Наша сторінка на Facebook Наша сторінка у Twitter Наш канал Youtube
підписатися на новини
Email
підписатись
відписатись

ІСАР «Єднання»
Ресурсний центр ГУРТ
ГО Громадянська палата міста Києва
Журнал
Коаліція ГО Покоління демократичних перетворень
Парламентський клуб НУО
Українська гельсинська спілка з прав людини
Портал Громадський простір

 

 ПУБЛІКАЦІЇ -- Бюлетені та видання наших колег


ПРАВА ЛЮДИНИ №29, 2005 - 16-31 ЖОВТНЯ 2005

   
    ПОЛІТИКА І ПРАВА ЛЮДИНИ
    Альянс «Майдан» судиться с Секретаріатом Ющенка
    Відсутня у Конституції України установа має відповісти за порушення закону і некоректність стосовно сотень громадян.
    16-го вересня Альянс «Майдан» надіслав, відповідно до Закону України «Про звернення громадян», Президенту України Відкритого листа:
    (http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_petitkey=1113337121first=1130608226last=1124794285) щодо необхідності вжиття юридичних і політичних заходів щодо скасування т.зв. «політичної реформи».
    «Однак наше звернення до адресата не потрапило – листом №22/158063-26 від 22.09.05 Секретаріат Президента повідомив, що зазначеного Відкритого листа переслано до Міністерства юстиції. Не дочекавшись ні пояснень, ні вибачень, ми йдемо до суду,» – про це сьогодні заявили представника Альянсу.
    30.10.05
    Заколот
    Олександр Северин, м.Київ
    Право і обов'язок написати все те, що я напишу, мені дає одна проста обставина – я громадянин України.
    В Україні готується до застосування зброя тотального знищення – знищення самого підмурку національної правової системи та паростків цивілізованої правосвідомості, що тільки-но, политі благодатним дощем народного чину до свободи і справедливості, пробилися на поверхню з-під уламків печерної совковщини.
    Зброю готують не якісь підлі міжнародні терористи, не шахіди. Вітчизняні диверсанти навряд чи (за рідкісними виїмками) мають якесь ідеологічне підґрунтя до свого нешляхетного задуму і вже абсолютно точно не збираються, подібно шахідам, загинути. Застосувавши свою бомбу, вони збираються і надалі процвітати і, більш того, керувати країною, накинувши нації свої вбогі «понятія» та своє розуміння доцільності, котре нічого не має схожого ні з правом, ні з інтересами України.
    Якби Бін Ладен був більш адекватним типом, не поведеним на специфічному уявленні про вартісність людської крови та трохи більше був втаємничений щодо особливостей функціонування американської демократії, то Аль-Каїда, можливо, завдала би ударів не по ні в чому не винних баштах-близнюках, а по американських судах, радше – по їхніх архівах, де зберігаються у першоджерелах судові справи – найважливіше джерело англосаксонської прецедентної системи права, паливо і мастило для налагодженої роботи державного механізму Штатів. Вітчизняні «бомбісти» обрали собі аналогічну за цінністю, з огляду на належність України до іншої системи права, ціль – Конституцію. Бомба зветься «політичною реформою» або, у закодованому вигляді, Законом України «Про внесення змін до Конституції України», №2222-ІV від 08.12.04.
    Я навмисно не називаю цей закон «конституційною реформою», бо конституційного у ньому так саме мало, як і реформаторського. Радше йдеться про деформацію. Конституційну деформацію і конституційну диверсію. Слово ж «політична» якнайкраще пасує до ніцого за правовим та ідейним потенціялом документу, породженого підкилимним злиттям примітивної політичної доцільності (у розумінні певних персонажів та з поправкою на те, що будь-яка політична доцільність є примітивною, на відміну від доцільності державної та суспільної) та політичних же можливостей, наданих народом украй безвідповідальним людям, котрі на таку честь у абсолютній більшости і близько не заслуговують.
    «Політична реформа» не несе в собі ні моралі, ні ідеї ні права.
    Її антиморальність, як на мене, достатньо ілюструється трьома епізодами:
    Перше. Товариш Мороз О.О., немовби чесний і наче непідкупний, в абсолютно екзистенційній для перспектив України ситуації затято, зі впертістю, гідною фахового використання на Бесарабці, торгується з Ющенком, обумовлюючи приєднання до коаліції домовленістю про «реформу».
    Друге. «Виконроби реформи» пропихують її під час революційних подій, у ганебному «пакеті» з виборчим законом, анітрохи не переймаючись тими «дріб'язковими» обставинами, що з Помаранчевого Майдану (рівно як і з площ на канонічній території табору опонентів) жодним чином не чутно скандування «Реформа! Реформа!», та (увага!) що вони де-факто «обумовлюють», ставлять під умову створення народові права для реалізації священного права вибору.
    Третє. Ті достойники, котрі раніше ганьбили «реформу» останніми (принаймні – передостанніми) словами, писали, збирали, накопичували у сейфах подання до Конституційного суду, тишком-нишком, городами, повз левади по багнюці навпростець потюпцем наразі почимчикували до колективу її («реформи») прибічників. О, це солодке слово «влада!». Що ж, це врешті «людське, надто людське». Справді. Тільке це не виправдовує наявності депутатського мандата і уповноваженості на здійснення законодавчих функцій.
    У «політреформи» немає ідеї, бо затверджені зміни до Конституції є вкрай контроверсійними, не здатними привнести нічого, окрім вкрай небезпечного безладу у функціонуванні державного механізму, упосліджуючи «народних обранців» до рівня запрограмованих керівниками фракцій (а через них – вищезгаданими грошовитими дядьками і можливо навіть не лише вітчизняними) «кнопконатискувачів», остаточно перетворюючи Верховну Раду на ТОВ чи то пак на кланово-партійний клуб за груповими економічними інтересами.
    Про внутрішні загрози закону №2222-IV говорено багато, тому я зупинюся тут на головному.
    Перше. Імперативний мандат і можливість позбавлення депутатських повноважень у разі невходження до відповідної фракції чи виключення з фракції не залишають простору для можливості усвідомленого і самостійного прийняття рішень, не дуже корелює з волею виборців і абсолютизує адмінресурс керівників фракцій (відповідно, піднимаючи їхню особисту «ціну» в очах потенційних «спонсорів»).
    Друге. Ймовірне протистояння, породжене різними поглядами ініціаторів висування, економічного блоку уряду і тих, хто призначається за поданням Президента (міністр оборони, міністр внутрішніх справ, керівник служби безпеки).
    Третє. Міни, закладені у нормі, котра вводить додаткові підстави припинення Президентом повноважень Верховної Ради, а саме:
    – Неспроможність Верховної Ради сформувати «коаліцію депутатських фракцій» (читай – більшість. Здрастуй, більшість, манія Леоніда Данилича, ти знов до нас повернулася).
    – Несформованість, протягом 60 днів після відставки Кабінету, нового персонального складу уряду.
    Відсутність більшості може бути наслідком саме такої волі народу. Ну, не захотів народ, обираючи парламент, зробити його спроможним утворити ту більшість – значить саме такою є воля суверена і розпуск парламенту Президентом в такій ситуації увійде у протиріччя з вектором народного волевиявлення.
    Положення ж про незатвердження Кабміну просто вражає своєю безапеляційною простотою. А що заважатиме вносити завідомо непрохідні кандидатури (мою, наприклад) саме з метою розпуску законодавчого органу? З прямим умислом чи то зі свідомим припущенням такого варіянту?
    Аналогічний невтішний висновок є очевидним і для норми про право Президента зупиняти акти КМУ з одночасним поданням до Конституційного суду. Так, і відповідно до чинної, ще не спотвореної Морозом та компанією Конституцією Президент має (п.16 ст. 106) право скасовувати акти уряду. Але перепрошую, ситуація, коли глава держави бере на себе відповідальність, скасовуючи рішення Кабміну та ситуація, коли гарант вмиває руки, перекладаючи відповідальність на Конституційний суд (який, до речі, за вітчизняною традицією може розглядати справу до другого пришестя) – ситуації вочевидь різні.
    У «політреформи» немає головного – Права.
    На формально-юридичному рівні вона є нелегітимною, принаймні тому, що:
    а) Приймалася «у пакеті», гамузом, у якості гарніру до виборчого закону. При цьому навіть згадку про «пакетне голосування» годі знайти і в Конституції, і в Регламенті Верховної Ради України, і де інде, тоді як відповідно до ст.19 Конституції України «органи державної влади,...їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України». Як відомо кожному студенту юридичного факультету, ВРУ якраз і є органом законодавчої влади (ст.75 Конституції), а пан Литвин, особисто причетний до пропихування «реформи» –його посадовою особою.
    б) Приймалася без необхідного, відповідно до закону, повторного розгляду Конституційним судом України, адже законопроект 4180, розглянутий КС, перетворився у закон, зазнавши «по дорозі» серйозних мутацій.
    На рівні відповідності принципу верховенства Права і народному суверенітету – це брутальне заперечення і першого, і другого.
    Згідно зі ст.103 Конституції Президент України обирається громадянами строком на 5 років, при цьому повноваження Президента зафіксовані у ст.106 Основного закону. Слід зазначити, що у п.2 ст.1 Закону України «Про вибори Президента України» також зазначено, що Президент обирається на строк, визначений у Конституції. Єдино можливий висновок з цього є однозначним як юридично, так і політично: фактом обрання Президента України народ надає йому на 5 років обсяг повноважень, зафіксований у чинній Конституції на момент волевиявлення народу (котре почалося з першим туром. Хоча взагалі-то початком «сезону неможливості» змін повноважень Президента слід вважати навіть початок виборчої кампанії, коли починається формування вибору громадян). Інше розуміння, навіть абстрагуючись від формальної юриспруденції, просто не має нічого спільного з демократичними принципами.
    Відповідно, народні депутати, що голосували за «політреформу», не мали жодного права таким чином втручатися у площину вибору народом, відповідно до конституційних норм, глави держави. Таке втручання прямо суперечить принципу народного суверенітету. До того ж Закон №2222-IV, фактично припиняючи достроково частину повноважень Президента, суперечить ст.108 Конституції, котра, кажучи лише про можливість дострокового припинення всіх повноважень (як комплексу), нічого подібного не передбачає. Вести розмову про зміну повноважень Президента можливо лише стосовно нової каденції наступного глави держави. Як, втім, і про зміну повноважень законодавчого органу.
    Тут хотілося б звернутися до опонентів з колишнього «біло-блакитного» табору із закликом не вбачати у моєму категоричному запереченні реформи банальне намагання зафіксувати статус-кво для «помаранчевих». Навпаки. Уявіть, співгромадяни, що на наступних президентських виборах чесно перемагає Ваш кандидат. Ви, природно, радієте, а вранці дізнаєтеся, що посеред ночі відбулося засідання парламенту, котрий затвердив зміни до Конституції (півгодиною раніше розглянуті Конституційним судом), за якими повноваження вашого обранця перетворюються на фікцію і відтепер єдине його право (воно ж обов’язок) – відкривати двері при виході з машини «нашого» спікера Верховної Ради. Вам подобається? Мені – ні. Категорично. Готовий на Майдан і барикади. Чесно.
    Для прихильників «політреформи» маю погану звістку – неконституційність потворної улюблениці вже підтверджено Конституційним судом. Подивовані? Дарма. Прошу – старе вже рішення Конституційного суду України №3-рп/2000 від 27.03.2000: «чинна Конституція не передбачає інституту висловлення недовіри на всеукраїнському референдумі....Верховній Раді України чи будь-яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави дострокового припинення їх повноважень. Тому винесення на всеукраїнський референдум питання щодо недовіри Верховної Ради України за відсутності названого інституту в Основному Законі України було б порушенням такого конституційного принципу, як здійснення органами державної влади своїх повноважень у межах, встановлених Конституцією України, та принципів правової держави, якою проголошено Україну». Тим, хто не побачив зв'язку, пояснюю: повноваження парламенту не можуть бути достроково припинені (на думку КС – навіть референдумом!) бо такого інституту нема в Конституції. Бачите аналогію? Повноваження Президента не можуть бути достроково частково припинені, бо такого інституту в Конституції теж нема. Тому, якщо КС захоче бути таки судом на сторожі Конституції, а не флюгером, то біле чорним стати не зможе. Нокаут.
    То я не здивуюся очікуваному затягуванню стурбованими «політреформою» нардепами формуванню повного складу Конституційного суду. Але хай і вони не дивуються деяким речам. Перша – це можливість подання до КС будь-коли, і після немовби формального набрання чинності змінами до Конституції. А про інше – згодом. Щоби не розслаблялися.
    І реверс медалі «За взяття Конституції»: я стверджую, що прийняття нардепами «політреформи» є нічим іншим, як узурпацією державної влади. Хто давав ЦЬОМУ складу Верховної Ради, ЦИМ нардепам, частина з яких, до речі, більше скидаються за поведінкою на постійних пацієнтів принаймні невропатологів, розширені повноваження? Народ? Аж ніяк! Народ дав їм ті повноваження, з якими він їх, на жаль, обирав. Знов-таки, Конституція не містить інституту розширення повноважень законодавчого органу за рахунок повноважень Президента, щодо якого народ вже розпочав елекційний процес. Для наступного складу Парламенту і для наступного Президента – нема питань. Собі – ні. Інакше порушується принцип представницької демократії – делегування влади і ми де-факто визнаємо право будь-якого державного органу «саморегулюватися». Що це може означати на практиці – зрозуміло.
    Для довідки, зі свіжого рішення Конституційного суду України №6-рп/2005 від 05.10.05: «Положення частини четвертої статті 5 Конституції України «ніхто не може узурпувати державну владу» треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями».
    Підкреслюю – в будь-який «неконституційний чи незаконний спосіб». І якщо комусь наведені аргументи видаватимуться дещо теоретичними, то я повертаю до практики – згадаймо «пакет». Радше – його відсутність у Конституції і законах. Прошу знайомитися, з того ж рішення КС: «Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19)».
    Отже, і це очевидно і без рішення КС, до речі, будь-які рухи державного органу з відхиленням від Конституції і закону – заколот, узурпація влади. Бо такої влади не надано народом-сувереном. А іншого джерела влади (можливо, для багатьох нардепів і тих, хто за ними стоїть, це буде відкриттям всього життя) не буває.
    Ще один важливий момент. Намагаючись прикрити «політреформений» сором як не фіговим листям, то якимось бодай ерзац-аргументом, її апологети кажуть, що незаконність пакетного голосування, мовляв, означатиме незаконність виборчого закону і, відповідно, нелегітимність Президента Ющенка. Глупота або облуда!
    По-перше, Конституція, висловлюючись словами КС, не містить інституту припинення повноважень Президента у разі визнання неконституційним чи скасування закону, за яким його було обрано. Нема. Зовсім. Завіса.
    По-друге, перепрошую за різкість, але навіть сам депутатський фінт картками для голосування, коли виконання імперативного обов'язку держави щодо надання народу можливості реалізації священного права вибору обумовлювалась прийняттям «політреформи» був, м'яко кажучи, настільки позаправовим явищем, що народ має всі підстави більше не підпускати тих горе-голосувальників до законотворчості на гарматний постріл. А вже спроба заперечення народного вибору даватиме громадянам всі підстави «встати і вийти», нагадавши авторам такої ідеї їхнє місце, а державі – те, що вона таки «відповідає» (ст.3 Конституції).
    І ще. Я – громадянин. Виборець. Платник податків. І хай мені не кажуть про «політичні угоди», «домовленості» і «компроміси політичних сил». Я нічого цього не хочу знати. Я не підписував жодних угод і не укладав жодних домовленостей. Я просто маю права, котрі без бою не віддаю. Моя барикада – це Конституція. Кожного разу, коли хтось намагатиметься ті права відняти, їм доведеться брати барикаду штурмом. І ми ще подивимося, хто кого, адже нас таких багато.
    Тому я звертаюся.
    Звертаюся до народних депутатів, котрі проголосували за «політреформу», котрі не внесли відповідного подання до Конституційного суду: якщо завтра «реформа» набере чинності, то післязавтра не дивуйтеся, якщо податкова «розірве на шмаття» ваш бізнес без найменших на те законних підстав. Не дивуйтеся, якщо вас самих міліціонери хапатимуть просто у сесійній залі. Не дивуйтеся, врешті, коли вас битимуть на вулиці. Бо це ви вбили Право і законність в Україні.
    Звертаюся до нормальних, себто не зіпсованих мандатом, читачів: уявіть собі, що купивши Букварик для своєї дитини, ви з'ясовуєте, що книжку написано добірним матом. Так саме замість Конституції, основи основ у здоровій правовій системі, вам підсовують псевдоправовий непотріб, котрий до Права має такий самий стосунок, як лайка п'яного люмпена до навчання дітей рідної мови. То запам'ятайте прізвища тих політиків, хто виступає за «політреформу», запам'ятайте назви партій і блоків, котрі пітримують цю нешляхетну справу – і (моя суб'єктивна порада) не обирайте їх більше, як писав Стівен Кінг у «Мертвій зоні», навіть до бригади з відлову скажених псів. Бо навіть та робота потребує відповідальности і дотримання правил, на що вони геть нездатні.
    Звертаюся до колег-юристів. Не будьмо гаманцевоцентричними ремісниками, панове. Ви не відчуваєте морального дискомфорту, займаючись нібито правознавством у країні, де намагаються винищити перші паростки Права? У вас не з'являється хоча б легкого відчуття ошуканости, коли вам розповідають про законодавство, законотворчість, практику правозастосування ті, хто до права має той стосунок, котрий кат має до страченця? І вам, до речі, не набридло заробляти не власне інтелектуальним трудом, вишуканістю і гостротою думки і слова, а натомість, дипломатично висловлюючись, посередництвом у перерозподілі? Не соромно? Перед дітьми, перед собою? Так і буде завжди, якщо дозволити у підмурок правової системи замість міцного і якісного конституційного фундаменту закласти ніций за формою і сутністю продукт банального «дерибану». Про яку правосвідомість, про який правопорядок, хоча би на середню перспективу, в Україні тоді йтиметься? То може поборемося?
    І ще я звертаюся до суду – відповідно до статті 55 Конституції України. Щось мені підказує, що я буду не один. І навіть якщо ми не переможемо, то нам не буде соромно і ми доведемо «політреформаторам» і державі, що з громадянською самообороною треба рахуватися.
    Хай живе Конституційна реформа – демократична і правова за сутністю, бездоганна за публічністю обговорення і процедурою прийняття. Хай сконає «політреформа» .
    Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/static/mai/1130741120.html
    ВИБОРИ
    В Николаевской области разоблачен фальсификатор избирательных списков
    В Николаевской области разоблачен заместитель мэра одного из городов, который в октябре 2004 года во время проведения второго тура выборов Президента Украины по предварительному сговору с членами участковой избирательной комиссии организовал фальсификацию списков избирателей для голосования за пределами избирательного участка. В результате этого в избирательные урны попали 611 бюллетеней умерших или отсутствовавших граждан.
    Как сообщают в Департаменте общественных связей Министерства внутренних дел Украины, возбуждено уголовное дело по признакам преступления, предусмотренного ч.2 ст.364 Уголовного кодекса Украины (злоупотребление властью или служебным положением).
    26.10.2005
    ЛIГАБiзнесIнформ
    КАТУВАННЯ ТА ЖОРСТОКЕ ПОВОДЖЕННЯ
    «Маленька – велика» перемога людської гідності
    Олександр Степаненко, м. Чортків
    Михайло Євстахович Дем’ян мешкає у невеличкому селищі Мельниці-Подільській над Дністром. За всіма ознаками, зовнішніми та біографічними, він є малопомітною «людиною з натовпу». Тобто таких, як пан Дем’ян, у нашому краї – сотні тисяч. На запитання щодо свого роду занять відповідає «ніде не працюю». Це означає – порається на власному городі та за символічну платню допомагає по господарству багатьом односельцям.
    Саме у цих буденних справах Михайло Євстахович інколи заходив на присадибу та до будинку свого сусіда, І.Полівчака. І треба ж було статися лихові – одного квітневого дня у пана Полівчака нібито пропала чимала, як за містечковими мірками, сума грошей – декілька тисяч гривень. Підозра у крадіжці впала на сусіда, і хоча той категорично заперечив свою провину, вранці 26 квітня 2005 року Полівчаком було подано відповідну заяву у міліцію. Події розвивалися стрімко... Співробітники Борщівського РВ МВСУ Віталій Чепесюк та Василь Кутасевич не стали обтяжувати себе процесуальними формальностями та пошуком доказів злочину. Того ж дня, без будь-яких санкцій та повідомлень родичів Михайла Дем’яна «взяли» у райвідділ і заходилися вибивати з нього «царицю доказів»... Увесь день двоє дебелих катів тримали літнього чоловіка у наручниках, без води та їжі, нещадно били кулаками, ногами, гумовим шлангом та палицею, шантажували, принижували та залякували... І хтозна , чим завершився би процес цього з дозволу сказати «слідства», якби ввечері до райвідділу не зателефонувала дружина І. Полівчака, не вибачилася б чемно та не повідомила, що злощасні гроші.... знайшлися.
    Відпускаючи М. Дем’яна на волю, «слідчі», ясна річ, сказали йому кілька слів – щодо того, як поводити себе надалі, а також про те, які наслідки може мати недотримання отих «дружніх порад» ...
    Але ж скромний мешканець Мельниці-Подільської чомусь не виявився «тямущим»... Другого ж дня він пройшов освідчення в судово-медичного експерта та подав скаргу на кривдників-міліціонерів до Борщівської районної прокуратури. Звісно, не відразу прокуратура узялася за розслідування діянь колег-правоохоронців. Спочатку відмову у порушенні кримінальної справи «за відсутністю у діях міліціонерів складу злочину» підписав районний прокурор Шаварівський. Після того, як М. Дем’ян оскаржив її у обласній прокуратурі, повторно відмовив у порушенні справи його перший заступник.... Лише у червні 2005 року, після кількаразових звернень потерпілого до Прокуратури Тернопільської області було порушено кримінальну справу і лише у липні вона потрапила на розгляд до судді Чортківського районного суду В.І. Парфенюка.
    Розгляд справи тривав майже два місяці. Відомо, що на протязі цього часу М. Демя’на неодноразово та у різний спосіб намагалися схилити до компромісу з своїми кривдниками, але той не зламався. У результаті Чортківський районний суд визнав міліціонерів В. Чепесюка та В. Кутасевича винними у «перевищенні влади та службових повноважень» за ч. 2 ст. 365 Кримінального Кодексу України. Апеляційний суд Тернопільської області 21 жовтня 2005 року залишив попередній вирок без змін. Обох правопорушників у погонах засуджено до 4 років позбавлення волі.
    Зі слів судді В. Парфенюка, це перший випадок у його судовій практиці, коли співробітників МВСУ позбавлено волі за протиправні насильницькі дії у процесі слідства. Втім, нам не вдалося отримати чіткої відповіді на запитання, чому у даному випадку дії міліціонерів не було кваліфіковано саме як катування...
    Примітно, що на протязі останніх років Прокуратура Тернопільської області у офіційних відповідях на наші звернення стверджувала , що «судами області не виносились обвинувальні вироки стосовно працівників органів УМВС та управління Державного департаменту України з питань виконання покарань в області за скоєння злочинів, що полягали у протизаконному жорстокому поводженні при затриманні, арешті, провадженні слідства та відбуванні покарання». Отже цілком ймовірно, що «справа Дем’яна», є черговим після резонансної «справи Шпаковича» прецедентом, коли міліціонерів було засуджено до позбавлення волі за протиправні насильницькі дії.
    У більшості ж відомих нам випадків скарги на застосування співробітниками МВСУ протиправних насильницьких дій не доходять до суду. Досить часто прокуратура відмовляє у порушенні кримінальної справи. Інколи ж слідство у таких справах триває роками, періодично закриваючись – до тих пір , поки скаржник не переконається у безперспективності своїх намірів заслужено покарати катів. Але найчастіше жертву міліцейської сваволі вдається різними засобами «переконати» у тому, що скаргу варто забрати...
    Тому описаний тут випадок здійснення правосуддя цікавий вже тим, що пересічна, більш того – досить обмежена у засобах людина без адвокатської допомоги домоглася судового розгляду справи, послідовно відстояла свою людську гідність та продемонструвала силу характеру ...
    «Наше власне безсилля так само небезпечне, як чиєсь насильство». То одна з «непричесаних думок» Станіслава Єжи Лєца. До речі, не виключено, що він збагнув цю істину саме у нашому містечку...
    Поки жорстоке поводження продовжується, держава викидає гроші на вітер
    Володимир Яворський, м.Київ
    Представники держави часто пояснюють жалюгідні умови перебування людей у в’язницях відсутністю належного фінансування. Проте видається, що це твердження не є чесним, а є звичайною риторикою тоталітарної країни, що не поважає людей за гратами.
    Рахункова палата України провела перевірку використання коштів у пенітенціарній системі України та фінансування реформи цієї системи у 2004 році doc-file (229.376 kb) і прийшла, до висновків, що кошти витрачаються безсистемно і часто не на цілі, визначені законодавством. Тобто, іншими словами, скільки грошей не давай, їх все одно витратять, а ситуація не покращиться.
    Наприклад, чималі кошти в сумі 164,1 млн. грн. (у тому числі 150,8 млн. грн. бюджетних) було витрачено не на розвиток та вдосконалення системи, а, переважно, на підтримку її життєдіяльності.
    При цьому істотно не поліпшені умови тримання засуджених. За наявних потужностей установ виконання покарань у 158 605 місць, в них утримувались 191 241 засуджений, тобто, дефіцит місць тримання засуджених до наявних потужностей складав 20,5 відсотка. Це, повторюю, є офіційні дані.
    Незважаючи на дефіцит місць у слідчих ізоляторах у 5018 од., із передбачених введенням в дію протягом 2004 року 1250 місць, не створено жодного.
    Із запланованих для облаштування 1200 місць для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, фактично створено 1062 місця за наявності 1099 засуджених цієї категорії.
    Із передбачених для проведення капітальних ремонтів 1364 будівель, інженерних мереж та споруд, об'єктів бюджетної сфери, відремонтовано тільки 330 об'єктів або 24,2 відсотка.
    Не вирішено питання забезпеченості медичним обладнанням. При цьому у порушення вимог ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я та постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.97 № 765 «Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я», 168 закладів охорони здоров'я Департаменту не були акредитовані як заклади охорони здоров'я і не мали акредитаційного сертифіката, отже здійснювали свою діяльність без офіційного визнання статусу цих установ як закладів охорони здоров'я, наявності в них умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження їх відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.
    Незадовільно вирішувалась проблема забезпечення житлом працівників Департаменту. При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир.
    Також слід згадати, що значні кошти були витрачені неефективно, систематично здійснюється закупівля товарів і послуг за завищеними цінами, закуповуються продукти без належної сертифікації якості, підтримується робота абсолютно збиткових декількох підприємств.
    При таких цифрах і фактах стає зрозумілим, що питання не в грошах, а в тому, хто ними і як розпоряджається. На жаль, новопризначений Голова Державного департаменту виконання покарань не покращує ситуації, а в деяких аспектах навіть погіршує, зокрема, у частині співпраці з недержавними організаціями, що все менше отримують можливостей працювати в місцях позбавлення волі.
    Фактично, цей звіт підтверджує наявність нелюдського та жорстокого поводження з в’язнями в Україні, а також відсутність ефективної державної політики щодо подолання цього явища.
    24.10.2005
    ПРАВО НА СВОБОДУ ТА ОСОБИСТУ НЕДОТОРКАННІСТЬ
    Спільна заява правозахисних організацій Чернігівщини щодо нападу на Регіонального Громадського адвоката Чернігівської області Сергія Водолагіна
    19 жовтня о 19.00 в центрі міста Чернігова на Регіонального Громадського адвоката Чернігівської області, голову громадської організації «Правозахисник» Сергія Водолагіна було здійснено напад з метою фізичної розправи над ним. Невідомі особи стріляли в нього з рушниці та жорстоко побили битами. Внаслідок цих кримінальних дій С.Водолагін зазнав серйозних тілесних ушкоджень і звернувся до лікарні.
    С.Водолагін є відомою особою в м.Чернігові. З 2001 року він, як Регіональний Громадський адвокат, активно надає безкоштовну юридичну допомогу громадянам, займається публічними кампаніями правозахисту і завжди має активну громадську позицію. Зараз С.Водолагін знаходиться в судовому спорі з чернігівськими підприємницькими структурами стосовно відчуження в центрі міста великого масиву землі, що знаходилася у користуванні територіальної громади міста.
    Брутальний замах на нього, пов'язаний із спробою його фізичного знищення, на нашу думку, є підтвердженням негативних тенденцій, які останнім часом виявились в нашому місті. Мова йде про масове використання кримінальних методів при вирішенні спірних питань у місті. З грудня 2004 року в м. Чернігові було вбито кілька крупних підприємців, деякі були вимушені переховуватися від розправи за кордоном. Замах на С.Водолагіна є продовженням цього ланцюгу кримінальних подій.
    Ми стурбовані ситуацією, коли люди, які відстоюють інтереси громадян та міської громади, стають жертвами фізичної розправи. Такі випадки не додають авторитету ні владі, ні суспільству.
    Ми вимагаємо від влади розслідувати цей злочин і встановити виконавців та замовників замаху, покаравши їх у відповідності до закону.
    Ми сподіваємось, що влада прислухається до голосу громадськості, і вчинить дії, які не дозволять довести злочинцям свої замахи на життя С.Водолагіна до кінця.
    Ми будемо контролювати хід розслідування даної справи і закликаємо правоохоронні органи зробити все можливе, щоб знайти злочинців.
    Заяву підписали:
    Чернігівський громадський комітет захисту прав людини (Н.Романова)
    Чернігівський жіночий правозахисний центр (А.Лепеха)
    Громадська організація «М’АРТ» (С.Буров)
    Громадська організація «Правочин» (С.Потапенко)
    Чернігівський центр молодих правозахисників (Р.Шрамов)
    Громадська організація «Правозахисник» (С.Водолагін)
    Юридична клініка «Бона Менте» (Т.Едієв)
    ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД
    Система безоплатної правової допомоги в Україні потребує кардинального реформування – позиція Міністерства Юстиції
    Фахівці Центру правової реформи і законопроектних робіт при Мінюсті провели аналіз системи надання безоплатної правової допомоги в Україні та визначили найбільш суттєві проблемні питання. Масштаб виявлених проблем вказує на неефективність сучасної системи надання безоплатної правової допомоги в Україні, що обумовлює необхідність її кардинального реформування.
    Зокрема, законодавство України з питань надання безоплатної правової допомоги не узгоджується із європейськими нормами та стандартами в галузі захисту прав людини, не відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, яка є складовою частиною Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини.
    Гарантоване статтею 59 Конституції України право кожного на безоплатну правову допомогу сьогодні реалізується лише через механізми Кримінально-процесуального кодексу. Решта осіб залишаються поза межами зазначеної гарантії та, відповідно, позбавлені реального доступу до правосуддя.
    За чинними законами України кількість осіб, які мають право на безоплатну правову допомогу (окрім осіб, які мають таке право за Кримінально-проце¬суальним кодексом), є досить значною. За даними Державної судової адміністрації, Міністерства праці та соціальної політики, Міністерства охорони здоров'я, таких осіб в Україні близько 11 млн. (зокрема, особи, які мають право на безоплатну правову допомогу відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям»; «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; «Про психіатричну допомогу»; «Про соціальні послуги», «Про охорону дитинства» тощо). Водночас механізм забезпечення правовою допомогою вказаних категорій осіб на законодавчому рівні відсутній через відсутність як такої системи правової допомоги.
    Залишаються незадовільними якість та ефективність правової допомоги, яка надається адвокатами за призначенням в кримінальних справах. Кошти, що виділяються щорічно для оплати праці адвокатів, є неадекватними професійному рівню та витратам захисника, існуючим цінам на юридичні послуги в країні. В окремих регіонах України є проблема з призначенням адвоката у зв'язку з відсутністю там адвокатських об'єднань.
    Наявна на сьогодні система фінансування безоплатної правової допомоги не відповідає фактичним потребам та не забезпечує реалізацію вищезгаданих законів. На зазначені цілі у Державному бюджеті України на 2004 рік було передбачено видатки на суму 1 915,3 тис. грн. В Державному бюджеті на 2005 рік передбачено 1 960,9 тис. грн. Орієнтовний розрахунок показав, що сума видатків на оплату послуг суб'єктів надання правової допомоги, які надаватимуть цю допомогу за рахунок коштів Державного бюджету, має становити близько 769 млн. грн.
    Загальним для усіх названих проблем є відсутність ефективного управління в сфері надання безоплатної правової допомоги. На сьогодні відповідними функціями щодо забезпечення безоплатної правової допомоги в кримінальних справах та фінансування оплати послуг адвокатів за призначенням наділено Міністерство юстиції України. Однак до функцій Мін'юсту не віднесено здійснення контролю за якістю послуг, що надаються, моніторингу фактичних потреб у безоплатній правовій допомозі, координації системи надання безоплатної правової допомоги в цілому.
    Порівняльні дослідження досвіду зарубіжних держав – Болгарії, Литви, Грузії, Нідерландів, Великої Британії, Канади, Ізраїлю – показують, що згадані проблеми в Україні не є унікальними. В тій чи іншій мірі вони були притаманними кожній із зазначених держав. Однак були вирішені в процесі комплексного реформування системи надання безоплатної правової допомоги.
    В Україні зазначене реформування має здійснюватись на основі обрання та апробації певної моделі надання безоплатної правової допомоги, яка б забезпечила високу якість послуг, адекватну оплату праці адвокатів, дозволила б визначити та закріпити оптимальний механізм адміністрування та фінансування зазначеної системи.
    Отримані результати мають сприяти вдосконаленню всього масиву законодавства, що регулює питання надання правової допомоги, приведенню його у відповідність із європейськими нормами та стандартами у галузі забезпечення прав людини.
    Наш коресп.
    ПРАВО НА ПРИВАТНІСТЬ
    Новий пластиковий паспорт не буде забезпечувати приватність
    Українська Гельсінська спілка з прав людини закликає Вас долучитися до інформаційної кампанії з вимогами забезпечити приватність при впровадженні нового пластикового паспорту громадянина України та підписатися під відкритим листом:
    «Відкритий лист-звернення до Міністра внутрішніх справ та Прем’єр-міністра України щодо необхідності забезпечити приватність при запровадженні нового паспорта громадянина України: (http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1128526519)
    Незважаючи на те, що впровадження цього паспорту за словами Міністра Юрія Луценко відкладається до виборів, ми вважаємо необхідним провести превентивну інформаційну кампанію та висловити наші зауваження до цієї ініціативи.
    Пластикові посвідчення особи дійсно діють в певних країнах, але для до їх запровадження необхідно виконати наступні умови: прийняти Закон про захист персональних даних; виробництвом має опікуватися лише ДЕРЖАВНА структура; особа має мати можливість знати, які данні містить код картки та мати можливість їх змінити.
    Щодо коду особи: різні коди повинні використовуватися окремо, не допускається створення ЄДИНОГО коду для накопичення всієї інформації про особу; коди повинні використовуватися ЛИШЕ для тих цілей, для яких вони були створені; їх використання повинне бути обумовлене в Законі про захист персональних даних.
    Міністр Внутрішніх справ та Кабінет Міністрів в особі Прем'єра повинні почути голос громадськості! Ця ініціатива повинна запроваджуватися лише після обговорення, а Кабінет-Міністрів повинен впроваджувати запропоновану систему лише після відкритого обговорення з громадськістю та виконання вищевказаних вимог!
    25.10.05
    Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/static/news/1130259119.html
    СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ
    Журналисты увольняются из «Бизнеса»: им запретили писать о Третьякове, Мартыненко и прочих деятелях «НУ»
    В знак протеста против травли коллеги Александра Драникова журналисты-расследователи во главе с главным редактором Игорем Каневским уходят из газеты «Бизнес». В Украине будет создан новый медиа-проект, специализирующийся на журналистских расследованиях.
    Каждый из нас проработал в деловой прессе от 2 до 10 лет. В последние несколько лет наши судьбы были связаны с ведущим деловым изданием Украины – еженедельной газетой «Бизнес». С весны 2004 г., помимо повседневной журналистской работы, все мы были заняты расследованием политической карьеры и «Бизнес»-деятельности Дмитрия Табачника, Александра Третьякова, Давида Жвании, Евгения Червоненко, Владислава Миленького, Эдуарда Зейналова и ряда других известных политиков. Эта работа стартовала в тот период, когда основной собственник ЗАО «ХК «Блиц-Информ» (предприятие – издатель газеты «Бизнес») Сергей Мельничук стал подвергаться уголовному преследованию. Против него на фоне давления со стороны окружения Табачника и Третьякова были возбуждены уголовные дела по фактам уклонения от уплаты налогов.
    Итогом нашей работы стала публикация серии статей о бизнес-деятельности высших должностных лиц государства. Мы дезавуировали попытки провести скрытую приватизацию крупнейших полиграфических предприятий страны, объединенных в ГАК «Укриздатполиграфия». Случись такое, и 80% печатных СМИ оказались бы в зависимости от группы лиц из окружения Александра Третьякова и Дмитрия Табачника. Нами были обнародованы и планы Евгения Червоненко, который в бытность министром транспорта активно лоббировал создание яхт-клуба на базе Ялтинского морского порта. Неизменной тематикой наших публикаций были и злоупотребления сотрудников налоговой милиции, чиновников местной власти – всех тех, от кого в наибольшей степени зависит малый бизнес.
    Публикации, подготовленные нами, дали в руки нашему работодателю Сергею Мельничуку козыри, с помощью которых за спинами журналистов он повел торг с нынешней властью о собственных бизнес-преференциях. Примерно с середины июля 2005 г. он инициировал переговоры с народным депутатом и руководителем парламентской фракции «Наша Украина» Николаем Мартыненко. По замыслу Сергея Мельничука, этот политический деятель должен был обеспечить «крышу» ЗАО «ХК «Блиц-Информ» и «замять» уголовные дела против Мельничука. Взамен Мельничук якобы готов поддерживать Мартыненко в его притязаниях на кресло мэра города Киева. С началом переговоров с Мартыненко Мельничук как издатель газеты огласил список «неприкосновенных» для журналистов «Бизнес» лиц. В редакцию поступил запрет на публикации о бизнесе Александра Третьякова, Николая Мартыненко, прочих деятелей «Нашей Украины». Взамен нам было предложено «накопать» что-нибудь на мэра Киева Александра Омельченко или на спикера Верховной Рады Владимира Литвина. Очевидно, нашего работодателя к тому обязывали обещания, данные новым «партнерам». Мы не стали выполнять эту работу.
    Вслед за этим с конца сентября в редакции начались репрессии. Был вышвырнут за порог газеты заместитель главного редактора Александр Драников, который вел рубрику журналистских расследований. Хотя он отказался писать заявление об увольнении по собственному желанию, с 22 сентября его не допускали на работу, а ряд должностных лиц компании во главе с генеральным директором Издательства «Блиц-Информ» Юрием Феоктистовым стали распространять в коллективе слухи о злоупотреблениях со стороны Драникова. Его выдворение сопровождалось целым рядом грубых нарушений КЗОТ со стороны администрации предприятия, в ряду которых невыплата заработной платы, невыдача справок о доходах работника, актов о передаче имущества предприятия и т.д.
    Журналистский коллектив газеты был полностью деморализован такими действиями Сергея Мельничука и Юрия Феоктистова. 11 октября 2005г. история получила свое логическое продолжение. Апогеем травли журналиста Драникова стали угрозы о физической расправе, которые поступили в его адрес от двух неизвестных молодых людей, требовавших от Драникова забросить журналистику и сменить профессию. По факту угроз журналист обратился в МВД и Генпрокуратуру. Блюстители закона пока никак не отреагировали на заявления Александра Драникова.
    Однако наиболее дееспособная команда журналистов-расследователей не оставила товарища в беде. В знак протеста против травли коллеги Александра Драникова журналисты-расследователи во главе с главным редактором Игорем Каневским уходят из газеты «БИЗНЕС». Это решение – отнюдь не демарш в сторону Мельничука, променявшего принципы европейской редакционной политики на «понятия» шайки коррумпированных чиновников, а попытка создать абсолютно новый медиа-проект, целью которого является становление честной власти в Украине.
    20 октября 2005 г.)
    «Правое Дело», г. Одесса, №111,
    От редакции «ПЛ»: мы готовы предоставить свои страницы всем указанным в статье журналистам и политикам для выражения своего мнения по поводу конфликта
    ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
    Звернення до правоохоронного органу не є поширенням інформації
    Юрій Чумак, м.Харків
    Нещодавно до редакції бюлетеня «Права людини» надійшов лист з Росії такого доволі цікавого змісту:
    «Дорогие друзья!
    На семинаре, который проходил в середине сентября в Москве, профессор Владимир Миронов обратил внимание участников на определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15 марта 2005 г. В соответствии с которым, в настоящее время стало возможным порочить честь, достоинство и деловую репутацию конкретных должностных лиц, даже если сообщаемые сведения не соответствуют действительности! Совершенно безнаказанно – не боясь обвинения в клевете.
    Надо только выполнить единственное необходимое условие – предварительно направить соответствующее заявление в правоохранительные органы.
    Ниже – текст этого определения.
    С наилучшими пожеланиями,
    Сергей Кривенко.
    Определение Судебной коллегии по гражданским делам Верховного Суда РФ от 15 марта 2005 г. № 59-В05-1
    Обращение гражданина в правоохранительные органы с заявлением, в котором он приводит сведения, касающиеся деятельности конкретных должностных лиц, не может быть расценено как распространение сведений, порочащих честь, достоинство и деловую репутацию этих должностных лиц, даже если указанные сведения не соответствуют действительности.
    (Опубликовано в Бюллетене Верховного Суда РФ N 9 от 20.09.2005).
    http://www.supcourt.ru/vscourt_detale.php?id=2773»
    Якщо не вдаватись у подробиці, то, на перший погляд, цей лист надає факт правового «бєспрєдєлу», освяченого Верховним Судом Російської Федерації. Однак, це лише на перший погляд. Спробую розглянути це питання докладніше.
    По-перше, ніяких підстав для того, щоб вважати, що в Росії відтепер з’явилася можливість безкарно ганьбити честь, достоїнство та ділову репутацію посадових осіб, немає. Бо звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні відомості про недодержання законів посадовими або службовими особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами. Якщо громадяни перестануть скаржитись на посадовців, побоюючись, що, внаслідок перевірок, їх інформація не знайде підтвердження (а таке буває напрочуд часто, не будемо лукавити, і через те, що перевіряючіі не бажають «виносити сміття з хати»), вони будуть позбавлені свого права на звернення. Це, неодмінно, призвело б до зростання зловживань з боку недбалих чиновників.
    Однак, якщо людина не несе відповідальності за поширення відомостей, у разі звернення до правоохоронних органів, це не дає підстав стверджувати, що подібна відповідальність не виникне, у разі розповсюдження такої інформації у ЗМІ, оприлюднення її під час публічних заходів.
    В українському правовому полі існує схожа ситуація.
    Хоча в нашій країні взагалі можна не побоюватись звинувачень у наклепі, бо ще у 2001 році відповідальність за наклеп (так само, як і за образу) була вилучена із Кримінального кодексу. Після цього жоден закон не дає визначення терміну «наклеп». А відповідальність за поширення недостовірної інформації залишилася лише цивільною. За статтею 277 Цивільного кодексу. України, «фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації». А у статті 280 міститься норма про те, що у разі, «якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню». Це є загальноприйнятим правилом.
    Але, відповідно до рішення Конституційного Суду України (у справі Сердюка – про поширення відомостей, від 10 квітня 2003 року), також не буде поширенням недостовірної інформації, у випадку звернення громадянина до правоохоронних органів з метою повідомити про факти неправомірних дій представників правоохоронних чи інших органів. Навіть якщо такі факти не підтвердяться, особа, стосовно якої було повідомлення, не має підстав подавати до суду щодо відшкодування моральної шкоди. Хоча це рішення КСУ стосувалося тлумачення ч. 1 статті 7 «Цивільного кодексу Української РСР», тобто, документу, що втратив чинність на підставі нового Цивільного кодексу N 435-IV (435-15) від 16.01.2003, правочинність цього рішення, на мою думку, продовжує діяти, оскільки регулює питання щодо «поширення відомостей». У редакції нового Кодексу це звучить, як «поширення інформації», що, безумовно, є тотожним «поширенню відомостей».
    Існує й аргумент задля того, щоб поставити заслін безпідставним зверненням «доброзичливців» до правоохоронних органів. Бо ніхто не скасовував статтю 27 Закону України «Про звернення громадян», за якою передбачено відшкодування особою за рішенням суду витрат у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості.
    Отже, як зазначена ухвала Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду РФ, так і згадане рішення КСУ не дають правових засад для зловживання поширенням недостовірної інформації. Навпаки, ці рішення приводять практику судочинства до демократичних європейських стандартів з реалізації громадянами свободи вираження поглядів і права на критику стосовно дій (бездіяльності) посадових та службових осіб.
    У НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ
    Права людини крізь призму регіонів
    Українська Гельсінська спілка з прав людини розпочинає проект «Регіональні аспекти дотримання прав людини в Україні»
    Мета дослідження, яке триватиме 8 місяців, – дослідити різницю між Сходом та Заходом України в контексті дотримання прав людини. Проект підтримано Швейцарським бюро співробітництва в Україні.
    «Цей проект – дослідницький, моніторинговий, його важливість в можливості збору та аналізу інформації для отримання чіткої «карти місцевості» порушень прав людини. На основі цієї інформації можна буде будувати подальшу системну роботу, що не менш захопливо та потрібно, аніж скажімо, допомагати жертвам тортур», – зазначив Олексій Тарасов, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини при підписанні договору за проектом.
    Проект передбачає моніторинг порушень прав людини в різних регіонах, аналіз інформації та оприлюднення результату проекту в звіті, доступному в друкованому та електронному вигляді на сайті Спілки – в центрі уваги, насамперед, виборчі права, права меншин, соціально-економічні права, свобода совісті та свобода мирних зібрань. На основі моніторингу будуть розроблені рекомендації для органів державної влади щодо покращення ситуації з дотриманням прав людини.
    31.10.2005
    http://helsinki.org.ua/index.php?id=1130770577
    ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
    Пам'яті Соловецького етапу
    Василь Овсієнко, м.Київ
    68 років тому, 27 жовтня 1937 року, на виконання постанови Політбюро ВКП(б) П 52/94 «Про антирадянські елементи», в урочищі Сандармох на півдні Карелії розпочався розстріл 1111 в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН). Серед них 290 українців – цвіт української нації: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, професор Київського університету поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан, Григорій Епік, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Михайло Козоріз, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Богдан і Остап, історики академік Матвій Яворський, професор Сергій Грушевський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, професор, творець Гідрометеослужби СССР Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії...
    Як і в попередні роки, неформальне товариство «Українські Соловки», Київська міська організація «Меморіал» ім. В.Стуса, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, громадськість Києва мають намір провести 27 жовтня, у четвер, о 18 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу (на перехресті вулиць Прорізна та Пушкінська) панахиду та мітинґ пам'яті Соловецького етапу.
    У панахиді та мітинґу візьмуть участь нащадки репресованих, учасники щорічних експедицій на Соловки та в Сандармох, громадськість. Запрошено Президента України В.А. Ющенка та Голову Київської міської державної адміністрації О.О. Омельченка.
    Хто не може прийти на панахиду й мітинг – нехай удома засвітить свічку пам’яті.
    2 липня 1937 року Політбюро ЦК ВКП(б) схвалило постанову П 51/94 «Про антирадянські елементи», якою секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити «особливі трійки» і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. Операція розпочиналася 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СССР № 00447 і мала тривати 4 місяці. Насправді ж вона була припинена за рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року. Це була наймасовіша за всю совєтську епоху, «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, які, на думку керівництва СССР, не годилися для будівництва комунізму. За 15 місяців цієї кампанії «особливі трійки» без розслідувань, судів, прокурорів, захисників і здебільшого без самих звинувачених винесли 681.692 смертні вироки, списками. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!»
    На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). «Знизу» посипалися звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися «зустрічні плани». Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, новопризначений у січні 1938 році нарком Александр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.
    Дія «трійок» поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили «куркулі», «кримінальники», «контрреволюціонери» різних відтінків, «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «буржуазні націоналісти», тобто й українська інтелігенція, яка, за визначенням Сталіна, «не заслуговує довір'я»...
    Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити нововиведеним «совєцьким народом».
    На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в'язнів. Він дібрав інтелігенцію практично всіх народів СССР (мабуть, щоб напередодні 20-річчя «Великої Жовтневої соціалістичної революції» скріпити «дружбу народів»).
    Одна група, 509 в'язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року; 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля 1116-и, так званого «Соловецького етапу», не була відома. Тривалий час ходила легенда, що ці в’язні були потоплені зі старими баржами в Білому морі. Тільки в 1997 році було встановлено: 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року капітан Михаїл Матвеєв розстріляв 1111 соловецьких в'язнів в урочищі Сандармох – «обычном месте расстрелов» на півдні Карелії, неподалік Біломорканалу, там, де в 150 ямах уже покоїлися біля 8 тисяч жертв – будівників Біломорканалу, карелів, фінів...
    Цей Сандармох знайшли та ідентифікували на місцевості 1 липня 1997 року Карельський та Санкт-Петербурзький «Меморіали», а саме Юрій Дмитрієв, Веніамін Іофе, Ірина Рєзнікова. Уперше 27 жовтня того року загиблі були належно вшановані. Тоді в Сандармох їздили Лариса Крушельницька та її дочка Тетяна, Іван Драч, кобзар Микола Литвин, священик Павло Бохняк. За два дні художник Микола Малишко вирубав невеликого дубового хреста з Плужниковими словами «Убієнним синам України». Його привіз у Сандармох Євген Сверстюк. Поруч на галявині великі хрести поставили поляки й росіяни, стоїть мусульманський пам'ятний знак, а в лісі – з півтори сотні карельських знаків з дашками. Російська православна церква спорудила капличку. При вході в меморіал споруджено пам'ятник з написом «Люди, не убивайте друг друга», Санкт-Петербурзький «Меморіал» привіз сюди камінь із Соловків.
    Відтоді щороку 5-го серпня в урочищі Сандармох та 7 серпня на Соловецьких островах проводяться Дні пам'яті жертв політичних репресій. Збираються нащадки розстріляних, громадськість багатьох країн, приїздять консули Фінляндії, Польщі, Німеччини, України. 2003 року сприяннями блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» у Сандармох і на Соловки автобусом їздила експедиція з 50 осіб, шестеро з них – нащадки загиблих, багато молоді, журналістів. 2004 року українська експедиція складалася з 11 осіб.
    Завдяки фінансовій допомозі сина розстріляного в Сандармосі видатного українського мовознавця Миколи Трохименка – Веніаміна Трохименка, який живе нині в США, Наукове товариство ім. Миколи Трохименка, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука та редакція вісника «Ант» організували відкритий конкурс на проект пам’ятника в Сандармосі. 30 жовтня 2002 року в Інституті ім. Бойчука були підбиті його підсумки. Переможцями визнані були проекти лауреата премії імені Василя Стуса художника Миколи Малишка та скульптора Назара Білика. Їм запропоновано було об'єднати свої проекти в один.
    Перші внески на майбутній пам'ятник Товариство української культури Карелії «Калина» зібрало прямо в урочищі Сандармох 5 серпня 2003 року – в День пам'яті жертв політичних репресій. Та справа зрушилася з місця лишень тоді, коли в березні 2004 року до Києва приїхала Голова Товариства Лариса Григорівна Скрипникова. Громадська група підтримки спорудження пам'ятника схвалила тоді ідею спорудження гранітного козацького хреста на могилі з валунів. Цю ідею підтримав лідер блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко, з яким зустрілася Л.Скрипникова. Блок надав значну грошову підтримку, що дало можливість розпочати роботу.
    За весну й літо Микола Малишко та Назар Білик розробили проект. Про задум і збирання коштів оповістила українська преса («Україна молода», «Літературна Україна», «Шлях перемоги», «Українське слово», «Слово Просвіти», бюлетень «Права людини», радіо «Свобода», третій канал Українського радіо, газети «Свобода» (США) та «Гомін» (Канада), преса Карелії. Найбільші внески надійшли від п.Веніаміна Трохименка, від української громади Карелії, від блоку «Наша Україна», від Світового Конґресу Українців (завдяки голові Київського «Меморіалу» п.Романові Круцику та Голові Українського Культурного Центру Богданові Федораку), велику суму в Америці зібрала лауреат премії ім Т.Шевченка Надія Світлична, у минулому політв'язень. У її неповному списку понад 50 осіб (Ада Кулик, Роксоляна і Богдан Сірі, Іван Даниленко, Лариса Зєлик і Наталка Соневицька – в пам'ять матері Марії Палідвор, «Самопоміч» із Нью-Йорка). Велику суму передала доктор Лариса Кий, голова Злученого Українського Американського Допомогового Комітету.
    З українських громадян зробили внески від чесних трудів своїх Валерій Єрмоленко з Комсомольська на Полтавщині, кияни Ніна Марченко, Олександер Сугоняко, Євген Сверстюк, Емілія Чернова, Сергій Шевченко, Віра Лісова, члени Київського «Меморіалу», гостя з Канади Олександра Ковальська. Але найдорожча нам «лепта убогої вдовиці» – бо вносили люди, родичі яких погинули від репресій невідь-де. Може, й у Карелії. Не всі знають, чому Віктор Ющенко так перейнявся цією справою: його батько працював як в'язень поруч із Сандармохом – на будівництві Біломорканалу (засуджений був у 1937-му на три роки за «порушення паспортного режиму»).
    У спорудженні пам'ятника українська держава участі не брала, хоча Громадська група підтримки зверталася до Держбуду, покликаючись на указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки колишніх політичних в'язнів і репресованих» № 307/2001 від 14 травня 2001 року, що передбачає вшанування пам'яті жертв політичних репресій і на території Росії.
    У листі від 9.10. 2004 р. до мене Юрій Дмитрієв вітає «з перемогою над інтернаціональною російсько-українською бюрократією. Метод народної дипломатії – Хрест стоїть! – набагато успішніший, ніж ламання шапок перед президентами».
    Від одержання ділянки землі 12 грудня 2003 року до спорудження Хреста минуло зовсім небагато часу, а треба ж було організувати роботу, зібрати кошти, роздобути матеріали, транспорт – ці незчисленні турботи впали на плечі Лариси Григорівни Скрипникової та її численних сподвижників з Товариства «Калина» – Миколи Ковтуна, Віктора Крисевича, Віктора Могутіна, Олега Мисилюка, які працювали так само одержимо й безкорисливо. Допомагав директор Музею м. Медвежогорська Сергій Колтирін, усіляко сприяли голова місцевого самоврядування Володимир Олександрович Карпенко (українського цвіту – по всьому світу!) та його заступник п. Віктор Михайлов. Слід сказати, що п. Скрипниковій багато робіт вдалося організувати добродійно, збити ціни – люди бачили, що їй болить ця рана народна, тому їй вірили і допомагали, бо це справа честі кожної порядної людини, громадянина.
    Козацький хрест розміром 3 х 1 х 1 метра був вирізаний механічним способом із брили сірого граніту на заводі в місті Кондопога, що за 60 км від столиці Карелії Петроскої (Петрозаводськ). Від 23 серпня до 14 вересня 2004 року скульптори Микола Малишко та Назар Білик працювали там, вибили напис «Убієнним синам України», групу скульптурних портретів, між яких упізнаються Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Антін Крушельницький, Микола Куліш, Марко Вороний... 6 жовтня хрест був установлений у Сандармосі з участю М.Малишка. 9 жовтня 2004 року в урочищі Сандармох відслужено літію по розстріляних тут в'язнях. Цим Карельське республіканське Товариство української культури «Калина» довершило велику справу.
    Гранітний козацький хрест у Сандармосі – це перший професійний пам'ятник українським політв'язням поза Україною – на території колишнього СССР, засіяного українськими кістками.
    Церемонія відкриття пам'ятника відбулася в День пам'яті жертв політичних репресій 5 серпня 2005 року. У ній узяли участь Генеральний консул України в Санкт-Петербурзі Микола Олександрович Рудько, члени Товариства «Калина», українська експедиція (45 осіб), що прибула автобусом, який надав Президент України Віктор Ющенко. 7 серпня експедиція взяла участь у Дні пам’яті на Соловецьких островах.
    До цієї дати Товариство української культури Карелії «Калина» видало добре ілюстровану книжку «Убієнним синам України. Сандармох», що містить список розстріляних тут 677 вихідців з України (склав його Юрій Дмитрієв).
    Пам'ятаймо: Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20 – 30-х роках поступився суверенітетом України. Він навіть своїх в'язнів не мав права утримувати на своїй території. Сили, які хотіли б повернути нас в Імперію Зла, ще не подолані. Ми мусимо розказати своєму народові, з якого трагічного кола вириваємося.
    27 жовтня в Києві біля пам’ятника Лесеві Курбасу відбувся жалобний мітинг пам'яті Соловецького етапу
    15 жовтня 2005 року.
    ВІСТІ З КРАЇН СНД
    Преступления без наказания?
    (К шестой годовщине расстрелов колонн беженцев)
    Шесть лет назад в один и тот же день, 29 октября 1999 года, в двух разных районах Чечни, у села Шаами-Юрт и у станицы Горячеисточненская, российские войска подвергли артиллерийским и ракетным ударам колонны беженцев. Как минимум, десятки людей были убиты и ранены. Установить точное число жертв теперь у нас не представляется возможным. Среди погибших были дети и женщины.
    Эти события нельзя рассматривать как трагическую случайность. Они стали закономерным следствием преступной системы планирования и осуществления «контртеррористической операции». Этот вывод неизбежно следует из решения Страсбургского суда (см. приложение).
    В Европейском Суде по правам человека рассматривались жалобы трех женщин, пострадавших в результате ракетного удара у села Шаами-Юрт. Россия была признана виновной в нарушении прав человека. Заявительницам были выплачены денежные компенсации.
    Но до сих пор неясно – будут ли во исполнение решений Европейского Суда предприняты другие меры, направленные на расследование совершенных преступлений и предотвращения повторения в будущем.
    За месяц до трагических событий, 25 сентября 1999 года, в министерства и управления внутренних дел ряда краев и республик Северного Кавказа поступили телефонограммы от командования группировок федеральных сил с приказом закрыть административные границы для выхода людей из Чеченской Республики. Выполнять это указание отказался лишь Президент Республики Ингушетия Руслан Аушев. В результате в Ингушетию устремился поток людей, бегущих от военных действий в Чечне.
    Но 22 октября 1999 г. федеральные силы полностью перекрыли административную границу между Ингушетией и Чечней, запретив пересекать ее гражданским лицам. При этом большая часть территории республики, не занятая федеральными силами, подвергалась артиллерийским обстрелам, бомбовым и ракетным ударам.
    26 октября российские средства массовой информации распространили сообщение о том, что с 29 октября будут открыты «гуманитарные коридоры» для выезда мирных жителей Чечни либо в Ингушетию, либо в северные районы Чеченской Республики. Тысячи людей решили воспользоваться этой возможностью.
    Части беженцев казалось предпочтительным выехать в северные районы, уже занятые российскими войсками. В тот день около девяти часов колонна беженцев проследовала через село Петропавловское и направилась по шоссе в сторону станицы Горячеисточненская, примыкающей к райцентру – крупному селу Толстой-Юрт. На окраинах этих двух населенных пунктов уже располагались позиции российских войск. Когда колонна автомашин приблизилась к Горячеисточненской, по ней без предупреждения был нанесен артиллерийский удар. Огонь, по-видимому, велся с позиций федеральных войск на высотах у села Виноградное, примерно в 5 км. на северо-восток от Горячеисточненской.
    В течение четырех часов военные не пропускали к месту обстрела колонны местных жителей, которые хотели оказать помощь попавшим в беду людям. Лишь после того, как глава администрации станицы Горячеисточненская сумел договориться с военными, на помощь пострадавшим выехала грузовая машина с молодыми людьми из села Толстой-Юрт, которые сумели вывезти раненных и некоторые из тел убитых. Однако пять напуганных детей, которыми руководил семнадцатилетний юноша, еще пять суток без пищи и теплых вещей скрывалась от обстрелов в холмах. Лишь 3 ноября они вышли к станице Горячеисточненская, где им оказали первую помощь.
    В результате обстрела погибли не менее двадцати трех беженцев, еще семь человек позже скончались от ран в больнице. Среди погибших было, как минимум, пять детей. Несколько десятков человек получили ранения.
    Возможно, что погибших было больше. Точно установить их число невозможно. Некоторых погибших местные жители похоронили на кладбище села Толстой-Юрт, некоторые тела родственники вывезли для захоронения в другие насел
    

Публікація від 7 листопада, 2005 р.

Чи порушуються державою права людини під час дії карантину?
Так
Ні
Це є необхідністю