ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД
Виконання рішень Європейського суду з прав людини
Ольга Гончарова, м.Харків
Кабінет Міністрів України видав Постанову № 784 від 31травня 2006 року «Про заходи щодо реалізації Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», яка за винятком деяких статей стає чинною від дня опублікування. Як і раніше, відповідальним органом за забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень є Міністерство юстиції, але замість Уповноваженого по справах дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Україну в Європейському суді з прав людини буде представляти Урядовий уповноважений у справах Європейського суду з прав людини, якого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Міністра юстиції. А за умовами оплати, матеріально-побутовому й іншому забезпеченню ця посада прирівнюється до заступника міністра.
Щоб закріпити статус представника України в Європейському суді, Уряд затвердив Положення про Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини. Відповідно до документа, Уповноваженому для призначення на посаду не обов'язково проживати більше 10 років в Україні. Досить мати українське громадянство, юридичну освіту, досвід роботи в області права не менш трьох років і володіти однією з офіційних мов Ради Європи.
На Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини покладені обов'язки:
• надсилати до державних органів запити стосовно надання матеріалів і пояснень у справах про порушення Конвенції,
• визначати заходи, необхідні для створення умов для проведення Судом розслідування у справах про порушення Конвенції,
• координувати роботу з підготовки пропозицій з організаційно-правових, процедурних та інших питань, пов'язаних із забезпеченням представництва України в Суді та виконанням його рішень, відповідно до регламенту Суду,
• подавати Мінюсту пропозиції щодо методики проведення експертизи проектів законів та підзаконних актів, а також актів законодавства на відповідність Конвенції та практиці Суду,
• вживати необхідних заходів щодо залучення представників органів державної влади за погодженням з їх керівниками для забезпечення представництва України в Європейському суді з прав людини та виконання його рішень.
Уповноважена особа має право:
• звертатися із запитами до органів державної влади та органів місцевого самоврядування та отримувати від них необхідні матеріали та інформацію,
• утворювати експертні та робочі групи, залучати спеціалістів, науковців та експертів до вирішення питань, що належать до його компетенції,
• звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій з метою надання сприяння у здійсненні заходів щодо забезпечення представництва України в Суді та виконання його рішень, а також із створення необхідних умов для проведення Судом розслідування у справі про порушення Конвенції та вжиття заходів відповідно до його регламенту.
Крім того, Кабмін установив, що всі проекти Постанов Кабміну, якщо вони торкаються прав і свобод, гарантованих Конвенцією, повинні враховувати її положення і практику Європейського суду. Підтвердженням тому повинна бути додана до проекту довідка про відповідність документа положенням Конвенції і практиці Європейського суду. Аналогічні вимоги висуваються й до нормативно-правових актів, що подаються для державної реєстрації. Єдина відмінність – у цьому випадку замість довідки необхідно додавати висновок Мінюсту (Головного управління Мінюсту в АРК, обласних, Київського й Севастопольського міських управлінь юстиції). Якщо ж негативний висновок буде отриманий на вже зареєстрований нормативно-правовий акт, то рішення про його державну реєстрацію підлягає скасуванню.
Нагадаємо читачам, що у 2005 році Європейський суд з прав людини виніс 120 рішень по суті у справах проти України. У 119 справах суд констатував порушення з боку державних органів України прав, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основних свобод. Переважна більшість справ, із яких суд виніс рішення у 2005 році, стосувалася розгляду справи судом упродовж розумного терміну (187 справ), невиконання чи тривалого виконання рішень національних судів (67 справ). Також суд констатував порушення положень Конвенції в таких питаннях, як право на життя (1 справа), заборона катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження (4 справи), право на свободу та особисту недоторканність (5 справ), право на справедливий суд упродовж розумного терміну (107 справ), право на повагу до приватного та сімейного життя (1 справа), право на свободу висловлювання поглядів (2 справи), право на ефективні засоби юридичного захисту (33 справи).
На відміну від попередніх років, у 2005-му суд не прийняв рішення по суті українських заяв щодо порушення прав на свободу світогляду та віросповідання, права на вільні вибори й на ефективне розслідування. Найчастіше українські громадяни скаржилися з приводу порушень їхніх прав на розгляд справи незалежним і неупередженим органом правосуддя.
Від редакції «ПЛ»: Кабінет Міністрів призначив Юрія Зайцева Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини. Про це сказано в постанові Кабміну № 792 від 7 червня 2006 року.
ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
Журналіст виграв суд у Президента
Євген Захаров, Харківська правозахисна група
Нагадаємо суть справи. 5 травня минулого року журналіст бюлетеня Харківської правозахисної групи «Права людини» Юрій Чумак направив Президентові України інформаційний запит із проханням надати інформацію про укази Президента, що мали обмежувальні грифи («Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає»).
Відповідно до Закону України «Про інформацію», відповідь на інформаційний запит повинна надаватися в місячний термін. Так і не дочекавшись відповіді, 11 липня 2005 р. Юрій Чумак оскаржив до Печерського районного суду м. Києва бездіяльність Президента України, що проявилася в ненаданні відповіді на інформаційний запит.
Чотири рази судові слухання в справі переносилися, а 21 грудня Печерський суд ухвалив передати справу на розгляд Чугуївського міського суду Харківської області, за місцем проживання позивача.
Після того, як суд заслухав пояснення сторін, що пролунали в ході дебатів, була зачитана постанова:
«Позов задовольнити частково.
Визнати неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 05.05. 2005 року.
Судові витрати в розмірі 3 (три) грн. 40 коп. стягнути з Державного бюджету України.
В іншій частині вимоги залишити без задоволення.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області…»
З огляду на те, що суд-таки визнав неправомірною бездіяльність Президента, це можна вважати певним позитивним прецедентом. Однак, головне, що запитувалось – сама інформація про «секретні» президентські укази, так і не була отримана, і суд не зобов’язав Президента її надати.
Отже, боротьба триватиме.
Нижче надається рішення у цій справі.
Справа № 2 – а –101 / 2006 рік
ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М У К Р А ї Н И
5 червня 2006 року
Чугуївський міський суд Харківської області у складі:
головуючого – судді Гумеиного 3.І.,
суддів Катунова В.В., Самойлової В.В.,
при секретарі Сарматицькій О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чугуєві справу за позовом Чумака Юрія Володимировича до Президента України на бездіяльність Президента України, що порушує права громадян,
в с т а н о в и в :
Чумак Ю. В. Звернувся до суду з позовом до Президента України на бездіяльність Президента України, що порушує права громадян
В заяві позивач вказав, що він 5.05.2005 року звернувся з інформаційним запитом, до Президента України, в якому просив надати наступну інформацію:
1. Назви та вихідні дані (номер і дату) виданих Президентом України указів, що мали обмежувальний гриф.
2. Перелік указів з числа зазначених у п. 1, котрі за результатами перегляду отримали гриф «для службового користування» і указів, з яких обмежувальні грифи було знято.
3. Назви та вихідні дані (номер та дату) указів, виданих Президентом України Л. Кучмою, котрі мають обмежувальні грифи – для вирішення питання про запит текстів окремих указів з їх числа. З Секретаріату Президента надійшло повідомлення про отримання запиту, однак ніякої відповіді позивач не отримав, хоча відповідно до вимог ст. 33 Закону України «Про інформацію», задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено законом.
В судовому засіданні позивач підтримав свої вимоги і просить суд їх задовольнити в повному обсязі, представник відповідача за дорученням Савіна В.С. позов не визнала і пояснила суду, що подане звернення Чумаком Ю.В. до Президента України не відповідає визначенням «інформаційний запит» та «запит щодо надання письмової інформації», які містяться в Законі України «Про інформацію», також цей Закон визначає вимоги щодо забезпечення відкритого доступу до інформації та можливості обмеження такого доступу. Інформація з обмеженим доступом може видаватися лише особам, які мають відповідним чином оформлений допуск до неї. Відомостей про наявність такого доступу у позивача немає. Чумак Ю.В. може користуватись інформацією про акти Президента України, яка міститься у Державному реєстрі нормативно-правових актів, відповідних офіційних виданнях, інформаційними системами правової інформації «Право», «Ліга», які надають можливість для рівного доступу всіх громадян до відповідної інформації.
Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, як такі, що знайшли своє часткове підтвердження в ході судового розгляду справи з наступних підстав.
Позивач 5 травня 2005 року звернувся з інформаційним запитом до Президента України, в якому просив надати наступну інформацію: 1. Назви та вихідні дані (номер і дату) виданих Президентом України указів, що мали обмежувальний гриф. 2. Перелік указів з числа зазначених у п. 1, котрі за результатами перегляду отримали гриф «для службового користування» і указів, з яких обмежувальні грифи було знято. 3. Назви та вихідні дані (номер та дату) указів, виданих Президентом України Л. Кучмою, котрі мають обмежувальні грифи – для вирішення питання про запит текстів окремих указів з їх числа. З Секретаріату Президента надійшло повідомлення про отримання запиту, однак ніякої відповіді позивач не отримав.
Як видно з наданих представником відповідача Савіною В.С. копій реєстру і листа № 03-02/765., позивачу направлена відповідь з Секретаріату Президента України за № 03-02/765 від 1.06.2006 року на його інформаційний запит.
Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України. На підставі ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звергатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових чи службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення та надати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. Відповідно до ч 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Згідно з ч. 1 ст. 10 Конвенції «Про захист прав та основних свобод людини», яка ратифікована Верховною Радою України 17.07.1997 року, кожна людина має право на виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання держави незалежно від кордонів.
Як видно з матеріалів справи, Чумак Ю.В. з вказаним вище зверненням звернувся до Президента України в порядку ст. 32 Закону України «Про інформацію». Як випливає з вимог ст. 33 цього Закону, термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення не повинен перевищувати 10 календарних днів. Протягом указаного терміну державна установа письмово доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено, або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення. Задоволення запиту здійснюється протягом місяця, якщо інше не передбачено Законом. Такий же термін встановлюється щодо запиту про надання письмової інформації.
Таким чином, ненадання відповіді в указаний вище термін є порушенням права позивача на отримання інформації.
Відповідно до вимог ст. 94 КАСУ з Державного бюджету України підлягають стягненню судові витрати в сумі 3.40 грн. на користь позивача.
Керуючись ст. ст. 19, 34. 40, 55 ч.2 Конституції України, ст.ст. 29, 32, 33, 45 Закону України «Про інформацію» від 2.10.92 року зі змінами та доповненнями, ст. 10 Конвенції «Про захист прав і основних свобод людини», яка ратифікована Верховною Радою України у 1997 році, ст. ст. 5 – 15, 94, 158 – 163. 167 КАС України, суд
Постановив:
Позов задовольнити частково.
Визнати неправомірною бездіяльність Президента України в частині несвоєчасного надання відповіді на інформаційний запит Чумака Юрія Володимировича від 5.05.2005 року.
Судові витрати в розмірі 3 (три) грн. 40 коп. стягнути з Державного бюджету України на користь Чумака Юрія Володимировича.
В іншій частині вимоги залишити без задоволення.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Апеляційного суду Харківської області через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, або в порядку ч. 5 ст. 186 КАС України.
Головуючий суддя: підпис
Судді: підписи
Губернатори ховають інформацію від громадян
Максим Лациба, Український незалежний центр політичних досліджень
Обіцянки нової влади забезпечити прозору та відкриту роботу органів влади так і залишилися обіцянками!
За даними моніторингу, губернатори в середньому розміщують тільки – 58,7% від необхідної інформації. Найбільш інформаційно закритими є сайти Рівненської (32%), Житомирської (33,3%), Чернівецької (41,7%), Черкаської (44%) обласних адміністрацій та Севастопольської міської державної адміністрації (37,3%). За чотирьох з названих губернаторів несе відповідальність партія Народний союз «Наша Україна».
Причиною є проблема елементарного службового недбальства. Громадські організації звертаються до Президента України з вимогою винести сувору догану з занесенням в особову справу 21-му губернатору, рівень наповненості сайтів котрих менше 75%.
Перешкоджання доступу до державної інформації є порушенням основоположного права громадянина.
Більш того, на сьогоднішній день спостерігається тенденція по скороченню фінансування та зменшення кількості штатних працівників управлінь зв’язків з громадськістю центральних та регіональних органів виконавчої влади. Це зменшує можливості проведень консультацій з громадськістю та забезпечення прозорої та відкритої діяльності органів влади. Така ситуація ставить під сумнів виконання програми Президента та Уряду в частині відкритості та прозорості прийняття рішень.
Український незалежний центр політичних досліджень та Громадянська мережа «ОПОРА» провели 1-10 лютого 2006 року моніторинг стану інформаційної наповненості офіційних сайтів обласних державних адміністрацій.
Методика: Проведений моніторинг сайтів ОДА на відповідність вимогам Постанови Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. №3 «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади». Постановою введені 25 видів обов’язкової інформації, яка має бути розміщена на сайті ОДА. Кожен вид інформації був оцінений за наступною шкалою:
0 – відсутня інформація
1 – 33% від необхідної інформації
2 – 66% від необхідної інформації
3 – повна інформація
Загальні висновки:
1. Всі ОДА мають офіційні сайти.
2. Середній рівень інформаційної відкритості сайтів ОДА – 58,7% .
3. Найбільш інформаційно відкритими є сайти Миколаївської (89,3%), Київської (88%), Луганської (76%), Харківської (76%), та Херсонської (76%) обласних адміністрацій.
4. Найбільш інформаційно закритими є сайти Рівненської (32%), Житомирської (33,3%), Чернівецької(41,7%), Черкаської (44%) обласних адміністрацій та Севастопольської міської державної адміністрації (37,3%).
5. Найбільш відображеними є наступні види інформації:
• найменування органу – 100%
• структура та керівництво органу – 90%
• місцезнаходження органу та контактна інформація – 89%
• розпорядок роботи органу та часи прийому керівництва – 87%
• нормативно-правові акти з питань, що належать до компетенції органу – 83%
6. Найменш відображеними є наступні види інформації:
• зразки документів та інших матеріалів, необхідних для звернення громадян до органу – 21%
• порядок оскарження рішень, прийнятих органом відповідного рівня – 23%
• установи і заклади соціальної сфери – 32%
• відомості про сплату місцевих податків і зборів, комунальних платежів – 32%
• порядок реєстрації, ліцензування окремих видів діяльності у відповідній сфері (зразки документів, розрахункові рахунки для сплати необхідних платежів, розмір цих платежів тощо) – 34,7%
В повному дослідженні містяться також таблиці:
Ранжування по ступіні наповненості сайту ОДА;
Ранжування по ступіні розкриття виду інформації;
Оцінка наповненості інформацією сайтів ОДА.
Завантажити дослідження повністю( в форматі *.doc, ~ 280кб) http://vinmaidan.vinnitsa.com/source/2006/1103.html
Заявление Интернет Ассоциации Украины по поводу заявления СБУ о необходимости контроля над украинским сегментом Интернета
В последнее время из уст государственных чиновников всё чаще слышны заявления о необходимости усиления регулирования украинского сегмента сети Интернет, установления полного контроля над ним в интересах национальной безопасности, о необходимости лицензирования деятельности в Интернете, о регистрации Интернет-ресурсов, а также о разработке критериев, согласно которым госорганы будут определять, что можно публиковать в Интернете, а что нельзя.
Интернет Ассоциация Украины заявляет: очередной раз, под предлогом защиты государственных интересов, Украине хотят навязать тотальный мониторинг, цензуру и контроль над всеми видами информации в сети Интернет.
Конституция Украины гарантирует гражданам их права и свободы независимо от того, с помощью каких технологий эти права и свободы реализуются: право на свободу мысли и слова, на свободное выражение своих взглядов и убеждений, на сбор, использование и распространение информации (Статья 34), на сохранение приватности (Статья 31), на свободу литературного, художественного, научного и технического творчества (Статья 54), на право владения и использования собственности, в том числе интеллектуальной (Статья 41), на предпринимательскую деятельность (Статья 42), на образование (Статья 53). Интернет стал именно той средой, в которой эти права и свободы реализуются самым полным и непосредственным образом. Поэтому международное право устанавливает еще более действенные гарантии свободного использования Интернета гражданами. Декларация Совета Европы про свободу коммуникации в Интернет, в частности, устанавливает невозможность ограничений для контента в Интернет, более жестких по сравнению с другими СМИ, невозможность ограничения доступа к ресурсам Интернет, кроме как в соответствии с законом, невозможность ограничения создания веб-сайтов, невозможность создания разрешительных ограничений для Интернет сервис-провайдеров.
Интернет Ассоциация Украины считает, что заявления о необходимости контроля в Интернет надуманны, поскольку на сегодняшний день, согласно приказу Госкомсвязи № 122, на площадках Интернет сервис-провайдеров, предоставляющих услуги государственным органам, уже установлена аппаратура мониторинга. Что же касается негосударственных организаций, согласно закону, они вправе самостоятельно, без вмешательства государственных органов, выбирать средства защиты своей информации.
Необходимо отметить, что принципы законного перехвата телекоммуникаций до сих пор не определены законодательно, поскольку проект Закона «Про перехоплення телекомунікацій», определяющий соответствующие процедуры, не был принят Верховной Радой Украины. А это, в свою очередь, открывает возможности для злоупотреблений со стороны лиц, которые будут иметь доступ ко всем видам информации, в том числе и составляющей коммерческую тайну.
Что касается лицензирования деятельности в Интернет, это «нововведение» не только противоречит законодательству Украины, но и способно резко изменить конкурентную среду, ухудшить инвестиционный климат, и, как следствие, резко затормозить развитие отрасли. Для потребителей это скажется ростом цен и снижением доступности услуг.
Введение цензуры в Интернете противоречит Конституции Украины, провозглашенному украинским государством курсу на развитие и углубление демократии. Уподобление режимам диктата и насилия способно нанести непоправимый урон международному имиджу Украины, вызвать серьезный внутриполитический кризис.
В современном мире действительно существует целый ряд угроз национальной безопасности каждой страны. Однако подходить к решению этих проблем нужно взвешенно, не допуская посягательства на конституционные права и свободы граждан, с заботой о национальном мире и согласии, об имидже нашего молодого демократического государства.
Интернет Ассоциация Украины последовательно выступает, и будет выступать против любых попыток установления государственного контроля над сетью Интернет, введения любых форм цензуры и ограничения законной предпринимательской деятельности. Интернет Ассоциация Украины призывает сообщество пользователей Интернет, деловые круги, все политические силы и общественность не допустить посягательства на конституционные права и свободы граждан, сохранить верность принципам демократии и вместе приложить силы к построению информационного общества в Украине.
ИНАУ
ПРАВА БІЖЕНЦІВ
Білорус – аж ніяк не боягуз
Юрій Чумак, Харківська правозахисна група
Вибори в Білорусії цього року, як прийнято останнім часом, пройшли без права вибору. Президентом залишився «останній диктатор Європи» Лукашенко. Ті, хто протестував проти його режиму, піддаються переслідуванням. З одним із білорусів, що приїхав до України, щоб уникнути чіпких рук «охранки» білоруського «бацьки», мені нещодавно вдалося зустрітися.
Звуть його Андрій. У Харкові недавно. Ще в березні він «парився» в ізоляторі тимчасового утримання одного з районних УВС на Гродненщині. Зараз в Україні дихає повітрям свободи, і на батьківщину повертатися не поспішає. Тому що там його чекають, і зовсім не з хлібом-сіллю.
Андрій був редактором незалежної місцевої газети, що випускалася в райцентрі Гродненської області. Однак, під надуманим приводом, Міністерство інформації Білорусії прийняло рішення про призупинення виходу видання. Це відбулося восени минулого року, напередодні президентської кампанії, очевидно, з метою «зачищення» інформаційного простору країни від останніх острівців вільного слова. У відповідь опальний журналіст оголосив голодування. Своєю акцією головний редактор домагався скасування рішення про припинення виходу газети, а також, щоб «компетентні органи» прийняли до розгляду матеріали про факти порушення виборчого законодавства під час попередніх виборів і референдуму, що малися в його розпорядженні. Голодування тривало 20 днів і було зупинено у зв’язку з різким погіршенням стану здоров’я протестуючого.
Але гостріше, ніж голод фізичний, виявився інформаційний голод, у стан якого загнала білоруське суспільство державна політика, що проводиться режимом Лукашенки. Миритися з цією системою Андрій не збирався. Він ставав небезпечним для влади, що плекала плани на проведення президентських виборів в умовах тотального контролю. Тому 18 березня 2006 року, буквально за день до голосування, Андрій був затриманий. Усе відбувалося, як в американських бойовиках: його витягли з таксі, відправили в ізолятор тимчасового утримання місцевого РУВС, де навіть не дали можливості проголосувати. Формальною причиною послужило рішення районного суду, що засудив журналіста на троє діб адміністративного арешту за статтею – «дрібне хуліганство» – нібито за нецензурну лайку на адресу начальника райвідділу міліції.
В ув’язненні в Андрія піднявся артеріальний тиск. Йому викликали «Швидку допомогу». 9 разів. Але так і не госпіталізували. «Тому що не велено», – так відповідали лікарі, потупивши очі.
«Правоохоронці» відпустили Андрія, лише попередньо вручивши 2 повістки в Комітет держконтролю – досить специфічний білоруський орган, що поєднує в собі функції, властиві нашім КРУ, податковій та СБУ.
Але навіть вдома Андрій знаходився «під ковпаком»: телефон прослуховувся, зовнішнє спостереження здійснювалося практично відкрито, зв’язки з друзями і знайомими ретельно відслідковувалися.
Застосовувалися превентивні міри для того, щоб не дозволити Андрієві та його однодумцям взяти участь в акціях протесту, що організовувала білоруська опозиція в Мінську. Було затримано ще кілька людей. Погрозами, шантажем, залякуванням, арештами влада зірвала виїзд групи місцевих активістів громадянського руху в столицю Білорусії.
Андрія попередили: вийдеш з будинку – будеш заарештований, і цього разу 3 днями справа не закінчиться. Не бажаючи відсиджуватися, він вирішив вибиратися з райцентру будь-яким шляхом. Уночі, таємно, у багажнику автомобіля, Андрій вирвався зі свого міста та поїхав до Мінську.
Після придушення демократичної революції в Білорусії, журналіст вирішив не чекати, поки режим знайде новий привід, щоб розправитися з ним. Андрій виїхав у Росію, а відтіля – в Україну.
Тут, у державі, де Помаранчева революція перемогла, він явно відчув ту величезну відмінність, що відрізняє Україну від його рідної країни. Вона виявляється в атмосфері свободи. Свобода панує в українських ЗМІ, у політиці, у громадянських правах населення. Так, багато процесів в економічних перетвореннях далеко не довершені. Так, багато обіцянок, даних на Майдані, не реалізовані. Багато помилок, прорахунків і непослідовності в діях влади. Але головне, що різнить демократичну Україну від посттоталітарної Білорусії – це свобода слова в нас і повна її відсутність у сусідній слов’янській країні, що теж вийшла з лона Радянського Союзу.
І свободу цю варто цінувати, її потрібно відстоювати.
PS: Матеріал було підготовлено ще тоді, коли опальний журналіст перебував в Україні інкогніто. Але, буквально сьогодні, 14 червня, редакції «Прав людини» стало відомо, що білоруський журналіст Андрій Шенторович офіційно звернувся до відповідних українських структур з проханням про надання йому статусу біженця за політичними мотивами.
Про це він 14 червня повідомив інформаційному агентству «STATUS QUO».
За словами Андрія, його заява була прийнята. А. Шенторович з 2001 р. був засновником і головним редактором «Місцевої газети», що виходила у м. Волковиську (Білорусія) накладом близько 8 тис. примірників. «По суті, це було єдине незалежне суспільно-політичне видання в регіоні», – заявив він. І протягом усіх п’яти років існування газети влада тиснула на нього і на колектив газети. «Торговельним організаціям міста було заборонено укладати договори на реалізацію газети, а я, як індивідуальний підприємець, не міг одержати ліцензію на її роздрібний продаж. Незважаючи на мої кількаразові звернення в райвиконком, місцева влада відмовляла в юридичній адресі для редакції, посилаючись на недоцільність виходу газети. За час роботи газета була змушена змінити 4 друкарні, тому що одержувала відмови у друкуванні за прямими вказівками райвиконкому», – заявив журналіст.
На думку Шенторовича, переслідування влади були пов’язані з тим, що ним були проведені й опубліковані результати журналістських розслідувань по фактах корупції ряду високопоставлених посадових осіб. Як наголосив журналіст, поки Лукашенко залишається президентом Білорусії, він не може повернутися додому. «Буду продовжувати працювати – мені вже надійшов ряд цікавих пропозицій, але, звичайно, більше всього хотілося б повернутися на батьківщину», – підкреслив А. Шенторович.
АРМІЯ
Звіт за результатами моніторингу якості призову (осінь 2005 р.)
Майя Крюкова, Марія Шутальова, м.Харків
Харківська обласна спілка солдатських матерів (підрозділ правового захисту) шість років поспіль проводить анкетування в військових частинах, де проходять службу військовослужбовці – харків’яни.
Всього були направлені 60 листів-запитів, отримано 22 відповіді, 2 листи повернуті.
В чотирьох військових частинах, де проходять службу 73 харків’янина, за час проходження служби військовослужбовцями-харків’янами суттєвих проблемних питань не виникало. Але це тільки 13 % від загальної кількості харків’ян, про які ми маємо дані. Ми маємо відомості про 563 військовослужбовця із 2192 юнаків, які були направлені до Збройних Сил України з Харкова та Харківської області (25,68 % ).
В перші дні служби до шпиталю за станом здоров’я (з різних причин) було направлені 47 військовослужбовців (8,34 %).
З них: Г.А. (Лозівський РВК) – призов 14.10.05, звернувся за медичною допомогою 18.10.05, госпіталізований з діагнозом туберкульоз (з 25.10.2005р. по січень 2006р.) першого-другого сегменту правої легені (вогнищевий, фаза розсмоктування та ущільнення). На підставі ст.2-в графи II Наказу МО України 2-94р. та № 207 –99р. признаний непридатним рішенням штатної ВЛК вч А1065 від 03.02.2006р (листи командира в/ч А0281 від 24.01.06 за № 110 та №708 від 12.05.2006 р.). Звільнений за станом здоров’я.
Ч.А.А. (Харківський РВК) – потрапив до шпиталю в перші дні після прибуття до вч, був обстежений у Вінницькому ВМУПС ЗС України, був комісований з діагнозом «виразкова хвороба 12-палої кишки» (лист командира вч А3769 від 29.12.05 р. за № 1314). Цей же командир пише про недоліки по оформленню особових справ призовників:
• Відсутні картки професійно – психологічного відбору,
• Не в повному обсязі надані довідки про перебування призовників на обліку в МВС України,
• Відсутні довідки про склад сім’ї призовника.
М.О.М. (Зміївський РВК ) – призваний 19.09.05, звільнений 17.11.05 р. за ст. 67-Б графи розкладу хвороб наказу №2 від 04.01.94 р, діагноз – «Поширена хронічна часто рецидивуюча екзема – стадія неповної ремісії» (листи командира вч А4591 за №172 від 24.02.06 та за № 274 від 21.03.06р.)
Б.М.В. (Вовчансько-Великобурлуцький РВК) – потрапив до шпиталю у місячний термін після прибуття до міста проходження служби, має відхилення норм поведінки, звільнений з лав Збройних Сил України за станом здоров’я. Діагноз – транзиторні розлади особистості за нестійким типом (лист начальника інституту танкових військ від 04.01.06 р. за №34)
М.С.Ю.(Вовчансько-Великобурлуцький РВК) – потрапив до шпиталю 21.12.2005р, знаходився на обстеженні та лікуванні по лютий 2006р з діагнозом: ревматизм першого ступеню активності, в фазі наступившої ремісії. Стан після перенесеного первинного ревмокардиту, поліартриту. На підставі ст.38-в графи II Розкладу хвороб та Таблиці додаткових вимог до Положення, введеного в дію Наказом МО України №2-94р, № 207-99р. визнаний непридатним рішенням штатної ВЛК вч А 1065 від 03.03.2006р. (лист командира вч А0281 за № 708 від 12.05.2006р.)
І.Є.М. (Вовчанський РВК ) – у двохмісячний термін після прибуття до місця служби проходження служби потрапив до шпиталю, приховав хронічну хворобу від медичної комісії, був комісований через невиявлені під час призову хронічні хвороби (лист командира вч А 1225 від 13.01.06 за № 46)
М. В.П. – був комісований через невиявлені під час призову хронічні хвороби (лист командира вч А4596 від 11.01.06 р. за № 1852-115). Був призваний 22.04.2005р. Жовтневим РВК; комісований 28.10.2005р. на підставі ст.71в графи II розкладу хвороб наказу МО України № 2 від 1994 року та № 207 від 1999 р. Діагноз: остеохондроз поперекового відділу хребта з явищами його нестійкості у вигляді спонділолістезу III поперекового хребця, спонділогенним синдромом люмбалгії та незначним порушенням функції
С.К.О. – призваний Лозівським РВК, звільнений з військової служби за станом здоров’я (свідоцтво про хворобу № 40п від 26.01.06 року, видано ВЛК ГВКГ психоневрологічного профілю). Наказом начальника військового інституту № 26 виключений із списків військового інституту. (Лист начальника військового інституту за № 10887 від 06.05.2006 р ) та направлений для зарахування на військовий облік у Лозівський РВК.
Крім того, за даними командирів військових частин:
До групи посиленої психологічної уваги віднесено 2 військовослужбовця: Чугуївський РВК – 1; Лозівський – 1.
Віднесено до групи ризику – 2 військовослужбовця: Лозовський – 1; Дергачівсько-Золочівський – 1.
Мають високу схильність до суїциду – 6 військовослужбовців: Харківський – 1; Вовчансько-В.Бурлуцький – 2; Дергачівсько-Золочівський – 1;; Богодухівський – 1; Зміївський – 1.
Мають відхилення норм поведінки – 7 військовослужбовців: Лозовський – 1; Вовчансько-В Бурлуцький – 3; Барвенківський – 1; Куп’янсько-Шевченківський – 1, Київський – 1
Вживали наркотики – 3 військовослужбовця: Лозовський – 1, Куп’янсько-Шевченківський – 1, Вовчансько – В.Бурлуцький – 1.
Мали приводи в міліцію за бійку – 2 військовослужбовця: Харківський – 1, Куп’янсько-Шевченківський – 1.
Суттєвий дефіцит ваги – 4 військовослужбовця: Чугуїв – 1, Фрунзенський РВК – 1; Харківський РВК – 1; Комінтернівський РВК – 1;
Спроба втечи – 1 військовослужбовець Московський РВК.
Аналіз отриманих матеріалів надає можливості зробити слідуючи висновки:
більшість хвороб, за якими були комісовані військовослужбовці з Харківської області, це психічні розлади, якщо ще прийняти до уваги кількість військовослужбовців, які потребують посиленої уваги офіцерів частини (групи ризику, висока схильність до суїциду, тощо). Зрозуміло, що в умовах фізичних та психологічних навантажень під час служби психічні розлади загострюються. Але наслідки призову до армії юнаків з розладами психіки бувають жахливими.
Командир військової частини А3769 звертає увагу на недоліки, які були виявлені стосовно оформлення особових справ призовників:
• відсутні картки професійно-психологічного відбору;
• не в повному обсязі надані довідки про перебування призовників на обліку в МВС України;
• відсутні довідки про склад сім’ї призовника
Командир військової частини А0222 доповідає про труднощі, з якими зіткнувся старший команди у Харківському ОВК:
• довідки про склад сім’ї та її матеріальне становище фіктивні;
• довідки з органів МВС складені формально;
• випадки приховування медичними працівниками фактів хвороб, фізичних вад, скарг призовників на стан свого здоров’я;
• факти безпідставного завищення ступеню придатності по стану здоров’я призовників;
• надання неправдивої інформації про умови проходження служби в частині, не доведення до призовників високих вимог, жорсткої військової дисципліни, обмежень, труднощів, що виникають при проходженні служби.
Також командир цієї ж частини зазначає, що, порівняно з військовослужбовцями, які були призвані з інших регіонів України, представники Харківської області мають низьку оцінку підготовки до військової служби як у фізичній, психологічній підготовці та у патріотичному вихованні.
Від редакції «ПЛ»: Харківська обласна спілка солдатських матерів (підрозділ правового захисту) зробила черговий звіт моніторингу якості призову. Цього разу більшість військовослужбовців, які були комісовані, мають психоневрологічну патологію.
Наявність юнаків з такими захворюваннями в армії при умові непоінформованості призовників щодо дійсних труднощів військової служби є вкрай небезпечним не тільки для самих юнаків, а й для всіх тих, хто перебуває з ними в одній частині.
За нашими спостереженнями саме психічно хворі або військовослужбовці з відхиленням норм поведінки стають в першу чергу об’єктами нестатутних відносин, кінчають життя самогубством, спричиняють тілесні пошкодження іншим військовослужбовцям, мають загострення хвороб, що в умовах, звичайних для них, медики можуть не помічати. Тому саме психіатрія є чи не найголовнішою у вирішенні питання придатності.
У Харкові і області складається ситуація, коли медичні комісії РВК не мають постійних спеціалістів-психіатрів. Ситуація ускладнюється тим, що лікар – психіатр, якщо працює в РВК декілька місяців, не отримує надбавки за шкідливість, яка передбачена для лікарів психіатричних закладів.
Не можна не брати до уваги те, що дуже часто юнаки з психіатричними захворюваннями приховують свій справжній стан здоров’я, бо психіатрична стаття у військовому квітку унеможливлює в майбутньому працевлаштування.
Враховуючи досвід багаторічного проведення моніторингу якості призову, знову пропонуємо те, що вже пропонували і два, і три роки тому:
Найбільш ретельно обстежувати саме психіатрами ОВК і РВК тих призовників, які самі просять призвати їх до лав Збройних Сил.
Виходячи з того, що 24-е відділення лікарні № 3 майже не має повернень за психіатричними статтями, направляти на обстеження в це відділення призовників–мешканців Харківської області. Це можливо, за свідченням лікарів 24-ого відділення, якщо їм додати дві ставки медсестер і однієї санітарки. Однією з причин є відсутність грошей у батьків, щоб їздити до Стрілечого ( обласна психіатрична лікарня).
Перейняти досвід медичної комісії Вовчанського РВК, де психіатри працюють 2 рази на тиждень, таким чином, місяць, за який лікарі отримують надбавку, зберігається.
У НЕДЕРЖАВНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ
Моніторинг дотримання прав осіб з психічними розладами під час їх перебування у психіатричному стаціонарі
Для кого існує система психіатричної допомоги? Хто повинен в вирішувати, чи є вона ефективною, чи ні? Якою вона повинна бути?
Це звіт за підсумками першого в Україні опитування психіатричних пацієнтів щодо дотримування їх прав під час перебування на стаціонарному лікуванні у психіатричних закладах. Проект був здійснений Всеукраїнською громадською організацією інвалідів користувачів психіатричної допомоги «ЮЗЕР», Вінницькою міською громадською організацією інвалідів «Користувачі психіатричної допомоги та хворі на епілепсію «Відродження» та Полтавською обласною організацією інвалідів Спілки Організацій Інвалідів України.
Опитування проводилось в межах проекту «Моніторинг дотримання прав осіб з психічними розладами під час їх перебування у психіатричному стаціонарі» за фінансової підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».
Метою дослідження було вивчення поінформованості та дотримання прав пацієнтів відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» під час їх перебування на стаціонарному лікуванні.
У ході проекту представники громадських організацій провели опитування 210 пацієнтів стаціонарних відділень Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1, Вінницької обласної психіатричної лікарні ім. академіка О.І. Ющенка та Полтавської обласної психіатричної лікарні.
Найбільш типовими порушеннями цих прав, з якими стикалися наші партнери були:
• те, що пацієнти не знають мети та тривалості їхньої госпіталізації до лікарні, хоча формально госпіталізуються добровільно;
• пацієнти часто не знають які препарати вони вживають та з якою метою, не знають побічної дії цих препаратів;
• не знають своїх прав як пацієнтів психіатричного стаціонару, взагалі ніколи не чули про Закон «Про психіатричну допомогу»;
• не виконуються вимоги до умов перебування пацієнтів в лікарні;
• пацієнти часто стикаються з приниженням їх гідності;
• порушується право пацієнтів на безоплатну медичну допомогу.
09.06.2006
http://helsinki.org.ua/index.php?id=1149894195
ТОЧКА ЗОРУ
«Кому нужны медосмотры?»
Александр Богданов, г. Харьков
Сначала цитата. Пункт 4 Статьи 286 «Гражданского Кодекса Украины» гласит: «Фізична особа може бути зобов’язана до проходження медичного огляду у випадках, встановлених законодавством». Вот именно так и не иначе «обязана… в случаях…».
Ежедневно тысячи пациентов обоего пола переступают пороги медицинских кабинетов с единственной целью: нужен профосмотр; (одна моя пациентка как-то весьма остроумно оговорилась: «техосмотр»). Не будем говорить о профилактических осмотрах, проводимых по инициативе самих пациентов («жалоб нет, просто хочу провериться») или участковых терапевтов («без осмотра гинеколога не закроют больничный»). Это тема отдельных, достаточно актуальных исследований. Поговорим о людях, которым профосмотр необходим по роду служебной деятельности.
Не подлежит сомнению, что индивидуумы, работающие, «с людями» (как говорил Аркадий Райкин), должны быть здоровы. Но, если персонал кафе, ресторанов, парикмахерских, педагоги, медики, продавцы продуктов питания и т. д. в случае определенных заболеваний представляют реальную опасность в случае возможности заразить окружающих, то, скажем, сидящий в отдельном кабинете оператор ЭВМ, больной вирусным гепатитом, опасен только для обслуживаемого им персонального компьютера (шутка). Кроме того, периодические медицинские осмотры обязаны проходить абсолютно все специалисты, от которых зависит безопасность движения.
На самом же деле периодическим медицинским осмотрам подвергаются представители многих профессий, не несущих каких-либо опасностей для окружающих. Например, мою родственницу в свое время под угрозой неминуемых санкций вынудили пройти полный медицинский осмотр, так как она работала на предприятии, выпускающем оборудование для пищевой промышленности. Но работала-то она бухгалтером!..
Практически никак и никем не определен перечень потребных анализов и необходимых врачей-специа¬листов для проведения осмотров тех или иных категорий работников. Такой перечень существует только для работников пищевых и детских учреждений. А для остальных – каждый чиновник нередко сам определяет объем обследований, руководствуясь собственными, представлениями, подчас нелепо – абсурдными. Кроме того, записи врачей с указанием диагноза являются грубым нарушением статьи 286 «Гражданского Кодекса Украины», именуемой «Право на таємницю про стан здоров’я», в частности, п. 2. Допустима только отметка «годен» или «работать…(название профессии) по состоянию здоровья может (не может)». Записанные врачом диагнозы могут приводить и нередко приводят к дискриминации работников. Прочитав название какого-либо безобидного заболевания, администратор (работодатель) вполне реально может отказать в приеме на работу («Как бы чего не вышло!»). А речь идет, допустим, о хроническом воспалении придатков матки, абсолютно не мешающем продавать косметику…
Не так уж прост вопрос об оплате медицинских осмотров. Ведь они далеко не во всех случаях бесплатны, особенно проведение многих анализов. Кто за это должен платить? Если водитель собственного авто или охотник, оформляющий разрешение на двустволку, – безусловно, они сами. Но, если тот же самый водитель или охотник поступают на работу, – полностью и исключительно работодатель.
На практике ситуация доходит до абсурда. Например, врачей, назначающих больным наркотические анальгетики, и медсестер, которые их вводят, для оформления допуска к этим процедурам администрация многих лечебных учреждений обязывает за личные средства (!) получать и предоставлять начальству справку от нарколога и справку об отсутствии судимости. В данном случае имеет место грубое нарушение презумпции невиновности («почему я должен доказывать (да еще и за свои деньги!), что не являюсь ни наркоманом, ни преступником»?!).
В последнее время появилось немало коммерческих медицинских учреждений, оказывающих (среди прочих) услуги проведения медицинских осмотров. Вполне естественно, что цены и так называемые «накрутки» там чаще всего значительно выше, чем в государственных поликлиниках. Кроме того, не факт, что проведенные анализы являются абсолютно достоверными, так как велик соблазн «чего-нибудь найти», чтобы потом заняться лечением. Естественно, не бесплатным… Районной же поликлинике лишняя работа ни к чему.
«Что Вы конкретно предлагаете?» – непременно спросит въедливый читатель. Отвечаю. Настоятельно необходимы:
Строгая регламентация и конкретный перечень профессий, для которых требуется медицинский осмотр (а не просто по каким-то причинам желателен)
Конкретное указание, осмотр каких именно врачей – специалистов должен быть осуществлен, какие именно должны быть сделаны исследования.
Кто конкретно и в каких именно случаях должен платить за все это.
Предпринятая нами попытка дать определение «Кому нужны медосмотры» не является бесспорной. Как и известное произведение «Кому на Руси жить хорошо?» Впрочем, и на Украине также…
«Не заграждай рта у вола молотящего»
(Второзаконіє. 25. 4)
Олег Туменко, м.Кіровоград
«Чого ж ви чванитеся, ви ...»
(Т.Г. Шевченко, «І мертвим І живим ...»)
Сім’я біля столу. Мати порається, з любов’ю поглядаючи на синів. Старший на останньому курсі престижного вузу. Відмінник. Вже має наукові публікації. Майстер спорту. Лідер. А меншенький, старшокласник, вдачі лагідної. Не такий обдарований. Як не старається, отримує переважно трійки. І до спорту його не долучиш. Слабенький. Люди різні. На те Божа воля.
Та хіба підніметься материнська рука одному подати більше та краще? Такого у нашому народі не було зроду, віку!
То чому ж мати – батьківщина, нині ділить по-іншому? Мільйони бюджетників отримують 350-600 гривень, а тисячі інших, посадовців вищої ланки – десятки тисяч гривень заробітної плати за місяць. А з урахуванням величезних додаткових виплат «на оздоровлення, на житло, підйомних, вихідних і т.п.», різниця оплати праці в сотні разів! І на мінімальну зарплату фактично неможливо прожити. Така сама ситуація з пенсіями. А приватний капітал бере приклад з влади. І найбільше страждає село, яке просто вимирає. Подібних співвідношень немає в жодній цивілізованій країні, і не було в Україні з часів голодомору. Чому це відбувається і до чого призведе? В бідній державі, яка виробляє на душу населення менше сусідів і розрив цей зростає? Воістину пір за чуми…
Мені довелося на собі пізнати різну роботу. Під час шкільних канікул працював в колгоспі, пас корів. Закінчив машинобудівний технікум, працював робітником, майстром, матросом. Закінчив, з відзнакою, стаціонар Харківського юридичного інституту. Більше 20-ти років розслідував кримінальні справи як слідчий, керівник слідчого підрозділу обласної прокуратури, УМВС. Старший радник юстиції, полковник міліції у відставці. Зараз викладаю в юридичному вузі. Маю публікації в фахових юридичних виданнях, в тому числі й за кордоном.
Так, складність, відповідальність і навантаження у різних робіт не однакова і об'єктивно оплата повинна бути різною. Але ж з не в десятки, сотні разів!
Праця медсестри, секретаря, кур’єра, водія, будь-яка інша робота теж є тяжкою, важливою, відповідальною і значимою для загального кінцевого результату. Жодна організація не. зможе працювати без електрика, прибиральниці. І виконання владних повноважень не є звершенням титанів, які прославили Україну в віках.
А діти? Яке ставлення до держави, яка національна самоповага формулюється у сотень тисяч напівголодних дітей, у молоді, що спостерігає життя «синів богів»? Адже все оцінюється у порівнянні.
Єдиний озвучений аргумент запровадження нечуваних зарплат зводиться до того, що вони викорінять корупцію. Проте ця теза по суті є виправданням хабарництва і не може не призводити тільки до протилежного результату. Будь-яка зарплата не зробить хабарника порядною ЛЮДИНОЮ, Потреби нескінчені… Ще краще авто, хатинка, дітям, онукам ...
Критерієм істини є лише практика. Тільки в останній час за хабарі заарештовані, для прикладу, заступник оборони ФРН, двоє росіян — високопосадовців ООН, які мали відповідну платню. Диво-зарплати існують у нас більше року і хабарів менше не стало. Крім того, чиновник дійсно може «добирати» зарплату хабарами. Але ж і у інших громадян є варіант кримінальної відповіді на недоплату – крадіжки, грабежі, розбої – теж страшні злочини. Від хабарів утримує тільки совість. А тих у кого вона з ганжем – чекає реальна невідворотність буцегарні.
До речі, частка хабарників в загальній кількості засуджених до позбавлення волі в останні роки постійно падає і в 2003р. вона склала аж 0,055. За останні два роки ці данні, вперше в історії України, взагалі не опубліковані, але відомо, що ситуація по суті не змінилася. Думка про те, що позбавлення волі призводить тільки до негативних наслідків, реалізується, знову ж таки вибірково, тільки щодо хабарників.
Існуючі співвідношення у встановлених державою оплатах праці суперечать природним вимогам совісті – основному, що робить людину людиною. Вони є головним чинником руйнації української держави та деградації народу і повинні бути негайно припинені.
Змінити їх шляхом підвищення мінімальних зарплат економічно явно нереально, необхідна і корекція наддоходів. Рішення Конституційного суду про незаконність зменшення надзарплат в країні, де інваліди війни не отримують належні авто – аморально. Зараз законодавчо призупинені визначені попередніми законами пільги чорнобильцям, доплати вчителям, не повернуті заощадження. Крім того, це Рішення КС є юридично помилковим — по суті Конституції України, положення про неможливість зменшення обсягу оплат стосується тільки мінімальних стандартів і за наявності економічних можливостей.
Основними параметрами життя є обсяг виробництва і справедливість розподілу ВВП, бюджет є спільним результатом праці кожного і РОЗПОДІЛЯТИСЯ вони повинні справедливо. Необхідно невідкладно прийняти перший після Конституції закон – Національний закон про заробітну плату. В якому визначити співвідношення заробітної платні і інші пільги всіх без винятку осіб, працюючих в Україні – від Президента до прибиральниці сільської школи, взявши за основу європейську практику, з урахуванням різниці в рівнях ВВП. При цьому мінімальна зарплата повинна бути не нижче реального рівня прожиткового мінімуму. Аналогічно відносно пенсій. Ми всі в одному човні і ділити треба по совісті.
Затягувати неможливо. Цього року в Україні знову зросла смертність, зменшилась народжуваність, падає рівень росту ВВП. Народ відповідає на несправедливість еліт вкрай негативними настроями, глобальним розчаруванням, апатією... І ці процеси набувають незворотного для держави характеру.
К вопросу о живых и мертвых
Александр Александров, г.Харьков
«С каждым шагом короче к могиле наш путь»
Все мы смертны. И это однозначно. Причем же здесь «Права людини»? Попытаемся объяснить.
Вполне естественно, что каждый умерший должен быть похоронен. Сия печальная забота обычно ложится на плечи родственников и друзей усопшего, являясь весьма нелегким испытанием физических и моральных сил, а также материальных возможностей.
Теперь по порядку. Чтобы тело покойного предать земле, необходимо соответствующее «Свидетельство о смерти». Без него никакие похороны невозможны. Такой документ выдается только при наличии медицинской справки о смерти – с указанием причины оной. Оставим без комментариев случаи летального исхода в стационаре или на дому – в присутствии, например, врача скорой помощи. Здесь все ясно: справку выдает медик, констатировавший печальное событие. Не будем особо комментировать случаи так называемой насильственной смерти: в этих ситуациях на место происшествия выезжает оперативно-следственная группа милиции, судебно-медицинский эксперт, затем спецтранспортом тело доставляют в судебно-медицинский морг, где затем решаются все формальности со справкой и похоронами.
Однако немалое количество людей умирает дома в присутствии (или отсутствии) родственников, но без наличия рядом медицинского персонала. Тогда необходимо, во-первых, констатировать смерть, то – есть установить, действительно ли человек мертв или находится, скажем, в тяжелом коматозном состоянии. Во-вторых, оформить официальную справку с указанием причины смерти, которую в органах РАГСа (в просторечии в «похоронном бюро») обменивают на «Свидетельство о смерти», являющееся основанием для захоронения.
Короче говоря, тело должен осмотреть врач. Здесь-то и начинается «самое интересное». Весьма типичная ситуация. Звонок на скорую: «Приезжайте, у нас умерла бабушка!» – «Когда умерла?» – «Полчаса назад» – «Мы не выезжаем констатировать смерть» – «А что нам делать?» – «Обращайтесь в поликлинику по месту жительства».- «Так они же ночью не работают!» – «Обращайтесь утром» – «А пока, что делать?...» – короткие гудки в ответ.
Умерший (а вдруг еще живой?!) лежит до утра. На следующий день родственники идут в поликлинику, где получают нужную справку с диагнозом, ранее записанным в амбулаторной карточке. Не будем говорить, что сей диагноз может значительно отличаться от истинного, который и привел данного пациента к летальному исходу. Умершего не воскресить, да и для статистики, в общем-то, все равно. Скажем лишь о том, что снова-таки умершего никто из врачей, подписавших справку не видел. А вдруг он еще живой? А вдруг больного, скажем, ишемической болезнью сердца, банально умертвили? А справка о смерти уже выдана!..
Автору, к величайшему сожалению и скорби, приходилось хоронить близких людей. И вся вышеописанная бюрократическая процедура выглядела именно так, а не иначе.
Во времена, не столь отдаленные, когда во всех поликлиниках функционировала неотложная помощь, эти вопросы решались весьма просто: выезжал дежурный врач неотложки, констатировал смерть, выдавал справку. В неясных случаях (т. е. подозрительных на криминал) вызывал милицию, решавшую все вопросы: прибытие следователя, эксперта и т. д. Затем, как мы уже неоднократно писали, неотложную помощь в поликлиниках ликвидировали, якобы передав все ее функции скорой помощи. Но функции – функциями, однако, по закону врач скорой помощи никаких справок выдавать не имеет права. А в последние годы и констатировать смерть не выезжает, не до того, ибо много срочных и неотложных вызовов к пока еще живым. (Прошу прощения за черный юмор!) Круг замкнулся. Внутри круга, как всегда, остались наши бесправные пациенты.
Кроме того, возникает вполне закономерный вопрос о роли в описываемых ситуациях наших правоохранительных органов. Любой врач, констатировавший смерть, обязан сообщить об этом по всем известному телефону 02. Приведем банальный диалог, каких ежедневно происходят десятки. «Милиция!» – «Примите сообщение»- «О чем?» – «О смерти» – «Где умер?» – «Дома» – «Болел?» – «Да» – «Поликлиникой наблюдался?» – «Наблюдался» – «Есть, кому хоронить?» – «Да». Девушка – оператор милицейской линии 02 сообщает свою фамилию, чтобы врач записал в карточке стандартную фразу «Сообщено по 02 – приняла …имярек».
На этом «с чувством глубокого удовлетворения» все считают свою миссию выполненной. Покойный предан земле. Мир праху его… А среди соседей ходят упорные слухи: дескать, придушили (отравили, зарезали и т. д.) бабушку (дедушку, вдовушку) из – за квартиры (денег, наследства и проч.).
Вы уверены, почтенный читатель, что подобные слухи всегда являются плодом досужего воображения и абсолютно беспочвенны?
ЖЕРТВИ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
О Катыни и справедливости
87-летний священник Здзислав Пешковский, выживший при уничтожении польских офицеров в 1940 году, поддержал иск против России, который родственники жертв Катыни подали в Европейский Cуд по правам человека в Страсбурге, сообщает агентство «Благовест-инфо».
«Хорошо, что семьи погибших наконец-то написали в Страсбург о своих убитых отцах, дедах и дядях», – заявил монсеньор Здзислав Пешковский – бывший офицер кавалерии, чудом избежавший смерти во время уничтожения польских офицеров в Катынском лесу. Сегодня этот священник – капеллан Ассоциации родственников жертв Катыни. По его утверждению, Россия, отказываясь расследовать массовое убийство польских офицеров советскими войсками, нарушает Европейскую конвенцию по правам человека.
Около 21 000 польских военнослужащих – по большей части резервистов, призванных в армию после вторжения в Польшу нацистов в 1939 году, – попали в плен к советским войскам, которые заняли восточную часть их страны по договоренности между Москвой и Берлином. В 1940 году они были расстреляны.
В 1990 году Советский Союз признал ответственность за убийство польских граждан (до этого Москва перекладывала вину на немцев). Тем не менее, советские и российские власти ограничивали доступ к историческим архивам Катыни для исследователей, что мешало найти останки жертв преступления.
Нюрнбергский процесс, на котором судили нацистских преступников, рассмотрел и историю Катыни и признал уничтожение польских военных актом геноцида. Тем не менее, в марте текущего года главный военный прокурор России Александр Савенков заявил, что для классификации катынских событий как геноцида «нет оснований». По его словам, в результате 15 лет расследования российским следователям удалось обнаружить следы лишь 1 803 убийств.
По словам Здзислава Пешковского, говорить о прощении преступлений 1940 года можно будет только тогда, когда восторжествуют «правда и закон». «Выжило только 432 человека, и мы до сих пор ждем от мира признания того, что случилось с остальными», – заявил священник, который был выдвинут польскими парламентариями на Нобелевскую премию мира за то, что посвятил жизнь восстановлению справедливости в отношении жертв Катыни.
Российская неправительственная организация «Мемо¬риал», которая долгие годы занимается открытием правды о массовом политическом терроре в СССР, подчеркивает:
«Катынское дело» не может считаться закрытым без установления и предания гласности имен всех лиц, участвовавших в осуществлении этого преступления – как его инициаторов (которые уже известны), так и исполнителей всех уровней. Мы понимаем, что невозможно предать суду преступников, если они уже умерли. Однако их имена должны быть названы. Это делалось и делается во всех цивилизованных странах, как правило, без учреждения специальных трибуналов. Этого требует и отечественное законодательство, в частности, Закон РФ «О реабилитации жертв политических репрессий» (часть вторая ст. 18)...»
http://www.hro.org
ДИСИДЕНТИ І ЧАС
«Хочу бути українцем»
Володимир Березін, м.Артемовск
Таку робочу назву має новий документальний фільм про нашого земляка одного з подвижників українського духу Донбасу, видатного письменника та правозахисника Олексу Івановича Тихого, який народився 27 січня 1932 року на хуторі Іжівка, зараз Констянтинівського району. Дуже важку, але плідну роботу зробила група кіномитців з Дружівки «Сінельфільм – студія». Вони вперше пройшли дитячими та юнацькими кроками Тихого та розповіли, як людина, народившись та зростаючи у селі на Донбасі, змогла стати великим сином України.
Багато цікавого для себе узнають мешканці Констянтинівці та району, коли фільм вийде до широкого загалу. Наприклад, те, що ставок у Іживці зроблено по ідеї юного Олекси. А верби понад ставком, які ще досі колише вітер, посадив безпосередньо майбутній в’язень-дисидент.
Ще збереглася хата, де виріс Тихий. За нею доглядає молодша сестра Олекси Івановича, яка мешкає у Краматорську.
Інтерв’ю з сестрою, дружиною, сином у фільмі створює людяний образ цього чоловіка.
Але просто б’є у серце одкровення колишнього майору міліції з Констянтинівці, який приймав участь у арешті Олекси у тій же хаті у Іживці 1 липня 1977 року. Тоді у кімнату була підкинута зброя, і на Тихого сфабриковане діло. Після цього на судилищі, яке відбулося у школі в Олексієво-Дружковці, його було засуджено фактично на смерть.
Навіть те, що Олекса Іванович був одним з десяти засновників Української Гельсінської правозахисної спілки не завадило владі напередодні арешту пропонувати антисовєтчику емігрувати з Союзу. Але він відповів коротко: «Моє місце тут» та продовжував правозахисну діяльність.
Відомий політик Левко Лук’яненко, який розповідає у фільмі про останні роки життя Тихого у таборі, просить глядачів передивитись твори Олекси, щоб переконатися, що ніякої антирадянської агітації в них не було. В них розповідається лише про українську мову та культуру.
Але це не завадило владі практично вбити політв’язня. Як інакше можна розуміти слова табірного хірурга після операції, яка навмисне зробила невиліковним звичайне захворювання шлункового тракту: «Будете жити недовго і тяжко».
Так, для влади це була неугодна людина, тому вона її зробила особливо небезпечним рецидивістом та вбила.
Але Україна не забула свого сина. Фільм закінчується дуже вразливими кадрами перепоховання 19 листопада 1989 року Олекси Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина на Байковому цвинтарі у Києві. Коли здавалося, що вся країна несе на собі ці три труни. Несе через Хрещатик, біля Софії та Володимирського собору, несе у вічність.
На думку авторів спадщина Олекси Тихого дуже злободенна і сьогодні, коли загострюється питання ідентифікації себе, як українця, коли знов та знов треба захищати рідну мову, культуру, країну.
ВІСТІ З КРАЇН СНД
Правда про Білорусь
Здається, важко знайти народи, більш наближені один до одного й історично, і культурно, і духовно, як Україна і Білорусь. Обидва вони свого часу входили до складу Київської Русі, обидва пізніше стали частиною Великого Князівства Литовського. Обидва пізнали на собі кількасотлітню російську експансію, обидва чи не найбільше постраждали в час Другої світової війни і так само синхронно пережили період національного відродження на початку 90-х.
На жаль, пізніше обидві країни обрали різні шляхи політичного розвитку, але уроки однієї можуть стати гарним досвідом для іншої. Нині в Україні в деяких регіонах російську мову визнали регіональною – фактично другою державною на місцевому рівні. В Білорусі російська мова є другою державною уже 10 років, і за цей час кількість білоруськомовних класів (про школи мова вже не йде) по всій державі скоротилася до 4%, немає жодного білоруськомовного вищого навчального закладу, а єдиний національний білоруський ліцей імені Янки Купали уже три роки перебуває в підпіллі. Це лише один з прикладів, які варто взяти до уваги.
Ситуація тим більш критична, що разом з російською мовою в Білорусі все більш панівною стає російська ідеологія, щедро насаджувана російськими ЗМІ і контрольована російськими спецслужбами. Це парадокс, але саме КДБ після розпаду СРСР так чи інак взяла все під свій контроль на території колишньої супердержави: Азербайджан свого часу очолив колишній голова КГБ АзРСР Гейдар Алієв, Грузію – колишній голова КГБ ГРСР Едуард Шеварнадзе, Україну – яскравий представник ВПК СРСР Леонід Кучма, Білорусь – людина «з народу», дрібний комсомольський, партійний та колгоспний функціонер, але – майор запасу прикордонних військ КГБ СРСР Олександр Лукашенко. Це все представники Системи, яка після породила в Росії президента Путіна. Системи, яка звикла працювати непомітно, але безвідмовно. Системи, якій потрібні слухняні гвинтики і коліщатка єдиного механізму, а не незалежні держави.
Білорусь уже майже лягла під Росію, і як тільки це станеться, наступною буде – Україна. Україна уже відчула на собі наслідки газових, м’ясних та сирно-молочних воєн з боку Росії, але це лише перші сигнали. Тому протистояти цьому треба вже зараз, шукаючи шляхи гуртування з усіма демократичними силами. І як ніколи, Україні зараз потрібна оцінка сумного досвіду Білорусі, а Білорусі – підтримка з боку України. Нині тисячі білоруських студентів, які були виключені з вишів за участь в політичних акціях, отримали змогу навчатися в університетах Польщі, Чехії, інших країн Європи. Разом з тим, сотні учасників акцій, які нелегально нині переховуються у своїх друзів на території України, звернулися до Президента України Віктора Ющенка з проханням надати їм політичний притулок, але так і не отримали відповіді.
Можливо, це сталося через брак правдивої інформації про ситуацію в обох державах. Казку про білоруський «соціалістичний рай» підняли на свої прапори політики із табору Наталі Вітренко та Петра Симоненка, замовчуючи правду про репресії та арешти, які стали звичним явищем у сучасній Білорусі. В той же час думка про Україну в Білорусії формується виключно під впливом російських ЗМІ, а вони надто агресивно настроєні на будь-які навіть натяки на чиюсь незалежність. Нині настав час українцям і білорусам подивитися один одному в очі, дізнатися правду про ситуацію в Білорусі й накреслити шляхи спільного виходу із ситуації.
Саме на це спрямований круглий стіл «Правда про Білорусь», у якому взяли участь керівники Руху Білоруської Солідарності «РАЗОМ», а також українські політики, громадські діячі, вчені, письменники України. В грудні 2004 року на українському Майдані були білоруські прапори, так само, як і в Мінську на Майдані Кастуся Каліновського (національна назва Жовтневої площі) були українські. І це, принаймні, добрий початок.
Прес-служба Руху Білоруської Солідарності «Разом»
Контакти: 8-050-731-44-37
Публікація від 23 червня, 2006 р.
|
