вади їхнього колишнього життя, щось доводять, радять, набиваються в друзі. Це політика колонії, важлива частина перевиховного процесу, що займає левову частку вільного часу ув’язнених. Річ у тому, що в німецькому суспільстві заведено вважати правопорушників трохи психічно хворими, одинаками, невдахами, що потребують психологічної допомоги.
    
    На допомогу психологам у цій роботі в ізерлонській колонії приходять священики. Їх кількість тут пропорційна кількості конфесій. У кімнаті розміром 15 на 15 по черзі уживаються католицький падре, протестантський пресвітер, мусульманський мулла. Святі отці не лише відправляють свої служби, а й малюють, майструють і навіть мріють про свободу разом зі своїми підопічними.
    
    Третьою складовою виховного процесу в Ізерлоні є, безперечно, спорт і здоров’я. Футбольна команда колонії входить до другого дивізіону німецької футбольної бундесліги. До речі, вона має неабияку перевагу над своїми суперниками: всі матчі цієї команди — домашні. У в’язниці є також баскетбольна, волейбольна та гандбольна команди. Тренуються серйозно й усі, адже так швидше плине час.
    
    
    
    Замість післямови
    
    
    
    Мабуть, на сьогодні не знайдеться жодної країни світу, у кримінальному кодексі якої не буде статей, що пом’якшують або скасовують кримінальну відповідальність дітей за скоєні ними злочини. Деякі країни обмежуються статтями, які передбачають для підлітків м’якше покарання за аналогічні злочини, ніж для дорослих. Інші впровадили окрему систему відправлення правосуддя щодо неповнолітніх. Там передбачено інститут спеціальних суддів у справах неповнолітніх, загони спеціальної поліції, працівників соцзабезпечення, адвокатів тощо. У таких країнах відпрацьоване особливе законодавство щодо неповнолітніх і створені спеціальні заклади для утримання малих злочинців.
    
    У країнах Європи мінімальний віковий ценз щодо карної відповідальності неповнолітніх дуже різний — від 7 років в Ірландії до 18 у Бельгії.
    
    Німеччина — наша найближча європейська сусідка, країна, що також пережила трагедію світової війни, безпритульність, спалах підліткової злочинності. Німеччина приблизно дорівнює Україні за кількістю населення та розміром своїх територій. Саме німецький досвід у реформуванні пенітенціарної системи щодо підлітків, напевне, може зацікавити наших читачів.
    
    Олег СПОРНИКОВ
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.