ПРАВА ЛЮДИНИ від 16-30 червня 2005 року
***
ВИБОРИ
Суд приговорил к 3 и 4 годам лишения свободы с испытательным сроком многократно голосовавших в Киеве по открепительным талонам на выборах Президента-2004
Голосеевский районный суд Киева приговорил 3 граждан, многократно голосовавших в Киеве по открепительным талонам на выборах Президента в 2004 году, к 3 и 4 годам лишения свободы с испытательным сроком 2 года.
Об этом Українським Новинам сообщила пресс-служба прокуратуры Киева.
Согласно сообщению, осужденные сознались в многократном использовании открепительных талонов и голосовании несколько раз на разных избирательных участках Киева.
Во время рассмотрения дела они сообщили, что за многократное голосование получали 50-100 гривен.
В прокуратуре Киева Українським Новинам сообщили, что 1 из проходивших по делу приговорен к 3 годам лишения свободы, 2 – к 4 годам (все с испытательным сроком 2 года), еще одна женщина, проходившая по делу, приговорена к штрафу в сумме 850 гривен.
Как уже сообщало агентство, ранее суд Токмацкого района Запорожской области приговорил 9 жителей Токмака к 3 годам заключения с испытательным сроком 1 год за голосование по фальшивым открепительным талонам во время голосования на выборах Президента в 2004 году.
Генеральная прокуратура заявила о возбуждении более 700 уголовных дел по фактам нарушений во время проведения выборов Президента в 2004 году.
Українські новини
07.06.2005
Продолжается расследование уголовных дел, возбужденных по фактам преступлений, совершенных в ходе президентской избирательной кампании
Прокуратурой Днепропетровской области передано в суд уголовное дело в отношении члена участковой избирательной комиссии №1 избирательного округа №34, которая сфальсифицировала избирательные списки, включив в них 23 человека, которые якобы содержались в изоляторе временного содержания Верхнеднепровского районного отделения Управления Министерства внутренних дел в области.
Как сообщили ЛІГАБізнесІнформ в пресс-службе Генеральной прокуратуры Украины, бюллетени, выписанные на имя указанных лиц, были использованы 21 ноября 2004 года на избирательном участке, расположенном в данном изоляторе.
www.liga.ne
21.06.2005
На Сумщині під час виборів роздали хабарів на мільйон гривень
Прокурор Сумщини Олександр Горбань заявляє, що в результаті розслідувань кримінальних справ щодо порушень під час президентських виборів виявлено близько мільйона гривень, витрачених на хабарі керівництву виборчих комісій.
Про це він заявив в інтерв’ю журналістам, повідомляє «Обком».
Зокрема, Горбань навів приклад кримінальної справи Ольги Крутушкіної, «яку обвинувачують у тому, що вона, будучи в змові з іншими високопосадовцями Білопольського району, з метою протидії вільному волевиявленню передавала керівництву низки виборчих комісій району як хабарі кошти».
Журналісти «Обкому» зазначають, що обвинувачена є депутатом Сумської міськради, наближеною до екс-губернатора Сумщини Володимира Щербаня, а також № 41 виборчого списку Блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» на виборах-2002.
«Такі ж факти виявлені в Шосткінському районі, де також порушена справа, а сума коштів, розданих членам комісій, складає більш 320 тис. гривень».
За словами Горбаня, у Ямпольському, Тростянецькому, Буринському районах було роздано близько 160 тис. грн.
«Це те, що доведено на сьогоднішній день. А якщо все це скласти, то вийде, що більше мільйона гривень в області було витрачено на підкуп у першу чергу голів і членів комісій», заявив Горбань.
www.ПРАВДА.com.ua
21.06.2005
У Криму порушено 23 справи за фальсифікацію виборів
Прокуратура Криму в червні спрямувала до суду п'ять кримінальних справ у зв'язку з порушеннями законодавства про вибори президента України в ході президентської виборчої кампанії на півострові.
Про це повідомили в середу в прес-службі прокуратури Криму.
За даними прес-служби, всього органами прокуратури автономії в поточному році за фактами виявлених у ході виборчої кампанії порушень було порушено 23 кримінальні справи.
За одною з кримінальних справ Сімферопольським районним судом уже винесено вирок голові виборчої дільниці № 48 територіального виборчого округу № 10, яка підробила підписи у відомості на видачу заробітної плати членам виборчкому, привласнивши собі суму 1659 гривень. Суд присудив шахрайку до трьох років позбавлення волі.
В основному кримінальні справи було порушено за ст. 158 КК України (неправомірне використання виборчих бюлетенів, підробка виборчих документів), за ст. 191 (присвоєння, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) за підробку протоколів про підсумки голосування, одержання заробітної плати замість членів виборчої комісії або, навпаки, незаконне нарахування зарплати посадовим особам виборчкомів.
Інтерфакс-Україна
30.06.2005
КАТУВАННЯ ТА ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ
И снова о пытках и жестоком обращении
Алексей Светиков, г. Северодонецк
Несколько месяцев назад в средствах массовой информации появились обращения МВД, а затем и областного управления милиции с призывом к гражданам Украины сообщать об известных им фактах неправомерных действий работников милиции. С целью якобы учета этих сведений при аттестации, которая проводилась во всех подразделениях МВД.
У нас такие призывы лишь вызвали скептическую улыбку: в течение предыдущего года наши юристы оказывали непосредственную помощь 11 гражданам, пострадавшим от подобных неправомерных действий – в рамках поддержанного Европейской комиссией проекта «Украина без пыток». По всем этим делам у руководства милиции – кипа заявлений. Без каких-либо последствий для фигурантов. Приведем несколько историй из отчетов наших юристов.
От тюрьмы и бития – не зарекайся
То, что в милиции бьют – вряд ли является чем–то новым для большинства наших сограждан. Но бьют, признаем, далеко не всех. Как показали исследования, проведенные Харьковским институтом социальных исследований, физическому воздействию обычно подвергаются ранее судимые лица, лица девариантного поведения (наркоманы, бомжи и т.п.) и подростки. То есть категории, в среде которых физическое насилие является обычным делом. Но если для самой милиции избиение подследственных является нормой, то, понятно, случаются и исключения.
Обратившийся к нам северодончанин Андрей – явно не из «неблагополучной» группы. Интеллигентного вида молодой человек и далеко не подросток. Законченное высшее образование. Вид занятий можно определить, как мелкий предпринимательский менеджмент: еще не хозяин дела, но и не замученный жизнью реализатор. Имеет семью – жену и ребенка, проживают в собственной квартире. Наличие чувства собственного достоинства явно имеет место быть, и это вовсе не кураж сорвиголовы.
История, в связи с которой против него возбуждено уголовное дело, не то, чтобы обычная, но и не из ряда вон выходящая. В его служебные обязанности входило собирать выручку с торговых точек частного предпринимателя. В один из летних дней на территории Центрального рынка Северодонецка у него вырвали из рук барсетку с собранными деньгами. Сумма не слишком большая, около 2 тысяч гривен. Вор был найден и осужден, но взыскать с него деньги, понятно, не удалось. Большую часть похищенного предпринимателю вернул сам Андрей – из своей зарплаты, он продолжал работать. Затем отношения с работодателем разладились, у Андрея возникла претензия к нему в части размера зарплаты. И, как следствие, суммы, которую он остался должен по взысканию. С работы Андрей уволился, а предприниматель обратился с заявлением в милицию, обвиняя того в присвоении денег.
Могли ли эти обстоятельства быть основанием для возбуждения уголовного дела или спор должен был решаться в порядке гражданского иска, когда–нибудь решит суд. Тем более, что речь идет, как мы понимаем, о сборе «черного нала». Нас же в этой истории интересует нечто другое.
9 сентября 2004 года около 12-00 в дверь квартиры Андрея позвонили двое мужчин. Они представились работниками ОГСБЭП Северодонецкого ГО УМВД, один из них, Нечаев, представился, фамилию другого, Борисова, мы установили позднее. Работники милиции сообщили, что к ним поступило заявление бывшего работодателя Андрея и что они хотят по этому поводу побеседовать. Андрей предложил им пройти в квартиру (где в это время находилась его супруга), те, в свою очередь, предложили поговорить на улице. Когда они вышли, Андрея посадили в автомобиль и привезли в здание муниципальной милиции. Здесь ему сразу же предложили … написать чистосердечное признание в присвоении денег предпринимателя.
Андрей отказался и рассказал обстоятельства того, как у него возник долг. Проверить эти сведения по картотеке не составило труда, они были проверены, но то, что по факту хищения у Андрея денег был вынесен приговор суда, сотрудников ОГСБЭП в невиновности его самого не убедил. Борисов снова предложил ему написать «явку с повинной» о присвоении денег, и когда Андрей отказался, приказал ему встать и начал наносить удары кулаком в область живота, груди и по затылку. «Поупражнявшись» таким образом, разрешил присесть и написать явку с повинной. Андрей вновь отказался, Борисов снова его поднял, и снова бил в область солнечного сплетения, в грудь и по затылку.
Видимо утомившись, Борисов вышел из помещения. Находившийся здесь же Нечаев в избиении участия не принимал, но и не останавливал Борисова. Когда тот вышел, он предложил Андрею написать явку. Иначе, мол, когда Борисов вернется, он снова начнет бить. А после Андрея посадят в камеру и будут бить до тех пор, пока не «сознается». Наш клиент отказался и на этот раз, и тогда уже сам Нечаев его поднял и тоже нанес несколько ударов. Во время, когда допрашиваемого избивали, в кабинет заходили другие сотрудники милиции, которые видели процесс избиения, но не вмешивались.
После множества ударов по голове у Андрея началось головокружение, и он попросил разрешения сесть. Ему этого не позволили, и заставили стоять приблизительно в течение часа. Сами «дознаватели» в это время играли на компьютере в бильярд. Затем в кабинет вошел еще один работник милиции, третий, фамилия которого нами не установлена. Он не спеша просмотрел материалы дела и в свою очередь предложил «сознаться». По интеллигентской привычке Андрей попросил его представиться, на что ему ответили, чтобы не умничал, и что вопросы будет задавать милиционер, а обязанность Андрея на них отвечать. Третий милиционер заставил Андрея выложить все, что у него было в карманах, сообщив, что сейчас его будут оформлять «в камеру». Правда, милиционер он добрый, и отпустит Андрея, если тот сознается. Андрей не сознался, и тогда «добрый милиционер» начал его избивать, нанося удары в солнечное сплетение, в грудь, по голове в область затылка и по спине в область почек. При этом он выражался в адрес задержанного крайне цинично, с нецензурной бранью, и обещал, что сейчас Андрея повезут в СИЗО, откуда нормальным человеком он уже не выйдет. Экзекуция закончилась в 16–30, после чего все ее участники ушли, а Андрею разрешили сесть, и уже не избивали и не допрашивали. Но в кабинете держали до 18–30, под присмотром другого работника милиции. В 18–30 разрешили собрать вещи и уйти домой.
Домой Андрей вернулся в 19–00, и вскоре после этого поехал в травмопункт, где дежурный хирург установил диагноз – ушиб передней брюшной стенки, закрытая тупая травма живота. Здесь же Андрей передал дежурному милиционеру заявление на имя начальника милиции об избиении его в ОГСБЭП, а тот отобрал у него объяснения. Вскоре в травмопункт приехал о/у ГОУМВД Мореву, который также отобрал у Андрея объяснения.
Утром избитого осмотрел невропатолог, который установил «свою часть» диагноза: ЗЧМТ, сотрясение головного мозга.
24 сентября 2004 г. заместитель помощника прокурора г. Северодонецка Тур А.В. вынес постановление об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении работников Северодонецкого ГО УМВД – в связи с отсутствием в действиях работников ОГСБЭП состава преступления. Это постановление было обжаловано в Северодонецкий суд, информацией о рассмотрении жалобы мы не располагаем. В настоящее время от имени Андрея в Европейский суд подана жалоба на нарушение статьи 6 Конвенции – в связи с отказом допустить в качестве его защитника юриста КИУ Н.М.Метелкиной. Факты избиения его в милиции будут добавлены к этому заявлению на более позднем этапе.
Ой, еси у нас, сила молодецкая!
Понятно, что пенсионер Александр Дмитриевич, в возрасте за 70 лет, двум физически крепким опер–ополномоченным уголовного розыска Северодонецкого ГО УМВД – не соперник. При этом сам факт, что милицейское начальство заботится о физической форме своих сотрудников, вызывает полное одобрение. Именно так и принято в цивилизованном мире. Правда, там такую подготовку используют для самозащиты сотрудников силовых органов от противоправных посягательств, а не для физического воздействия на немощных стариков.
Вообще–то Александр Дмитриевич прибыл 21 июня 2004 года в здание Северодонецкого ГО УМВД не из желания подебоширить, и даже где–то по приглашению работников милиции. Его внук был задержан по месту жительства, присутствовавшему при этом деду сказали, что это минут на двадцать. И даже разрешили поехать вместе с ними. Однако по ходу допроса мнение милиционеров о возможности дальнейшего пребывания внука на свободе изменилось, и он был препровожден в камеру ИВС. А в дальнейшем он будет осужден. Но как раз это нам и не интересно.
Интересно другое. Старый человек, узнав об аресте своего внука, понятно пришел в некоторое волнение. Тем более, что незадолго до этого работники милиции обещали ему совсем другое. В результате Александр Дмитриевич прошел на второй этаж здания ГОВД, где находится приемная начальника милиции, и начал требовать, что бы его допустили к телу этого самого начальника. Однако «тело» встречаться было не настроено, что двое тренированных сотрудников уголовного розыска и объяснили пенсионеру. Предложив, якобы на словах, спуститься на первый этаж в фойе.
Согласно материалам проведенного в милиции служебного расследования, пенсионер отреагировал на это предложение неадекватно, «стал оскорблять работников милиции, в результате чего мог удариться рукой о стену и повредить палец». Это – буквальная цитата из материалов. Результат – перелом костей кисти руки. Не работника уголовного розыска, понятно.
Отдадим должное милиции, из здания ГОВД в травмопункт Александра Дмитриевича доставили на их машине. Что касается оценки действий милиционеров (которые, по нашему мнению, являются непропорциональными и жестокими), то 7 июля 2004 года помощник прокурора Северодонецка Даржания М.Ю. вынес постановление об отказе в возбуждении уголовного дела. Поданная в Северодонецкий суд жалоба на это постановление до сих пор не рассмотрена.
«Отеческий» подзатыльник следователя ГОВД
По словам жительницы Северодонецка Астаховой (фамилия изменена) 1 февраля 2005 года приблизительно в 15.00 ее несовершеннолетнего сына Тараса задержал во дворе их многоквартирного дома следователь Северодонецкого ГО УМВД Шарапов. Он же доставил Тараса в отделение милиции и допросил как подозреваемого в совершении уголовного преступления.
О задержании сына мать узнала от соседей и примерно в 17 часов прибыла в горотдел милиции. К следователю ее, как водится, сразу не пропустили, пришлось подождать еще 40 минут, пока ее провели в кабинет Шарапова.
Увидев сына в жалком состоянии, Астахова спросила его: «Тебя били?». На что Тарас (в присутствии Шарапова) ответил, что Шарапов бил его ладонью по голове, по почкам и ногами по ногам. И требовал сознаться в том, что Тарас вымогал деньги у своего знакомого – подростка. На вопрос матери, зачем он это делал, Шарапов сказал, что сына ее не бил, а только дал ему пару подзатыльников. После чего допрос сына Шарапов проводил в присутствия матери.
После допроса сын подписал протокол и их отпустили домой около 21 часа. Впрочем, Астахова оказалась неблагодарной – по приходу домой она вызвала скорую помощь и отвезла сына в травмопункт. На приеме у врача невропатолога Тарасу поставили диагноз – сотрясение головного мозга.
Мы согласны, что этот диагноз (сотрясение головного мозга) ставится почти всегда, когда пациент жалуется на головную боль и говорит, что именно по этой самой голове чем-нибудь били. Других средств диагностики, кроме слов пациента, в этом случае нет. Более того, вряд ли Шарапов при служебном расследовании признает, что давал подзатыльники чужому ребенку. Мы готовы также, следом за милицией, допустить, что Астахова в части избиения ее сына говорит неправду. Дабы оказать давление на следствие, которое обвиняет его в совершении уголовного преступления (кражи денег у родителей своего сверстника). Но северодонецкая милиция когда-нибудь начнет руководствоваться законом, в соответствии с которым допрос несовершеннолетнего в отсутствии взрослого, представляющего его интересы, является нарушением прав несовершеннолетнего?
Избит по собственной неосторожности
В последней истории важным является то, что Василий является инвалидом 2–й группы с детства по психиатрическому заболеванию. После случившегося с ним он смертельно боится работников милиции, а последние для любых процессуальных действий требуют, чтобы он явился пред их ясные очи.
Совместно с двумя своими знакомыми Василий совершил кражу из комнаты в общежитии, где проживал. Приговором суда он был осужден условно. В этой части вопросов ни к милиции, ни к суду у нас нет. Вопросы есть по сопутствующему происшествию.
Непонятно, исходя из какой логики для психически нездорового человека было избрано в качестве меры пресечения взятие под арест. Впрочем, за два месяца пребывания в Старобельском СИЗО ничего страшного с ним не произошло. А вот в Северодонецком ИВС в ночь с 12 .03.04 года на 13.03.04 года его жестоко избили пьяные сокамерники.
Я не оговорился, именно пьяные: «горячительное» находящимся в Северодонецком ИВС добыть достаточно легко. Хотя и недешево. Бутылку самогона прямо в камеру доставят ребята с погонами – за 30 гривен. И будут надежно охранять «покой» потребляющих. Впрочем, что касается покоя, то с учетом контингента и градуса…
Василия били всю ночь, причем охранники пару раз делали развлекающимся замечания. Чтобы те не шумели. В результате Василию были нанесены телесные повреждения в виде закрытой ЧМЗТ, сотрясения головного мозга, множественных ушибов, гематомы левой височно-периорбительно-скуловой области слева, ушибленных ран правой височной области, ушибов и гематом шеи и туловища, перелома 10–го ребра. Это в соответствии со справкой травматологического отделения северодонецкой горбольницы, куда Василий был помещен 13 марта. Здесь он находился на излечении с 13 по 26 марта 2004 года. Причем, хотя и пребывал он в специальной палате с решетками и под охраной 3 работников милиции, милицейские «гуманисты», как водится, держали его прикованным наручниками к кровати. Наверное, для более быстрого излечения.
Защищать права Василия взялась его мать. Учитывая состояние его здоровья, вряд ли это противоестественно, хотя северодонецкий судья Юзефович и считает по другому. Именно мать и подала заявление в прокуратуру. С нашей помощью, понятно.
6 апреля 2004 года прокуратура в возбуждении уголовного дела отказала. В постановлении помощника прокурора утверждалось, что телесные повреждения Василий получил по собственной неосторожности: хотел встать с кровати второго яруса, у него закружилась голова и он упал на пол камеры, при этом ударившись различными частями тела о кровать первого яруса. И так – несколько раз в течение ночи. Это не ерничанье, именно так и было написано в постановлении. В силу этого, работники милиции, дежурившие в ИВС в ночь избиения Василия (по утверждению милиции – Сычов, по утверждению пострадавшего – Корзина) – не виноваты. Мы, в свою очередь, квалифицировали произошедшее как должностное преступление работников ИВС Северодонецкого ГОВД, которые по халатности допустили избиение Василия.
Чтобы понять, насколько эффективно наше государство защищает права своих граждан в случае нарушения их работниками милиции, изложим хронологию последующих событий.
7 мая 2004 года в Северодонецкий местный суд была подана жалоба матери Василия на постановление помощника прокурора города Северодонецка Тур А.В. от 06.04.2004 года об отказе в возбуждении уголовного дела в отношении работников ИВС Северодонецкого ГО УМВД. С требованием – отменить постановление и направить дело на новое расследование. Понятно, что жалобу составил квалифицированный юрист – работник КИУ.
Но северодонецкий суд не счел жалобу оформленной правильно и 17 мая 2004 года вернул ее для надлежащего оформления. 20 мая жалоба подается снова, и 25 мая – снова возвращается. Безрезультативной оказывается и третья попытка – 22 июня 2004 года судья Юзефович оставляет жалобу без рассмотрения. В своем решении суд постановил, что обжаловать постановление прокуратуры мать инвалида не может, это может сделать только сам инвалид.
25 июня 2004 года на это постановление суда была подана апелляционная жалоба, которая была удовлетворена 3 сентября 2004 года. Решение суда от 22 июня 2004 года было отменено и дело возвращено для рассмотрения по существу в тот же Северодонецкий суд.
29 ноября 2004 года судья Юзефович рассмотрел жалобу на постановление прокуратуры по существу и … оставил ее без удовлетворения. То есть признал постановление прокуратуры об отказе в возбуждении уголовного дела законным. Луганский апелляционный суд и это решение Северодонецкого суда отменил и вернул дело на новое рассмотрение в Северодонецкий суд. Помните слова популярного когда–то (выражаясь современным языком) хита: «Ходит песенка по кругу, потому, что круглая Земля».
Впрочем, за прошедший год ситуация немного изменилась: милиция признала, что Василий в ИВС с кровати не падал, а его систематически «роняли» на всякие твердые предметы. Вроде кулаков и ботинок сокамерников. Более того, против сокамерников открыто уголовное дело. А вот милиция – невиноватая.
Хотелось бы в этой связи напомнить нашим милицейским и судейским принятое 5 апреля 2005 года Европейским судом решение по делу Афанасьева против Украины: «64. Суд напоминает, что государство отвечает за благополучие лиц, взятых под арест, и органы власти обязаны защищать эти лица...». В силу этого мы уверены, что рано или поздно работники милиции понесут ответственность по делу избиения Василия, а само МВД компенсирует ему материальный и моральный вред, нанесенный в ИВС.
Вместо эпилога:
В этом материале изменены фамилии работников милиции, нарушивших права граждан. Однако у руководителей областного УМВД есть под рукой жалобы и заявления пострадавших, где названы подлинные фамилии и должности ментов, «героев» этих историй. В сумме по 11 делам, которые сопровождала наша организация в течение последнего года только по делам, связанным с применением пыток или жестокого обращения – около трех десятков таких фамилий. Почти 10% списочного состава северодонецкой милиции. Нужно ли было публично обращаться к гражданам, имея такую кипу информации под рукой? Да и результат аттестации говорит сам за себя – все до одного герои наших историй аттестацию прошли благополучно. Никто даже не испугался. Все прекрасно поняли, зачем руководству МВД нужна была и эта аттестация, и это обращение к гражданам якобы за информацией. И пошли навстречу чаяниям новой власти. Не граждане, понятно, а работники милиции.
Что касается запрещенных законом пыток и жестокого обращения, то этим, похоже, как и при власти прежней, будут заниматься лишь отдельные «правдоискатели».
ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
Українська Гельсінська спілка з прав людини: Відкритий лист міністру внутрішніх справ
Міністру внутрішніх справ України Луценко Ю.В.
Шановний пане Міністре,
У засобах масової інформації була наведена інформація про «специфічну» поведінку спецпідрозділу «Беркут» після закінчення матчу «Динамо» – «Шахтар» 29 травня 2005 року в Києві. У нас також є особисті свідчення потерпілих від протиправної поведінки міліції, проте, оскільки всіх присутніх знімали на камеру та переписували їхні імена, вони згодилися лише на анонімні свідчення.
На нашу думку, працівниками спецпідрозділу «Беркут» були вчинені наступні порушення прав людини:
- Незаконне затримання протягом 2 годин уболівальників із «Сектору 11» (приблизно тисяча людей) після завершення матчу;
- Позбавлення людей можливості на 35-градусній спеці вийти з оточення міліціонерів та випити води;Брутальне поводження працівників «Беркуту» із затриманими;
- Порушення права на приватність у вигляді примусового запису на відеокамеру з називанням імені та прізвища (це був лише один можливий спосіб вийти із сектору, який знаходився в оточенні міліціонерів);
- Непропорційні до загроз громадському порядку та невідповідні силові дії міліції.
На запитання в зв'язку із чим застосовувалися подібні заходи, співробітники міліції не відповідали, проте від окремих з них вдалось дізнатись, що причиною стали запалені кимсь дві димові шашки. Болільники переконані, що підвищені заходи щодо забезпечення правопорядку на стадіоні й не лише під час останньої гри «Динамо» з «Шахтарем» є перебільшеними. Вони вважають, що кількість міліціонерів на стадіоні 29 травня, «є абсурдною». Зокрема, і тому, що «кількість міліції створює напругу на стадіоні». Водночас болільники не можуть збагнути «чому при температурі повітря плюс 35 громадянам забороняється приносити в пластикових пляшках воду».
Слід зазначити, що при проведенні інших видовищних заходів (концертів, фестивалів тощо) кількість та дії міліції яскраво відрізняються і це жодним чином не посилює загрозу громадському порядку. Тому такі дії правоохоронців виключно на футбольних матчах є необґрунтованими. Якщо правоохоронці, зазначили учасники прес-конференції, бажають, щоб на стадіонах під час гри футбольних команд був порядок, «тоді варто заборонити взагалі відвідувати стадіони і боротьба з правопорушеннями вирішиться сама собою».
Іншим важливим питанням залишається, з якою метою міліція збирала особисті дані про всіх відвідувачів окремого сектору стадіону та як ці дані будуть використані у майбутньому.
Ініціативна група болільників підготувала, за їхніми словами, низку «документів», у яких міститься звернення до керівництва МВС із пропозиціями врегулювати питання допуску на стадіони вболівальників і контроль за їхніми діями. За нашими даними ця ситуація не є унікальною і систематично повторюється у різних містах на різних стадіонах та у різний час. Тому ми вважаємо за необхідне більш докладне вивчення МВС випадків застосування фізичної сили та затримання осіб під час проведення футбольних матчів, а також проведення необхідних заходів з працівниками міліції для усунення згаданих порушень прав людини.
Крім того, слід кардинально переглянути політику щодо використання спецпідрозділів міліції в ситуаціях, що не становлять суттєвої небезпеки громадському порядку й використовувати їх виключно в надзвичайних випадках при безпосередній загрозі життю громадян. Це підтверджується й тим, що, як правило, дії працівників спецпідрозділу в таких випадках є непропорційними щодо охорони суспільної безпеки й громадського порядку та переважно відбуваються з надмірним використанням сили.
На нашу думку, на стадіонах міліція повинна забезпечувати громадський порядок, а не боротися з уболівальниками, наперед вважаючи їх порушниками порядку. Саме таке упереджене ставлення до них на стадіонах і відрізняє українських міліціонерів від правоохоронців у країнах ЄС.
Євген Захаров, Голова Правління Української Гельсінської спілки з прав людини
Володимир Яворський, Виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
13-06-2005
Дії правоохоронців під час футбольного матчу «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) були правомірними
Нещодавно в одному з Інтернет-видань з’явилася інформація про те, що під час футбольного матчу фіналу Кубку України між командами «Динамо» (Київ) – «Шахтар» (Донецьк) працівники міліції вдалися до неправомірних дій. Тоді, на думку автора публікації, правоохоронці безпідставно затримали вболівальників, які йшли на гру.
За дорученням керівництва Міністерства внутрішніх справ було проведено ретельну службову перевірку даного факту. Як з’ясувалося, події розвивалися наступним чином.
29 травня 2005 року з 14.30 біля стадіону «Динамо» ім. В.Лобановського почали збиратися представники громадської організації «Фан-клуб ФК «Динамо» (Київ)». За годину кількість вболівальників сягнула майже 500 чоловік. О 15.40 вони вишикувалися в колону й вирушили на перегляд матчу. При цьому, прямуючи до Національного спортивного комплексу «Олімпійський» вулицею Грушевського, Європейською площею, Хрещатиком, Бессарабською площею, вулицями Басейною та Еспланадою, вони вдавалися до часткового перекриття руху транспорту в попутному напрямку.
Слід зазначити, що охорона громадського порядку під час таких заходів здійснюється відповідно до пункту 37 «Порядку забезпечення громадського порядку та безпеки під час проведення футбольних матчів» (далі – Порядок), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 2004 року № 823. У свою чергу згаданий Порядок розроблено відповідно до Європейської конвенції про насильство та неналежну поведінку з боку глядачів під час спортивних заходів, і зокрема футбольних матчів, ратифікованою Законом України № 2791-III від 15.11.2001.
Керуючись цим документом, працівники міліції під час пропуску глядачів на стадіон, щоб не допустити пронесення заборонених предметів (п. 42 Порядку), проводили попередній візуальний огляд глядачів.
Крім того, разом із працівниками стадіону пра¬воохоронці здійснювали вибірковий огляд та перевірку речей вболівальників (п. 43 Порядку) під час їх проходу на трибуни. Такі заходи вживалися з метою недопущення пронесення будь-яких предметів, що можуть бути використані для порушення громадського порядку та безпеки. Це ж стосується і пронесення алкогольних і безалкогольних напоїв у скляній тарі, зброї та піротехнічних засобів, а також унеможливлення проходу на стадіон осіб, відомих як порушників громадського порядку, й осіб, що перебувають у стані сп'яніння.
Незважаючи на вжиті заходи безпеки, на матч потрапило агресивно налаштованих вболівальникам. Зокрема, представники фан-клубу ФК «Динамо» (Київ), яким було відведено 11 сектор, висловлювалися нецензурними словами, запалювали саморобні піротехнічні пристрої та кидали їх в інші сектори. На зауваження працівників міліції «фани» не звертали жодної уваги.
Виконуючи службовий обов’язок, який полягає в запобіганні провокаційним діям з боку глядачів, своєчасному втручанні в перебіг подій (п.50 Порядку), працівники полку МОП «Беркут» ГУМВС України в м. Києві, керуючись статтею 13 Закону України «Про міліцію», за порушення громадського порядку та протидію законним вимогам міліції затримали 30 вболівальників-правопорушників.
За складеними про вчинення адміністративних правопорушень матеріалами до 13 правопорушників, серед яких були мешканці м. Києва, Київської області, міст Донецька та Львова, судом було прийнято рішення про адміністративний арешт.
У двох неповнолітніх затриманих (до речі – дівчат-киянок) при поверхневому огляді в сумках було виявлено три згортки з газет зі специфічним запахом, зв’язаних липкою стрічкою. Як пояснили дівчата, ці предмети їм поклали до сумок невідомі особи на території НСК «Олімпійський». Надалі, за результатами експертного дослідження. проведеного НДЕКЦ ГУМВС України в м. Києві, було встановлено, що у згортках знаходилася саморобна вибухова речовина – піротехнічна суміш у складі окислювача та пального. За даним фактом Печерським РУ ГУМВС України в м. Києві 07.06.2005 за № 06-5437 порушено кримінальну справу за ознаками ст. 263 КК України.
Проведена службова перевірка не підтвердила, що своїми діями працівники міліції порушили чинне законодавство. Не знайшла підтвердження також інформація про начебто існування наказу про побиття вболівальників.
Стосовно твердження автора публікації про те, що після закінчення футбольного матчу його затримали на 1,5 години, встановлювали анкетні дані та знімали на відеокамеру – дії працівників міліції є правомірними, оскільки згідно зі статтею 11 Закону України «Про міліцію» міліції надається право:
- затримувати осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, для складання протоколу або розгляду справи по суті, якщо ці питання не можуть бути вирішені на місці, на час до трьох годин;
- проводити кіно-, фото- та звукофіксацію як допоміжний засіб попередження протиправних дій та розкриття правопорушень;
- виявляти та вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки;
- складати протоколи про адміністративні правопорушення, проводити особистий огляд і огляд речей, вилучення речей і документів, застосовувати інші передбачені законом заходи забезпечення провадження у справах про адміністративні правопорушення.
Співробітники ГУМВС України в м. Києві роз’яснили керівництву ФК «Динамо» (Київ) та представникам громадської організації «Фан-клуб ФК «Динамо» (Київ)» положення відповідних нормативно-правових актів з питань проведення футбольних матчів і відповідальність за правопорушення.
ДЗГ МВС України
Правоохоронні органи, суди, органи виконання покарань та інші органи влади живуть на благодійні внески, тобто офіційні хабарі
Володимир Яворський, м.Київ
В Україні склалася цікава парадоксальна ситуація, коли хабарництво серед чиновників тісно поєднується з офіційним «хабарництвом» органів влади у вигляді отримання благодійних внесків на свої спеціальні фонди. Цікаво також й те, що сума отриманих хабарів чиновника включається до його прибутку і підлягає оподаткуванню за ставкою 13 % відповідно до закону про оподаткування доходів громадян. А от отримані «хабарі» органів влади не оподатковуються та переважно не контролюється їхнє використання з-за того, що це не кошти державного бюджету.
Таким чином, склалася звична схема, коли орган влади за вчинення чи не вчинення тих чи інших дій, що є в його компетенції, рекомендує внести благодійний внесок на рахунок свого спеціального фонду.
Також цікаво, що ні Контрольне-ревізійне управління, ні Рахункова палата України не перевіряють шляхи використання цих коштів, оскільки ці кошти формально не належать до коштів державного бюджету – відповідно законом не затверджено шляхи їх використання, а тому немає й відповідальності за неналежне їхнє використання.
Проте Рахункова палата визначила обсяг таких коштів і виявилося, що такі внески часом становлять значну частину загального обсягу фінансування цього органу з бюджету.
Наприклад, за висновками Рахункової палати України за результатами перевірки виконання державного бюджету в 2004 році на рахунки міністерств, відомств, підпорядкованих їм органів, а також до утворених ними різного роду галузевих «благодійних фондів» щорічно у вигляді «благодійних внесків», дарунків, грантів, безповоротної фінансової допомоги надходять значні суми грошових коштів та матеріальних цінностей:
відповідно до звітності Держказначейства, за 2004 рік найбільше таких видатків проведено Міністерством внутрішніх справ – 229,4 млн. грн.; Міністерством освіти і науки – 100,9 млн. грн.; Міністерством охорони здоров’я – 56,8 млн. грн.; Академією медичних наук – 49,2 млн. грн.; Державним департаментом з питань виконання покарань – 27,6 млн. гривень.
Видатки окремих головних розпорядників бюджетних коштів за рахунок таких надходжень становили від 42 до 98 % затверджених для них обсягів спеціального фонду. Так, Державною судовою адміністрацією проведено за 2004 рік видатки за рахунок отриманих грантів, дарунків та коштів на виконання окремих доручень на суму 8,5 млн. грн., що становить 92,3 % загальних видатків спеціального фонду, Генеральною прокуратурою – 20,3 млн. грн. або 96,5 %; Адміністрацією державної прикордонної служби – 20,3 млн. грн. або 64,3 %; Академією медичних наук – 49,2 млн. грн. або 65,3 %; Державною митною службою – 7,1 млн. грн. або 49,4 %.
Відповідно до частини 1 статті 130 Конституції України фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечує держава. Перелік повноважень місцевих та апеляційних судів, визначений статтями 22 і 26 Закону України від 7 лютого 2002 № 3018-III «Про судоустрій України», є вичерпним і не передбачає отримання судами допомоги від сторонніх організацій у будь-якому вигляді, а також розпоряджання такою допомогою. Проте, у порушення вимог чинного законодавства, загальними та спеціалізованими судами протягом 2004 року отримано благодійної допомоги на суму 7,5 млн. гривень.
Зрозуміло, що державним бюджетом затверджуються суми нереальних видатків органів влади. Наприклад, суди фінансуються лише приблизно на 50 % від їх справжньої потреби. Проте при цьому, за даними Рахункової палати, органи влади систематично нераціонально чи незаконно використовують навіть ці державні кошти, що їм виділяються.
Наприклад, за результатами перевірки Рахункової палати, запроваджена Державним департаментом з питань виконання покарань система використання бюджетних та матеріально-технічних ресурсів була неекономною, затратною й непрозорою:
Бюджетні кошти в сумі 150,8 млн. грн., передбачені на розвиток та вдосконалення системи, в 2004 році переважно витрачені на підтримку її життєдіяльності. Незважаючи на дефіцит 5 018 місць у слідчих ізоляторах, протягом 2004 року із передбачених для введення в дію 1250 місць не створено жодного. Департаментом неефективно витрачено 9 млн. грн. бюджетних коштів. Зокрема, списано вартість незавершеного будівництва об’єктів виробничого характеру на суму 3,8 млн. грн., використано коштів на будівництво довгобудів – 4,6 млн. грн., на оплату праці штатним працівникам редакції щотижневої газети «Закон і обов’язок» – 0,1 млн. грн., на придбання продукції за завищеними цінами через ДП «Департаментсервіс» – 0,5 млн. гривень.
Внаслідок неефективного управління виробничою діяльністю підприємства установ виконання покарань знаходяться в незадовільному фінансовому стані. Заходи з розвитку виробництва, освоєння випуску нових видів продукції, модернізації виробництва, простежування ситуації на ринку продукції, що виготовляється підприємствами, протягом багатьох років здійснювалися неналежним чином. У результаті невиконання керівництвом підприємств протягом більш ніж 9 років вимог підпункту 7 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.1994 № 352 щодо створення робочих місць, необхідних для залучення до праці кожного засудженого і забезпечення його обсягом робіт, достатнім для оплати вартості утримання із зароблених ним коштів, тільки в 2004 році недоотримані надходження до спеціального фонду в сумі, щонайменше, 233 млн. гривень.
Внаслідок нераціонального використання наявних трудових ресурсів на підприємствах, які не є установами виконання покарань, проходило службу понад 3 тисячі осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої системи. Посади, які вони займали, не відносилися до діяльності органів і установ виконання покарань, отже, мали комплектуватися цивільними особами. Відповідно до чинного законодавства за рахунок коштів державного бюджету цим особам та членам їх сімей надавалися певні пільги, у тому числі, право безоплатного проїзду всіма видами міського пасажирського транспорту, 50-відсоткова знижка з оплати житлової площі, комунальних послуг, палива тощо. Утримання на підприємствах Департаменту осіб рядового і начальницького складу призвело до нераціонального використання бюджетних коштів через надання їм пільг, а також виданого безоплатно речового майна на суму 164,2 тис. грн. та виплачених пенсій на суму 277,4 тис. гривень.
Очевидно, що громадяни надають такі благодійні внески не просто так, а за певні дії чи бездіяльність таких органів. Така офіційна встановлена система хабарництва держави є неприпустимою та має стати першим кроком щодо боротьби із корупцією в країні.
РУПОР
Коментар «ПЛ»: Відповідь ДЗГ МВС свідчить, що для МВС все ще пріоритетним залишається спроба захистити власну репутацію, а не з’ясування того, що насправді сталося і як запобігти цьому надалі.
Йдеться перш за все про те, що відповідь насправді не відповідає на задані у листі питання.
Зокрема, питання, з якою метою збиралися особисті дані про всіх, хто опинився в певному секторі стадіону та як ці дані використовуватимуться в майбутньому, чому забороняється приносити воду в пластикових пляшках, тощо.
На твердження про брутальне поводження працівників «Беркуту» із затриманими і непропорційне застосування сили практично надано відписку про те, що «проведена службова перевірка не підтвердила, що своїми діями працівники міліції порушили чинне законодавство».
Що ж з цього приводу говорить законодавство: ч. 4 ст.12 Закону України «Про міліцію» передбачає, що «У разі неможливості уникнути застосування сили вона не повинна перевищувати міри, необхідної для виконання покладених на міліцію обов'язків і має зводитись до мінімуму можливості завдання шкоди здоров'ю правопорушників та інших громадян. При завданні шкоди міліція забезпечує подання необхідної допомоги потерпілим в найкоротший строк». Цікаво чи було дотримано цю норму.
На нашу думку, навряд чи можна вважати затримання всіх присутніх вболівальників у 11 секторі на 2 години (як це витікає з відповіді, для переважної більшості з них абсолютно безпідставне) і подальша фіксація їхніх персональних даних на відеоплівку такими діями, що відповідають завданню формування нового образу міліції.
Редакція ПЛ
КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА
В Чернігівській колонії №44 порушуються права засуджених жінок
Валентина Бадира, м.Чернігів
На запити Чернігівського громадського комітету захисту прав людини міська прокуратура надала суперечливі відповіді, а Державний департамент України з питань виконання покарань посилається на законодавчу неврегульованість порядку відбування.
Починаючи з грудня 2004 року, Чернігівський громадський комітет захисту прав людини звертається до Державного департаменту України з питань виконання покарань, його територіального органу управління в Чернігівській області, до керівництва Чернігівської виправної колонії №44, до Генеральної прокуратури України, прокуратури міста Чернігова про те, що починаючи з 1 січня 2004 року (з моменту набуття чинності нового Кримінально-виконавчого кодексу України) мають місце порушення прав засуджених жінок до довічного позбавлення волі.
Генеральна прокуратура України, яка відповідно до статті 5 Закону України «Про прокуратуру» і статті 22 Кримінально – виконавчого кодексу України здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах та за дотриманням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань, відповіді на наші звернення не надала, а наші листи відіслала до Державного департаменту України з питань виконання покарань.
Прокуратура міста Чернігова давала відповіді, які суперечили одна одній.
Державний департамент України з питань виконання покарань до розгляду наших звернень щодо порушень прав засуджених жінок до довічного позбавлення волі поставився формально, посилаючись нібито на законодавчу неврегульованість порядку відбування покарання цією категорією засуджених.
З такими твердженнями погодитись не можемо, оскільки, на нашу думку, діючий Кримінально-виконавчий кодекс України чітко регулює порядок виконання і відбуття покарання цієї категорії засуджених та їх правовий статус. Відповідно до норм Кримінально-виконавчого кодексу України:
1.Засуджені до позбавлення волі жінки відбувають покарання у виправних колоніях: мінімального і середнього рівня безпеки (стаття 18 КВК України).
2.На середньому рівні безпеки утримуються жінки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі та жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.
3.Відповідно до чинного законодавства (статті 94 КВК України) у виправних колоніях середнього рівня безпеки створюються дільниці:
- карантину, діагностики і розподілу;
- ресоціалізації;
- посиленого контролю;
- соціальної реабілітації.
4.Відповідно до вимог частини 4 статті 94 Кримінально – виконавчого кодексу України жінки, засуджені до довічного позбавлення волі та жінки, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії, після перебування в дільниці карантину, діагностики і розподілу повинні бути розподілені на дільницю посиленого контролю, враховуючи ступінь суспільної небезпеки злочинів, які вони скоїли, кримінальну зараженість їх особистості, їх соціально-педагогічну занедбаність.
5.У дільниці посиленого контролю виправної колонії середнього рівня безпеки засудженим встановлюється режим, передбачений для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки ( частина 1 статті 97 КВК України). Оскільки частина 1 статті 97 КВК України за способом викладення норми права є відсильною, то виходячи із змісту частини 1 статті 140 КВК України для жінок, які утримуються на середньому рівні безпеки, передбачено режим суворої ізоляції, вони можуть утримуватися в звичайних житлових приміщеннях та приміщеннях камерного типу.
6.Відповідно до статті 139 КВК України у виправних колоніях середнього рівня безпеки засуджені мають право:
- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності гроші, зароблені у виправних колоніях в сумі до 80% мінімальної заробітної плати;
- одержувати щомісяця короткострокове побачення і 1 раз в 3 місяці тривале побачення;
- одержувати протягом року 6 посилок (передач) і 4 бандеролі.
7.Частиною 2 статті 140 КВК України визначений об'єм прав засуджених жінок, які відбувають міру покарання на середньому рівні безпеки і утримуються на дільницях посиленого контролю.
Їм надається право:
- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої необхідності гроші, зароблені у виправних колоніях в сумі до 70% мінімального розміру заробітної плати;
- одержувати щомісячно коротко часове і один раз на три місяці тривале побачення;
- одержувати протягом року 5 посилок (передач) і 2 бандеролі. Їм надається щоденно прогулянка тривалістю 1 година.
До набрання чинності КВК України, тобто до 1 січня 2004 року, в своїй діяльності по організації виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі, адміністрація Чернігівської виправної колонії №44 керувалася наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань №65 від 14.04.2001 року, яким регламентувалось правове становище засуджених довічно. Вони мали право на щоденну прогулянку тривалістю 1 година, на короткострокове побачення 1 раз на шість місяців, одержувати протягом року 2 посилки (передачі), 2 бандеролі і т.п.
З 1 січня 2004 року, з набранням чинності КВК України, до засуджених жінок у вигляді довічного позбавлення волі почали застосовувати правило глави 22 «Порядок і умови виконання та відбування покарання у виді довічного позбавлення волі». Із аналізу статті 150 КВК України вбачається, що вона стосується засуджених чоловічої статі і застосування в повному об'ємі положень статті 151 КВК України до засуджених жінок до довічного позбавлення волі та жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії, звужує обсяг законних прав цієї категорії засуджених жінок, які випливають із змісту ч.1 абзацу 2, ч.4 статті 94, ч.1 статті 97, ст.139, абзацу 1 ч.1, ч.2 статті 140. Починаючи з 1 січня 2004 року, мають місце порушення дотримання, передбачених Кримінально-виконавчим кодексом України, прав і законних інтересів жінок, засуджених до довічного позбавлення волі та жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.
Засудженим жінкам до довічного позбавлення волі та жінкам, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії, безпідставно не надаються тривалі побачення, зменшено суму коштів на придбання продуктів харчування та предметів першої необхідності, кількість посилок на протязі року, їм встановлено одяг спеціального зразку, вони утримуються покамерно по дві особи, пересування їх за межами камер здійснюється в наручниках, що являється порушенням статті 3 Європейської конвенції з прав людини і тягне за собою правові наслідки для держави Україна. Крім того, засуджена Тишковець Людмила Анатоліївна, яка знаходиться в умовах ізоляції з 17 вересня 1997 року, захворіла на туберкульоз і до цього часу перебуває в приміщенні камерного типу. Психічне здоров'я засудженої Саченко Любові Василівни (в ув'язненні з 19 січня 1994 року), на нашу думку, потребує медичної допомоги. Ми хотіли б звернути Вашу увагу на проблему утримання засуджених жінок до довічного позбавлення волі та жінок, яким покарання у виді смертної кари або довічного позбавлення волі замінено позбавленням волі на певний строк в порядку помилування або амністії.
ТОЧКА ЗОРУ
Деякі епізоди політичного життя Харкова
Інна Сухорукова, м. Харків
І чому в нас так виходить? Принаймні, в Харкові…
Яку тільки партію не будують – а виходить все рівно КПРС. Саме такі думки, невеселі, відверто кажучи, приходять мені в голову після розповіді нашої колеги, яка брала участь в конференції районного осередку Народного Союзу «Наша Україна». Все було, як за радянських часів – і нагнані з підприємств робітники, які не знали як реєструватися, при реєстрації «забували» свої призвіща, а називали тільки підприємства, на яких працюють. І звичне хамство якогось партійного (так і приходить в голову – компартійного) боса, який кричав на жінку-реєстратора.
І заздалегідь складений список президії, і, м’яко кажучи, байдуже відношення до незапланованих пропозицій та зауважень. Може, ще було потрібно швиденько створити при НСНУ піонерську організацію та комсомол, і хай привітали би учасників зборів піснями та декламаціями? А чому б ні? От есдекі мають свій комсомол, а комуністи та пані Вітренко і піонерів. А пропрезидентська партія чім гірша? Це ж скільки студентів можна було відразу загнати в партійні лави! Бо ті ж самі ректори ВУЗів, які ганяли студентів на підтримку Януковича, тепер всі-всі вірні прихильники Президента Ющенка та його партії. Ті ректори, що примушували студентів під наглядом викладачів голосувати «За Януковича», незважаючи на всі заклики Ющенка піти у відставку добровільно, бо це аморально залишатися після всього на своїх місцях, нікуди не йдуть, та й ще паплюжать своїх колег, які намагалися добитися змін у керівництві ВУЗів. Кажуть, «не можу піти у відставку, бо трудовий колектив не відпускає». Взагалі, читайте п’єсу Євгена Шварца «Дракон» - там про все це сказано. Тепер вони так саме будуть примушувати студентів голосувати за НСНУ. Але, оскільки вони не мають ніякого авторитету ані у молоді, ані у більшості викладачів, то цілком можливо, що кількість голосів у НСНУ не буде суттєво відрізнятися від кількості голосів у партії «За ЄДУ» на попередніх парламентських виборах. Знову на ті ж граблі? Радянська влада, мабуть, безсмертна на цій території. Чи може тут якась місцева епідемія?
Саме тому треба дуже обережно ставитися до надання більшої самостійності органам місцевого самоврядування. Бо далеко не у всіх регіонах місцева влада здатна самоврядуватися на сучасному рівні. В таких регіонах, на нашу думку, необхідно зробити «щеплення демократичності» місцевим структурам згори і кожен день пильнувати, щоб паросток не був відторгнутим міцним стереотипом. В статті Домініка Аріеля «Парадокси Помаранчевої революції (Критика, № 5-6), політолога Отавського університету, є рядки, присвячені сходу України. Він пише, що зі зникненням радянської ідентичності, мешканці цих регіонів «відчули себе покинутими напризволяще».
І тому, на його думку, вони знаходяться в пошуках самоідентифікації. Боюся, що шановний вчений – спеціаліст з проблем Східної Європи - в цьому випадку помиляється. Ніякого зникнення радянської ідентичності у значної кількості, я б сказала – навіть, у більшості мешканців Східної України, не відбулося. І, як правило, чим більший вік людини, чим більше років вона прожила при радянській владі – тим більше вона тяжіє до примарного Радянського Союзу. Причому часто людина має негативне ставлення до радянської влади, - навіть, людина з дисидентського кола, а все рівно близька для них істина: «мой адрес не дом, и не улица, мой адрес – Советский Союз».
І чим більше в регіоні носіїв такої ментальності, тим важче будуть змінюватись основні стереотипи відносин «суспільство – влада», «влада – людина», «людина – суспільство».
Це не можна не враховувати новій владі. В таких регіонах призначення губернаторами, його заступниками людей особисто порядних, прихильних ідеям реформ, не змінить автоматично старі зв’язки – владні та бізнесові, суспільні та людські. З таких регіонів треба починати системні реформи освіти, медицини, правоохоронних органів, причому контролювати цей процес повинні і представники центральної влади, і громадські організації, і преса. Потрібна чітко розроблена програма реформ для кожного регіону. Загальноукраїнські програми, адаптовані для конкретного регіону, можуть якось спрацювати, але при пильному стеженні за тим, що відбувається і центральною владою, і суспільством.
Радянський менталітет не шукає ідентифікації – він шукає свого радянського трамвайчика, від колиски до могилки, коли все розписано на все життя. І коли хтось обіцяє цей шлях, громадяни будуть обирати його.
Скористатися цією ментальністю дуже спокусливо для нової влади – але вкрай небезпечно. Нещодавно я прочитала статтю, в якій автор дорікає новій владі за збереження більшості «сталих» посадовців на районному та міському рівнях. На мою думку, акценти треба ставити не на тому, що вони голосували не «За Ющенко», а на тому, що більшість цих людей при владі має рівень самосвідомості партійного керівника радянського типу, тільки без стримуючого ока партійного контролю, який - нема куди правди діти – стримував інстинкт «хапати та красти, поки є».
Держапарат та бізнес за останні 12 років міцно зрослися, і сьогодні ми маємо такий собі варіант українського кентавра: голова олігарха і тулуб – чиновний апарат радянського походження. Якщо досить швидко не замінити більшість «вояків» цієї потужної бюрократичної армії, вона з’їсть революцію, як той помаранчевий апельсин, і буде панувати та розквітати далі.
А держава доведена попереднім правлінням до такого стану, що використовувати її надалі, як окуповану чиновною армією територію, вже не можна – державу втратимо.
В Харкові куди не кинь – там, як і раніше клани – у всякому випадку, з погляду пересічного громадянина. Підприємці, як і раніше, смертельно бояться податківців, водії – ДАІ, вчителі та лікарі – відповідно кожний свого начальника, мешканці будинків не тільки комунальних служб, а й ще «крутих» будівельників. Деякий вітер свободи пройшовся по верхівках свідомості громадян, як ото вітер перед грозою, яка так і не відбулася. Цей вітер свободи підвищив активність деяких громадян у відстоюванні своїх прав (частіше всього прав споживачів, або тих, хто скаржиться на порушення прав комунальними службами, при призові до армії, новими забудовами у центрі міста, що погіршують умови життя мешканців навколишніх будинків). Але труднощі, які треба подолати цим громадянам, відстоюючи свої права, стали не меншими, а навіть більшими.
Чиновники різних рівнів, починаючи з Адміністрації Президента, дивляться не на громадян, а у свою підсвідомість, медитація проходить по типу: «Спокійно – нічого не змінилося, не відбулося, можна глибоко вдихнути і робити далі те ж саме, як і раніше».
І все частіше на думку спадає, що це ми вже проходили на початку 90-х. Тоді серед старого апарату раптом з’явилися нові люди, які почали дивитися тобі в очі і справді намагалися вирішувати твої проблеми, і хоч їх було небагато, але проблеми часто вирішувались і громадянин не відчував себе отакою «комашкою», яку, якщо не розчавили за те, що він потурбував бюрократа, то й на тому йому повинен бути вдячний.
Але в 90-х, ще за часи Президента Кравчука, і вже остаточно за часів Президента Кучми, нові люди серед бюрократичного плану стали з’являтися все рідше і рідше. Міцний радянський супербюрократ з’їв їх. Або переламав під себе.
За те ж десятиліття утвердилася зрощення влади і капіталу, а десь до 2000 року ми мали країну із спотвореними суспільними зв’язками, з пануванням олігархічних кланів і чиновного апарату. Як і в радянські часи в середніх школах - не до учнів, і не до вчителів, в медицині - не до хворих, і не до лікарів, в армії – не до солдат, і не до офіцерів, не кажучи вже про їх родини. Відповідно в судах – не до правосуддя, про затриманих чи арештованих і казати годі. І список цей можна продовжувати.
Ви скажете, що я узагальнюю або перебільшую? Як би не так! Випадки, коли не так – є штучними і не виокремлюються в загальному пейзажі.
«Ви розчарувалися в помаранчевій революції?» – запитаєте ви мене. Ні в якому разі. Іншого вибору у України не було – йшлося про наше існування як держави. Але дуже не хотілося б щоб уроки 90-х років нічому нікого не навчили – ані суспільство, ані владу. Дуже не хотілося, щоб сірі хвилі бюрократичного болота зімкнулися над розбудженим суспільством і поглинули його. А саме таку загрозу ми й бачимо зараз.
Як завжди – оксамитова революція – це той розвилок дороги, де наліво підеш – коня загубиш, направо – себе втратиш.
І є тільки одна стежка – вперед. Дуже складна дорога – але іншої немає Не можна залишати на своїх посадах суто радянських чиновників, хоч за кого б вони не голосували.
Критерієм відбору на будь-яку посаду – навіть на посаду начальника ЖЕО – може бути тільки людина з новою самосвідомістю. Чиновник для людини, а не навпаки. Саме таким чином затверджуються чиновники розвинених демократій, пов’язуючи себе з життям і долею своєї країни.
І тут ми маємо суто український парадокс, на який треба було б звернути увагу новій владі. Крім розбещеного, корумпованого чиновного клану в Україні поки що слабка нова влада, яка має справу з досить розвинутим суспільством, якого немає ані в Росії, ані в Білорусі. Досить висока активність і чисельність громадських організацій в Україні, більша ніж у пострадянських республіках СРСР, за винятком країн Балтії. І, як правило, саме громадські організації відчувають підвищену хвилю суспільної активності, і через це усвідомлюють найболючіші точки, де стикаються інтереси держави і громадян. Попередня влада ігнорувала більшість попереджень про стан громадянського суспільства, які йшли від неурядових організацій, від незалежних ЗМІ (а вони, незважаючи на тиск влади, існували всі 13 років незалежності України). Було б краще, якби нова влада не ігнорувала представників суспільства, бо саме громада може, як це не дивно, бути корисною тим представникам нового уряду, що мають історичне мислення, яким, на превеликий жаль, не були обтяжені ані пан Кравчук, ані пан Кучма…
Чи може справедливе покарання злочинця вважатися політичною репресією?
Олександр Костенко, доктор юридичних наук, професор
При зміні влади завжди виникає проблема: як представники нової влади будуть ставитись до представників старої влади? І це цілком природно. Залежно від цього ставлення можна визначити, що на що змінилося.
Тому нова влада, якщо вона хоче бути прогресивною на відміну від старої, має керуватися у своєму ставленні до старої влади прогресивною доктриною.
Зміна влади в Україні відбулася завдяки Помаранчевій революції, яка була антикримінальною революцією. Народ вийшов на революційний Майдан під гаслом «Злочинці мають бути покарані!»
Революційна ситуація в Україні у 2004 році виникла внаслідок загострення класової боротьби між двома соціальними класами – класом незлочинців і класом злочинців.
Клас злочинців зумів перетворити державу на інструмент кримінальної експлуатації незлочинців. Проявами кримінальної експлуатації, зокрема, була корупція, від якої найбільше потерпали незлочинці.
Те, що мало належати незлочинцям корупційним шляхом перетікало до рук злочинців, які використовували засоби держави для легалізації протиприродно набутих багатств. При цьому вони, корупціювавши органи кримінальної юстиції, могли цинічно стверджувати: мої багатства набуті законно, тому що ці органи не визнали мене злодієм (за принципом: не пійманий – не злодій). Опинившись у руках злочинців, держава стала знаряддям легалізації злочинних діянь. Будь-який злочин можна було вчинити, маскуючи його за допомогою державних механізмів. Наприклад, вбивство журналіста Георгія Ґонгадзе, чи розкрадання Чорноморського пароплавства, чи фальсифікація виборів на будь-якому рівні.
Цілком природно, що народ, натерпівшись кримінального свавілля, передав владу у руки політичної опозиції з надією на декриміналізацію держави.
І коли нова влада взялася за справу декриміналізації держави, виникла проблема: як це зробити, щоб декриміналізація не перетворилась на політичні репресії.
І тут слід керуватися відповідною правовою доктриною, яка б стала на перешкоді свавілля як тих, хто може зловживати обвинуваченнями невинних, так і з боку тих, хто може зловживати захистом винних. Наприклад, коли перші представляють владу, а другі – опозицію.
Такою протисвавільною доктриною, очевидно, має бути наступна.
У сучасній кримінальній юстиції існує принцип невідворотності відповідальності за злочин. Зокрема, він закріплений у ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, де одним із завдань кримінального судочинства визнається «щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності». Виходячи з цього, закон передбачає, що «суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання» (ст. 4 Кримінально- процесуального кодексу України).
Крім того, у ст. 24 Конституції України зазначається, що всі громадяни є рівними перед законом і тому не може бути привілеїв чи обмежень, наприклад, за ознакою політичних переконань. Це означає, що обвинувачення за Кримінальним кодексом має однаково застосовуватись до усіх злочинців, незалежно від того, чи є вони представниками влади, чи представниками опозиції. Але це означає, що і той, хто стає на захист обвинувачуваних так само має дотримуватися принципу рівності усіх громадян перед законом.
Якщо, наприклад, влада обвинувачує злочинців, то вона не повинна робити це вибірково, за політичними ознаками – «чужі» злочинці обвинувачуються, а на «своїх» злочинців закриваються очі.
Але і опозиція не має права захищати «своїх» злочинців, посилаючись на те, що їх треба звільняти від відповідальності тому, що влада закриває очі на злочини тих, хто є «політично» своїми для влади.
Опозиція може для усунення зазначеної вибірковості з боку влади вимагати лише одного: щоб до кримінальної відповідальності влада притягала і «своїх» злочинців. Якщо опозиція є справжньою, а не політичним маскуванням власних інтересів жадібних до влади угруповань, то їй можна порадити для усунення можливості вибіркового підходу добиватися прийняття закону про кримінальну відповідальность слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи за незаконну відмову від притягнення до кримінальної відповідальності того, хто скоїв злочин. Тоді вибірковий підхід у притягненні до кримінальної відповідальності стане забороненим під страхом покарання. Уповноважені особи змушені будуть притягати усіх, хто скоїв злочин, а не лише злочинців із числа політичних противників.
В той же час влада має право дорікати опозиції за її вибірковий підхід: чому опозиція захищає від несправедливих обвинувачень лише «своїх» злочинців, а хіба усі інші злочинці завжди справедливо обвинувачуються? Звідси урок для опозиції: треба захищати від несправедливості усіх, в т.ч. і «чужих», таким чином удається захистити «своїх». Такий самий урок і для влади: обвинувачувати треба усіх, хто вчинив злочин, в т.ч. і «своїх», інакше не відбудеться декриміналізації держави.
Лише таким чином слід долати вибірковий підхід щодо відповідальності злочинців, незалежно від того, хто цей підхід ініціює: влада чи опозиція.
Але тут виникає ще одна проблема.
Присвоївши владу у державі, клас злочинців створив обставини, сприятливі для кримінального способу життя і несприятливі для чесного життя. Під тиском цих обставин певна частина народу піддалася криміналізації. Опинившись перед дилемою: або бути потерпілими від злочинів, або стати на злочинний шлях, вони вибрали останнє. У суспільстві таким чином формувалася кримінальна культура, придатна для виживання людей в умовах «державного» криміналізму.
Але це не означає, що громадяни, втягнені у злочинну діяльність класом злочинців з допомогою криміналізованої ними держави, не підлягають кримінальній відповідальності. Як і ті, хто їх втягнув у цю діяльність, вони мають відповідати, але по-різному, тобто кожен за своє. Не можна відмовлятися від притягнення до кримінальної відповідальності, наприклад, посадової особи, що чинила передбачені Кримінальним кодексом діяння на тій підставі, що «так у ситуації криміналізованої держави чинили усі». Закон не передбачає такої підстави для звільнення. Інша справа, що в країні може бути, наприклад, оголошена амністія тим, хто вчинив злочини під тиском криміногенних обставин, створених тими злочинцями, що заради власної наживи криміналізували державу і таким чином насаджували у суспільстві кримінальну куль
Публікація від 6 липня, 2005 р.
|
