Наша сторінка на Facebook Наша сторінка у Twitter Наш канал Youtube
підписатися на новини
Email
підписатись
відписатись

БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД ІНТЕГРО
Фонд Країна Добродій
Газета Нова Доба - видання про Київ і столичну область
Парламентський клуб НУО
Українська гельсинська спілка з прав людини
Портал Громадський простір

 

 ПУБЛІКАЦІЇ -- Правозахисні публікації наших колег


Альтернативна доповідь щодо виконання Україною Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

   
    Підготовлено:
    Аналітично-дослідницькою групою Міжнародного юридичного центру «Легітим»:
    1. Олександра Руднєва, Голова Ради
    2. Ганна Христова, Директор юридичних програм
    3. Олена Уварова, юрист
    4. Едуард Трегубов, юрист
    
    Доповідь підготовлено спільно з Харківським центром жіночих досліджень
    
    ЗМІСТ
    
    І. Сфери дослідження
    Рівень ознайомленості суддів України з міжнародними договорами ООН з прав людини: вибірковий статистичний аналіз
    Місце міжнародних договорів у національній правовій системі України. Ступінь обов’язковості їх застосування в судовій практиці
    Позиція Верховного Суду України щодо шляхів впровадження міжнародних стандартів прав людини до судової практики України
    Законодавче врегулювання питання виконання рішень міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною
    Принцип недискримінації як основоположний принцип Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, його відображення в законодавстві України
    
    ІІ. Рекомендації щодо вдосконалення законодавства і судової практики України у світлі імплементації міжнародних стандартів прав людини
    
    
    
    Рівень ознайомленості суддів України з міжнародними договорами ООН з прав людини: вибірковий статистичний аналіз
    Міжнародний юридичний центр «Легітим» спільно з Харківським центром жіночих досліджень упродовж 2004-2005 років провів 17 семінарів, в яких прийняли участь 635 суддів України (це складає 10 відсотків від усього суддівського корпусу України). За результатами їх проведення було виявлено:
    70 % суддів вважають, що міжнародні стандарти прав людини втілені в законодавстві України;
    60 % суддів вважають, що міжнародні стандарти прав людини втілені в судовій практиці України;
    тільки 16,6 % суддів знайомі з положеннями Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (знають про його існування тільки 55,6 %), 7,8 % – знайомі з Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (знають про існування – 41,2 %), 5,5 % – знайомі з Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації по відношенню до жінок (49 % – знають про існування такого міжнародно-правового документу), 7,8% – знайомі з Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (знають про існування – 46 %), з Конвенцією про права дитини знайомі 16,6% суддів України (знають про існування – 51,5 %), з Європейською конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод – 41,15 % (знають про існування – 63,25 %);
    тільки 2,2 % суддів, за їх твердженням, застосовують у своїй практиці положення Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, 57,8 % - не застосовують, оскільки не знають змісту даного міжнародного документу, 13,3 % - не застосовують, обґрунтовуючи це тим, що вони не бачать в цьому необхідності, усі інші утрималися від відповіді; 1,1 % - застосовують у своїй практиці положення Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, 56,7 % - не застосовують, оскільки не знають змісту даного міжнародного документу, 20 % - не застосовують, обґрунтовуючи це тим, що вони не бачать в цьому необхідності; 1,1 % суддів, які взяли участь в опитуванні , застосовують у своїй практиці положення Конвенції ООН про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, 60 % не застосовують, оскільки не знають змісту даного міжнародного документу, 15,5 % - не застосовують, обґрунтовуючи це тим, що вони не бачать в цьому необхідності.
    Найбільш корисною для своєї практичної діяльності судді вважають ознайомлення з рішеннями Комітету ООН з прав людини. Слід відмітити, що в Україні правозастосовники і юридична громадськість в цілому мають дуже обмежені можливості доступу до рішень Комітетів ООН, у тому числі Комітету ООН з прав людини, незважаючи на те, що відповідно до українського законодавства рішення міжнародної судової інстанції в конкретній справі, в якому визнається порушення Україною своїх міжнародних зобов’язань, є обов’язковим для судів України. Рішення Комітетів ООН не перекладаються українською мовою (таку діяльність тільки проводять громадські організації). Ознайомитися з усіма рішеннями Комітетів ООН можна виключно на сайті Верховного комісара ООН з прав людини, на якому не всі з них мають відповідний переклад російською мовою. Отже, держава Україна не вживає належних заходів, які б створювали можливість населення України вільно знайомитися з практикою Комітетів ООН.
    Цим обумовлений і низький рівень ознайомленості суддів України з положеннями міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість була надана Україною, що підтверджується даними, отриманими Міжнародним юридичним центром «Легітим» в результаті проведення системи тренінгів для судів України. Це призводить до того, що міжнародні стандарти прав людини не впроваджуються до судової практики України. Фактичний стан речей свідчить про те, що Україна, незважаючи на те, що на законодавчому рівні визнала обов’язковість для себе вимог міжнародно-правових договорів, не виконує своїх зобов’язань належним чином.
    
    Місце міжнародних договорів у національній правовій системі України. Ступінь обов’язковості їх застосування в судовій практиці
    Частина 1 статті 9 Конституції України встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, відповідно до частини 2 статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 року застосовуються правила міжнародного договору.
    Положення, згідно з яким міжнародні договори є частиною національного законодавства, закріплене також Цивільним кодексом України (частина 1 статті 10), Сімейним кодексом України (частина 1 статті 13), іншими законодавчими актами України. Згідно зі статтею 3 Кримінальний кодексу України законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.
    Органи державної влади України у своїй діяльності повинні керуватися нормами міжнародних договорів. Так, згідно зі статтею 4 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.91 № 1789-ХІІ одним із завдань органів прокуратури є захист від протиправних посягань, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина. Однією з цілей парламентського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією України, законами України і міжнародними договорами України (стаття 3 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23.12.97 № 776/97-ВР).
    Адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до частини 1 статті 4 Господарського процесуального кодексу України суд ухвалює рішення у справах на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому Кодексом. Важливою нормою є те, що Верховний Суд України переглядає в касаційному порядку постанови та ухвали Вищого господарського суду у випадках, коли вони оскаржені через мотиви їх невідповідності міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких дана Верховною Радою України (стаття 111-15 Господарського процесуального кодексу України). Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 18.11.03 № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні», посилаючись на статтю 9 Конституції України і статтю 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22.12.93 (їй відповідає стаття 19 чинного на даний момент Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.04) , зазначив, що господарські суди в процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку.
    В Україні питання про співвідношення юридичної сили міжнародних договорів і актів внутрішньодержавного законодавства розв’язується таким чином. Загальновизнаним є принцип вищої юридичної сили Конституції України. Для визначення співвідношення юридичної сили міжнародних договорів і законів України необхідно провести аналіз законодавства України.
    В Україні питання про дію міжнародних договорів регулюється Законом України «Про міжнародні договори» від 29.06.04 № 1906-IV, згідно з частиною 2 статті 19 якого якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічне положення було закріплено в Законі України «Про міжнародні договори» від 22.12.93 № 3767-XII, який утратив силу після набуття чинності Законом України «Про міжнародні договори України» від 29.06.04 у № 1906-IV.
    Крім того, положення про пріоритет міжнародних договорів закріплені в галузевому законодавстві. Це, передусім, кодекси України: Цивільний кодекс України (частина 2 статті 10), Господарський кодекс України (частина 4 статті 39, частина 2 статті 72), Цивільний процесуальний кодекс України (стаття 2), Господарський процесуальний кодекс України (стаття 4), Кодекс адміністративного судочинства (частина 6 статті 9), Кодекс Законів про працю України (стаття 81), Житловий кодекс України (стаття 193), Лісовий кодекс України (стаття 103), Водний кодекс України (стаття 112), Кодекс України про надра (стаття 69), а також інші закони України.
    Верховний Суд України у своїй практиці також дотримується принципу примату міжнародного права. Так, наприклад, в узагальненні судової практики з розв’язання спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про оподаткування суб’єктів підприємництва, використано наступне положення: «якщо міжнародним договором України, ратифікованим Верховною Радою України, установлені інші правила, ніж ті, що містяться в законах України про оподаткування, застосовуються правила міжнародного договору».
    
    Позиція Верховного Суду України щодо шляхів впровадження міжнародних стандартів прав людини до судової практики України
    На сьогодні експерти Міжнародного юридичного центру «Легітим» беруть участь у підготовці проекту Постанови Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя”. У преамбулі проекту підкреслюється, що міжнародні договори України, що набрали чинності, не лише сприяють розвитку міждержавного співробітництва у різних сферах суспільного життя та належному забезпеченню національних інтересів, здійсненню цілей, завдань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України, а й через свій пріоритет перед нормами відповідних законодавчих актів України можуть змінювати регулювання правових відносин, встановлене законодавством України. Дана Постанова є надзвичайно важливою для подальшого розвитку судової, і в цілому – правозастосовної, практики України. Визнання вищою судовою інстанції України необхідності прийняття заходів щодо сприяння впровадженню положень міжнародних договорів України до судової практики України слід визнати позитивним кроком з боку держави.
    У проекті Постанови розкриваються такі питання як поняття і місце загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в національній правовій системі, поняття і місце міжнародних договорів, порядок та форми надання Україною згоди на обов’язковість для себе міжнародно-правових договорів, тлумачення положень міжнародних договорів, форми застосування само виконуваних і несамовиконуваних норм, закріплених у міжнародних документах, тощо.
    Серед основних положень проекту слід виділити такі:
    1. Звертається увага судів на те, що в своїй судовій практиці їм слід враховувати положення міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані принципи і норми міжнародного права, практику міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.
    2. Верховний Суд України підкреслює, що виходячи з міжнародно-правового принципу сумлінного виконання міжнародних договорів, положень ст.ст. 9, 10 Конституції України, ст.ст. 15, 19 Закону “Про міжнародні договори України”, слід враховувати те, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Слід також враховувати принцип, закріплений у статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якого держави не можуть відмовитися від дотримання міжнародного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву.
    При розгляді конкретної справи судом вирішення колізії між нормою міжнародного договору України і нормою іншого законодавчого акту України належить до компетенції суду, крім випадків, коли у суду виникає сумнів щодо відповідності положень міжнародно-правового договору Конституції України. У такому випадку суд має винести ухвалу про зупинення провадження у справі до розгляду Конституційним Судом України справи про конституційність відповідних положень міжнародно-правового договору і звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності Конституції України вказаних положень. Суд не може у такій ситуації, користуючись принципом прямої дії норм, закріплених у Конституції України, вирішити справу без застосування положень міжнародного договору як таких, що протирічать Конституції України.
    3. Одне з положень проекту Постанови Пленуму Верховного Суду України викликало категоричні заперечення з боку експертів Міжнародного юридичного центру «Легітим». Відповідно до статті 14 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 червня 2004 р. набрання міжнародним договором чинності не пов’язується з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації. У проекті підкреслювалося, що, незважаючи на вказане положення законодавства України, міжнародні договори України, які визначають права і обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені. Свою позицію Верховний Суд України обґрунтовував посиланням на частину 3 статті 57 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними. В своїх зауваженнях і пропозиціях до проекту Постанови Міжнародний юридичний центр «Легітим» наполягав на тому, що положення частини 3 статті 57 Конституції України не слід розуміти таким чином, що міжнародні договори України, які визначають права і обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені. Таке розуміння суперечить духу Конституції України, принципам і нормам міжнародного права прав людини. Згідно з частиною 1 статті 57 Конституції України, в контексті якої слід розглядати і частину 3 даної статті, кожному гарантується знати свої права і обов’язки. Це положення є однією з основних юридичних гарантій прав людини. Частини 2 і 3 статті 57 Основного Закону спрямовані виключно на створення механізму реалізації даної гарантії, а тому їх тлумачення не повинно призводити до обмеження прав і можливостей людини. Розуміння ж положення, закріпленого у частині 3 статті 57 Конституції України як такого, відповідно до якого міжнародні договори України, які визначають права і обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені, призводитиме саме до обмеження прав громадян і позбавлятиме їх можливості використання тих прав і засобів їх захисту, які передбачені міжнародно-правовими договорами, що набули чинності у порядку, який передбачений самим договором. Таке розуміння відповідає статті 14 Закону України «Про міжнародні договори України», згідно з якою міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Це положення відповідає вимогам, встановленим частиною 2 статті 57 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Крім того, у статті 21 Закону України «Про міжнародні договори України», яка встановлює порядок оприлюднення міжнародних договорів, йдеться саме про чинні міжнародні договори, таким чином не пов’язуючи момент набуття чинності міжнародного договору з моментом його офіційного оприлюднення. У зв’язку з цим відмову суду від застосування положень міжнародно-правового договору, який набув чинності у порядку, який передбачений самим договором (це може бути пов’язано з моментом здачі державою ратифікаційної грамоти до визначеного у договорі органу, приєднання до договору певної кількості держав тощо), але не був офіційно оприлюднений, слід визнати неправомірною.
    4. Міжнародним юридичним центром «Легітим» були запропоновані такі форми застосування судами при здійсненні правосуддя чинних міжнародних договорів України:
    самостійне застосування норм міжнародного договору, яке включає:
     застосування норм міжнародного права за наявності в акті внутрішнього законодавства прямого відсилання до нього;
     застосування норми міжнародного договору для врегулювання внутрішньодержавних відносин за наявності прогалини у внутрішньому законодавстві;
     застосування норми міжнародного договору у разі колізії з нормою внутрішнього законодавства, що регулює ті ж відносини.
    спільне застосування норм міжнародного договору і норм внутрішньодержавного законодавства, що регулюють спірні правовідносини:
     паралельне рівнозначне застосування норми міжнародного договору і аналогічної норми внутрішнього законодавства, які регулюють одні й ті самі спірні правовідносини і не суперечать одна одній;
     застосування норми міжнародного договору і норми внутрішнього законодавства, що конкретизує норму міжнародного договору.
    Міжнародним юридичним центром «Легітим» було запропоновано звернути увагу суддів на те, що наявність аналогічних положень внутрішньодержавного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, не виключає можливості застосування міжнародно-правового договору. Особлива увага була приділена цьому питанню у зв'язку з тим, що при проведенні семінарів для суддів було виявлено, що судді України переконані у виключно факультативній ролі міжнародних договорів при врегулюванні внутрішньодержавних відносин. Це призводить до ігнорування положень міжнародних договорів з прав людини. Особливо негативні наслідки такої позиції суддів проявляються в тих випадках, коли внутрішньодержавне законодавство протирічить положенням міжнародних договорів. Крім того, на нашу думку, навіть аналогічне врегулювання одного й того ж питання і у внутрішньодержавному законодавстві, і в міжнародному праві прав людини, не повинно виключати можливості (в окремих випадках – навіть необхідності) застосування положень міжнародних договорів, оскільки це підкреслює повагу правосуддя до прав людини і свідчить про сумлінне виконання зобов’язань держави. Проте, слід уникати ситуацій, коли такі посилання є формальними, для цього необхідне значне підвищення рівня правосвідомості юридичної спільноти України.
    5. Легітим підкресли необхідність звернення уваги суддів на те, що значення міжнародно-правових договорів у регулюванні внутрішньодержавних відносин не повинне зводитися виключно до застосування їх положень у процесі подолання прогалин і колізій у внутрішньодержавному законодавстві України. Суди у своїй практиці мають також звертатися до положень міжнародно-правових договорів, згода на обов’язковість яких для України надана у встановленій законодавством формі, у процесі тлумачення положень національного законодавства. У ряді випадків таке урахування положень міжнародних договорів України може бути гарантією недопущення формального використання положень національного законодавства.
    6. У проекті Постанови вказується, що у випадку виникнення труднощів із застосуванням міжнародних договорів України суди можуть використовувати акти та рішення міжнародних організацій, спеціалізованих органів, які мають повноваження щодо тлумачення відповідних міжнародних договорів або врегулювання спорів щодо тлумачення.
    Значну роль у тлумаченні міжнародних договорів ООН відіграє практика незалежних експертних органів, які створюються згідно з положеннями відповідних договорів або Факультативних протоколів до них (так, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права передбачає створення Комітету з прав людини, Конвенція про ліквідацію расової дискримінації – Комітет з ліквідації расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок – Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок тощо). Комітети наділені компетенцією тлумачити положення відповідних міжнародно-правових договорів. Дана функція реалізується ними, передусім, у процесі розгляду доповідей Держав-учасниць та індивідуальних скарг. Результати тлумачення положень міжнародних договорів Комітетами також знаходять відображення в їх Загальних рекомендаціях, які містять детальні поради для Держав-учасниць, що можуть бути використані у процесі з’ясування значення окремих положень відповідних міжнародно-правових договорів.
    
    Законодавче врегулювання питання виконання рішень міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною
    Окрему проблему становить виконання рішень міжнародних судових установ чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, у справах щодо порушення прав осіб з боку держави. Право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, визнано у частині 3 статті 55 Конституції України.
    Одним з таких органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, є Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, згідно зі статтею 1 Першого факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, обов’язковість якого для України визнана Постановою Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» від 25 грудня 1990 р. та Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 р..
    Рішення міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, в індивідуальних справах осіб щодо порушення їх прав з боку держави, мають обов’язкову юридичну силу. Щодо рішень Європейського суду з прав людини то Україна прийняла окремий Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Питання щодо порядку виконання рішень Комітетів ООН не врегульовано законодавством України, що, безумовно, негативно впливає на впровадження міжнародних стандартів прав людини в Україні.
    Необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, що ухвалені міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а волею самих міжнародних договорів, ратифікованих Україною, отже вони є обов’язковим для Держав-учасниць через обов’язковість самих міжнародних договорів. Невиконання державою рішень відповідних міжнародних органів чи установ, означає невиконання нею своїх міжнародно-правових зобов’язань та може потягти за собою застосовування щодо неї відповідних міжнародних санкції.
    Процесуальне законодавство України визначає процесуальні наслідки визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. Таке рішення переглядається найвищою судовою інстанцією України – Верховним Судом України. Слід звернути увагу, що при перегляді судових рішень у цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, позиція відповідної міжнародної судової установи щодо порушеного права є обов’язковою. Ухвала суду, що винесена за результатами розгляду скарги у зв’язку з зазначеними винятковими обставинами в будь-якому разі має відповідати позиції міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та не може їй суперечити. Винесення ухвали, що за своїм змістом суперечить чи ставить під сумнів позицію відповідної міжнародної судової установи, означає невиконання Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань, які згідно із загальновизнаним міжнародно-правовим принципом належного виконання державами своїх зобов’язань покладаються на всі гілки державної влади, у тому числі, й судову гілку влади.
    Кримінально-процесуальний кодекс України не передбачає права оскарження судових рішень у зв’язку із винятковими обставинами. Проте відсутність у кримінально-процесуальному положень, що регулюють провадження за винятковими обставинами, не означає, що в разі визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення у справі, що розглядалася в межах кримінального процесу, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, таке рішення міжнародної установи не породжує обов’язку переглянути відповідні рішення національних судів у межах національної правової системи та забезпечити відновлення порушених прав та свобод осіб.
    
    Принцип недискримінації як основоположний принцип Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, його відображення в законодавстві України
    Міжнародний пакт про громадянські та політичні права набрав чинності, у тому числі для України, 23 березня 1976 року.
    Одним з основоположних принципів, на якому має базуватися реалізація прав, закріплених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, є принцип недискримінації. Так, у статті 2 Пакт закріплює обов’язок кожної Держави-учасниці поважати й забезпечувати визнані у Пакті права всіх людей, які перебувають під її юрисдикцією, без будь-якої різниці як-от щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Стаття 3 Пакту передбачає обов’язок держав забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими та політичними правами, закріпленими в Пакті. Стаття 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права вказує, що Держава-учасниця навіть під час надзвичайного стану в державі, коли держава може вживати заходи на відступ від своїх зобов’язань за Пактом, такі заходи не можуть тягнути за собою дискримінацію виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Окрема стаття Пакту (стаття 24) присвячена принципу недискримінації дітей, зокрема за ознакою статі. Стаття 26 Пакту, повторюючи положення, закріплене статтею 2 Загальної декларації прав людини, встановлює, що усі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист законом. У цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.
    Аналогічне положення містить Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. Спеціальна стаття вищеназваного Пакту (стаття 3) закріплює принцип рівноправності чоловіків і жінок, відповідно до якого держави-учасниці зобов’язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма економічними, соціальними й культурними правами, передбаченими Пактом.
    У законодавстві України широко використовується термін «дискримінація» і похідні від нього, що свідчить про визнання його юридичним терміном. Дані терміни зустрічаються в 443 нормативно-правових актах України.
    Аналіз нормативно-правових актів України, тексти яких містять термін „дискримінація” і похідні від нього терміни, дозволяє зробити висновок, що підставою дискримінації можуть бути: стать; релігійні погляди; расова належність; колір шкіри; етнічне походження; мова; сімейний стан; політичні та інші погляди; економічне та інше становище; місце народження; вік; стан здоров'я; народження дитини; статус; наявність власності; будь-яка форма соціальної сегрегації; генетична спадковість та ін. Перелік підстав дискримінації не є вичерпним.
    У нормативно-правових актах України виділяють наступні види дискримінації: бюджетна (щодо окремих бюджетів місцевого самоврядування, їх окремих функцій тощо); гендерна; податкова; соціальна.
    Законодавець також оперує такими похідними термінами: дискримінаційні норми; дискримінаційні прояви; жертва дискримінації; дискримінаційний характер; дискримінація між державами.
    До поняття дискримінації у своїй практиці звертається Конституційний Суд України. Аналіз Рішення Конституційного Суду України від 07.07.04 № 14-рп/2004 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України про відповідність Конституції України (конституційності) положення абзацу другого частини першої статті 39 Закону України «Про вищу освіту» (справа про граничний вік кандидата на пост керівника вищого навчального закладу) дозволяє зробити висновок, що під дискримінацією єдиний орган конституційної юрисдикції України розуміє встановлення певних об'єктивно невиправданих, необґрунтованих і несправедливих відмінностей (вимог) у правовому статусі, які не відповідають конституційним положенням.
    Верховний Суд України у своїй практиці також використовує термін «дискримінація». Отже, як відзначив Верховний Суд України, дискримінаційним ставленням до неповнолітніх є те, що за один і той же вид злочину для повнолітніх передбачено два види покарання – обмеження або позбавлення волі, а для неповнолітніх – тільки позбавлення волі. Оскільки обмеження свободи є м'якшим покаранням, ніж позбавлення волі, такий підхід призводить до того, що до неповнолітніх повинна застосовуватися жорсткіша санкція. На жаль, загального визначення дискримінації Верховний Суд не дав.
    До зазначеного терміна у своїй практиці доводилося звертатися і Вищому господарському суду України, який під дискримінацією розуміє порушення однакового підходу до суб'єктів господарювання, їх диференціацію за певною ознакою (наприклад, за ознакою наявності або відсутності договірних відносин з нерезидентом).
    Висновок про те, як розуміє термін «дискримінація» законодавчий орган держави ми можемо зробити, звернувшись до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.99 № 1045-ХІV, стаття 5 якого називається «Заборона дискримінації за ознаками належності до профспілок». Її аналіз свідчить про те, що законодавець розуміє дискримінацію як обмеження трудових, соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод громадян, гарантованих законодавством, на підставі певної ознаки (зокрема, належності або неналежності до профспілок).
    Стаття 161 Кримінального кодексу України встановлює кримінальну відповідальність за пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. За вказані дії встановлено покарання у вигляді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправних робіт строком до двох років, або обмеження свободи на строк до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Слід підкреслити, що вчинення зазначених дій, поєднане з застосуванням насильства, обману або погроз, а також їх вчинення службовою особою (частина 2 статті 161 Кримінального кодексу України), як і вчинення таких дій організованою групою осіб (частина 3 статті 161 Кримінального кодексу України), є кваліфікуючими ознаками даного злочину і тягнуть за собою більш тяжке покарання.
    
    Принцип рівності жінок і чоловіків, на який в Пакті зроблено особливий наголос, закріплений Україною на конституційному рівні. Стаття 24 Конституції України передбачає, що рівність прав жінок і чоловіків забезпечується шляхом надання жінкам рівних із чоловіками можливостей в громадсько-політичному і культурному житті, в здобутті освіти і професійної підготовки, в праці та винагороді за неї; спеціальними заходами з охорони праці й здоров’я жінок, установленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати роботу з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
    8 вересня 2005 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», який набув чинності 1 січня 2006 року. Цей закон пройшов довгу законопроекту історію. Необхідність прийняття окремого закону, який створював би механізм реалізації принципу гендерної рівності, був спрямований на досягнення паритетного становища жінок і чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства шляхом правового забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, ліквідації дискримінації за ознакою статі, визнавалася і навіть зараз, після набуття ним чинності, визнається не всіма. Прибічники прийняття такого нормативно-правового акту обґрунтовують це тим, що: 1. Жінки складають приблизно 53% населення України. В той же час доля жінок в загальній кількості підприємців складає 30%. В основному вони зайняті в малому та середньому бізнесі. У великому бізнесі жінки – рідкість. Становлення жіночого бізнесу відбувається зазвичай за рахунок ініціативи жінок, а не як результат дії спеціальних державних програм. Жіночий бізнес орієнтований, як правило, на роздрібну торгівлю, медицину, культуру та науку. 2. Серед найманих працівників показником дискримінації є рівень заробітної плати. В цілому рівень жіночої заробітної плати складає 2/3 чоловічої. Ґендерна нерівність в оплаті праці є прямим порушенням принципу рівної оплати за рівну працю. Майже в усіх галузях народного господарства жінки займають низькооплачувані посади. На ринку праці простежується ще одна закономірність: чоловіки витісняють жінок з перспективних добре оплачуваних посад. 3. Недостатня представленість жінок у вищих органах державної влади. Так, 31 березня 2002 року відбулося голосування на виборах до Верховної Ради України за партійними списками і мажоритарними округами. У виборчій кампанії до парламенту України брали участь 33 партії і блоки, проте до Верховної Ради не пройшла жодна партія з числа тих, які позиціонували себе як жіночі. Що стосується депутатських мандатів, то якщо в 1998 році близько 8 % жінок увійшли до складу Верховної Ради, то в 2002 році цей показник склав лише 5,1 % (23 жінки: 14 за партійними списками і 9 за мажоритарними округами). За результатами виборів 2002 року в сільських, селищних і міських радах представництво жінок збільшилося і становило у середньому 43 %, в обласних радах чисельність жінок не перевищувала 10 %, а у Верховній Раді України жінки становили лише 5,1 % усіх депутатів. За результатами парламентських виборів 2006 року у Верховній Раді України місця народних депутатів посіло менше 40 жінок, що становить 8 % від загального складу парламенту. Серед загального числа державних службовців переважають жінки – 74,8 %. Проте слід звернути увагу на той факт, що більшість жінок обіймають посади державних службовців низьких категорій. Так, чисельність жінок-керівників шостої категорії становить 67,6 %, а першої – 6,6 %, тоді як чоловіків – навпаки. Таким чином, жінки найменше представлені саме на тому рівні, де ухвалюються відповідальні державні рішення. 4. Однією з латентних проблем нашого суспільства є домашнє насильство. За неофіційними даними кожна 5 жінка в Україні є жертвою домашнього насильства. За даними офіційної статистики чисельність осіб, які перебувають на обліку в органах внутрішніх справ за систематичні правопорушення у сфері сімейно-побутових стосунків, постійно збільшується, за останні п’ять років вона зросла на 16 %. 5. Традиційні стереотипи масової свідомості суттєво обмежують можливості кар'єрного росту для жінок. При працевлаштуванні у жінок менше шансів, ніж у чоловіків отримати вакантне місце. До того ж нерідко роботодавець зазначає, що конкурс оголошується виключно для чоловіків. 6. Досить часто громадянки України змушені перебувати за кордоном у нелегальному статусі, що нерідко призводить до негативних наслідків, жінки стають об'єктом продажу та сексуальної експлуатації.
    17 грудня 2005 року в Харкові проходило виїзне засідання Комітету Верховної Ради України з прав людини, прав національних меншин і міжнаціональних відносин, на якому обговорювався Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Свій висновок з приводу даного Закону надав Міжнародний юридичний центр «Легітим», в якому зупинився на таких моментах:
    1) в Законі широко використовується термін «позитивні дії» (зокрема, в статтях 1, 3, 7, 12, 16, 19 Закону), у зв’язку з чим компетентним органам слід надати тлумачення цього терміну.
    2) Законом передбачається необхідність проведення гендерно-правової експертизи законодавства України. Відповідно до пункту 4 статті 4 Закону порядок проведення гендерно-правової експертизи визначає Кабінет Міністрів України. У цій Постанові необхідно звернути увагу на такі питання: а) за якими принципами, критеріями має здійснюватися дана експертиза; б) органи, уповноважені проводити гендерно-правову експертизу чинного законодавства; в) перелік актів чинного законодавства, щодо яких має бути проведена гендерно-правова експертиза (наприклад, це можуть бути акти, які прямо стосуються осіб тієї чи іншої статі або встановлюють для них різні умови реалізації прав, різний обсяг прав тощо, або акти, застосування положень яких може на практиці призвести до дискримінації, або акти, які засновані на існуючих у суспільстві стереотипах, традиціях тощо); г) які наслідки визнання чинного нормативно-правового акту таким, що не відповідає принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків; д) органи, які здійснюють експертизу проектів нормативно-правових актів (це має бути зовнішній орган, тобто суб’єктом проведення експертизи не може бути орган, який розробляє проект того чи іншого нормативно-правового акту; яким чином має проходити експертиза нормативно-правових актів органу, хто є суб’єктом проведення гендерно-правової експертизи) тощо.
    3) Згідно з частиною 2 статті 22 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи будь-якої статі або групи осіб мають право надсилати повідомлення про порушення рівності прав та можливостей жінок і чоловіків до Комітету ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. Це положення має бути розтлумачене компетентними органами з урахуванням Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок. Слід враховувати, що згідно зі статтею 2 Факультативного протоколу до Конвенції, повідомлення можуть направлятися особами або групами осіб, що підпадають під юрисдикцію Держави-учасниці, або від їхнього імені, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією Державою-учасницею будь-якого з прав, викладених у Конвенції, тобто виключно прав жінок. Таким чином, у роз’ясненні даного положення має бути вказано, що звернення до Комітету може відбуватися лише з приводу порушення права жінки чи групи жінок. Таке звернення може здійснюватися будь-якою особою або групою осіб, але виключно в інтересах жінки або групи жінок і лише у тому випадку, якщо будуть надані докази того, що жінка або група жінок не могли представляти свої інтереси самостійно.
    
    
    Рекомендації щодо вдосконалення законодавства і судової практики України у світлі імплементації міжнародних стандартів прав людини
    Принцип недискримінації за будь-якими дискримінаційними критеріями виступає фундаментальним принципом реалізації всіх без винятку прав та свобод людини, що передбачені Пактом. Його забезпечення виступає необхідною вимогою виконання державою-учасницею своїх зобов’язань за пактом. Незважаючи на це, в Україні нерідко відбувається порушення принципу недискримінації з боку держави та приватних осіб як при закріпленні прав, гарантованим Пактом, на законодавчому рівні, так і при їх реалізації. Міжнародних юридичний центр «Легітим» зустрівся в своїй практиці і як прикладами дискримінаційного законодавства та практики, так і з іншими формами порушення прав та свобод, гарантованих Пактом. Ми вважаємо за необхідне звернути увагу Комітету на ці порушення та просити його рекомендувати Україні припинити правопорушення та гарантувати захист і забезпечення порушених прав та свобод людини в обсязі міжнародних стандартів прав людини.
    
    
    1. Одним з основних прав, що закріплено у Пакті, є закріплене у ч. 1 ст. 6 Пакту право на життя, яке визнається невід'ємним правом кожної людини. Україна в цілому виконала свої зобов’язання за цією статтею Пакту. Ст. 3 Конституції України закріплює положення, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Праву на життя присвячена також ст. 281 нового Цивільного кодексу України, який набув чинності 1 січня 2004 р. Ця статті торкається також питань евтаназії, забороняючи її; питань проведення медичних, наукових та інших дослідів, а також стерилізації, визнаючи відповідні права в повному обсязі лише за повнолітньою, дієздатною фізичною особою.
    Стаття 281 Цивільного кодексу України також встановлює засади законодавчого врегулювання проведення легальних абортів в Україні, чи вперше однозначно визначає прями зв’язок між штучним перериванням вагітності та правом на життя. Встановлюється, що штучне переривання вагітності, якщо вона не перевищує 12 тижнів, може здійснюватися за бажанням жінки. Порядок же штучного переривання вагітності від 12 до 22 тижнів допускається лише у випадках, встановлених законодавством.
    На виконання цього положення було ухвалено Постанову Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. № 144 «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України». Ця постанова істотно змінює перелік підстав, умови та терміни легального проведення штучного переривання вагітності від 12 тижнів, які раніше були врегульовані Постановою Кабінету Міністрів України від 12 листопада 1993 р. № 926 «Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів».
    По-перше, граничний термін переривання вагітності зменшився із 28 до 22 тижнів, що, безумовно, можна вважати позитивним нововведенням.
    По-друге, дозволи на переривання вагітності у на цих строках мають видаватися не закладами охорони здоров’я, де обстежувалася жінка, в комісіями, утвореної відповідно Міністерством охорони здоров'я Автономної Республіки Крим, управлінням охорони здоров'я обласної та Севастопольської міської державних адміністрацій і Головним управлінням охорони здоров'я Київської міської державної адміністрації, тобто органами державної влади.
    По-третє, істотно змінився перелік підстав переривання вагітності на цих строках. У попередній Постанові КМУ містився Перелік медичних показань проведення штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів та Перелік соціальних показань, за наявності яких може бути проведено штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів. До останніх належали:
    - наявність трьох і більше дітей;
    - розлучення під час вагітності
    - смерть чоловіка під час вагітності
    - вагітність внаслідок зґвалтування
    - перебування жінки або її чоловіка у місцях позбавлення волі
    - позбавлення жінки батьківських прав
    - наявність у жінки дитини - інваліда
    - тяжке захворювання або травма чоловіка, що зумовили його інвалідність під час вагітності дружини.
    Нова Постанова КМУ містить лише Перелік медичних показань, за наявності яких може бути проведено штучне переривання вагітності від 12 до 22 тижнів, Перелік же соціальних показань, за наявності яких може бути проведено штучне переривання вагітності від 12 до 22 тижнів взагалі відсутній. Окрім суто медичних показань, у Постанові згадують лише такі підстави, як:
    - вік вагітної жінки: менш як 15 років; більш як 45 років
    - вагітність внаслідок зґвалтування
    - настання інвалідності жінки під час цієї вагітності.
    Ми вважаємо за необхідне звернути увагу Комітету з прав на людини, що, з одного боку, такі зміни вилучи соціальні показники з передумов біологічної можливості існування людини, що спрямоване на більший захист потенційного права на життя. Проте переважна більшість цих соціальних підстав були пов’язані з участю чоловіка в утриманні та виховані дитини. Отже, в дійсності ці зміни ведуть до того, що тягар утримання та виховання дитини, за наявності зазначених підстав, повністю покладається на жінку. Це, у свою чергу, може розглядатися як положення, що призводить до фактичного дискримінаційного становища жінки, та суперечить закріплені у статті 23 Пакту рівності прав та обов’язків подружжя, до яких входять й обов’язки із виховання та утримання дитини. Вважаємо, що слід звернути увагу уряду України на те, що таке дискримінаційне становище жінки має бути виправлене додатковими соціальними гарантіями щодо утримання майбутньої дитини, які гарантуються та забезпечуються державою.
    Ще однією проблемою, яка тісно пов’язана із реалізацією права на життя та здоров’я є проблема захисту від небезпеки сумісного перебування матері та новонародженої дитини, в умовах, які здатна забезпечити Україна. Основним завданням кожної держави та громадянського суспільства є максимальне забезпечення здоров’я нації. Фізичне, психічне та соціальне здоров’я людини розпочинається з із першої миті її життя, з першого контакту з цим світом, з першим дотику до своєї матері. Міжнародна організація охорони здоров’я наголошує на тому, що спільне перебування матері і дитини з перших хвилин її життя, що не дає дитині відчути самотність та байдужість навколишнього світу, є визначальної передумовою формування здорової, емоційно виваженої, соціально активної особистості.
    З метою відповідності світовим стандартам охорони здоров’я матері та дитини та покращання надання медичної допомоги новонародженим в Україні Міністерство охорони здоров’я України ухвалило Наказ від 4 квітня 2005 року № 152 «Про затвердження Протоколу медичного догляду за здоровою новонародженою дитиною», який почав діяти з 1 травня 2005 року. Цим актом в Україні було запроваджено обов’язкове (!) спільне перебування матері та новонародженого, яке означає спільне перебування матері та її дитини в одній кімнаті протягом 24 годин на добу з моменту народження до моменту виписки з стаціонару та включає у себе такі етапи:
    1) контакт "шкіра до шкіри" в пологовій залі;
    2) спільне транспортування дитини із матір'ю в палату спільного перебування;
    3) виключно грудне вигодовування на вимогу дитини;
    4) догляд матері за своєю дитиною;
    5) обґрунтована мінімізація втручань з боку медичного персоналу;
    6) усі призначення та маніпуляції виконуються в палаті спільного перебування в присутності та за дотримання вимоги поінформованої згоди матері.
    Протипоказаннями до спільного перебування матері та дитини визнаються відкрита форма туберкульозу та гострі психічні захворювання матері. При цьому взагалі не береться до уваги тяжкий фізичний та емоційний стан переважної більшості жінок після пологів, які можуть і не вважаються ускладненими за медичними показниками; фізична потреба у тривалому сні як засобу поновлення втрачених під час пологів сил організму; нездатність чи значна ускладненість самостійного пересування матері у першу добу після пологів; нездатності підняття ваги; фізична та психологічна виснаженість, можливий післяродовий депресійний стан. Ці обставини, за думкою опитаних жінок, зумовлюють їх повну нездатність забезпечити безпеку життя та здоров’я своєї новонародженої дитини та свою власну безпеку після пологів без сторонньої допомоги.
     Отже, з метою уникнення потенційної небезпеки нанесення шкоди життю та здоров’ю матері та дитини, просимо Комітет з прав людини зосередити увагу уряду України на цій нагальній проблемі та рекомендувати йому:
    - звернути увагу на потенційну небезпеку спільного перебування матері та дитини після пологів без сторонньої допомоги для фізичного, психічного та соціального здоров’я матері та новонародженої дитини;
    - врахувати світовий досвід створення належних умов для спільного перебування матері та дитини;
    - враховувати фізичний стан матері, її здатність (нездатність) самостійно здійснювати догляд за своєю дитиною без постійної сторонньої допомоги;
    - забезпечити відпочинок матері після пологів, що включає у себе догляд за дитиною членами сім’ї чи медичного персоналу протягом всієї тривалості сну матері, необхідного їй після пологів для поновлення сил організму;
     - забезпечити необхідну кількість медичного персоналу, якій буде здатний надати своєчасну необхідну допомогу по догляду за новонародженим, встановити чергування медичного персоналу у кількості як мінімум 1 медичного працівника на 6 матерів із дітьми;
    - створити необхідні організаційні умови для реалізації можливості догляду матері за своєю дитиною із залученням членів родини, проходження ними необхідного медичного обстеження до її пологів. Така можливість передбачена законодавством України, але практично не реалізується, оскільки відсутній механізм допуску членів родити у палату з новонародженими, та не створено мінімальних організаційних умов (зокрема, розташування по 6 та більше жінок в одній палаті унеможливлює перебування в ній цілодобово ще й члені родини);
    - забезпечити інформування жінки перед початком пологів по умови, особливості та складності спільного перебування матері та новонародженого, про її право отримувати допомогу медичного персоналу та родичів.
    - внести відповідні зміни до законодавчих актів України.
    
    2. В своїй практиці Легітним зустрівся з деякими кричущими випадками системних виконання Україною своїх міжнародно-правових зобов’язань і забезпечення та захисту прав людини. Одним з таких випадків, що є порушенням загальних принципів щодо виконання державою своїх зобов’язань за Пактом, а також ст. 6, 7, 12, 16, 17, 23, 24, 26 Пакту, є справа Петренко Олени Вікторівни .
    3 березня 2004 р. Петренко Олена Вікторівна, 1975 р.н., незаміжня, народила дитину Петренка Михайла Вікторовича. Батько дитини сина не визнав та був записаний відповідно до ч. 1 ст. 135 Сімейного Кодексу України, тобто зі слів матері. Після ускладнених пологів Петренко Олена Вікторівна із немовлям була змушена знайти притулок у сторонніх осіб, оскільки, завдяки безпечним діям своєї матері та протиправним діям відповідних посадових осіб, вона втратила постійне місце проживання.
    Справа в тому, що з 1983 р. Петренко Олена Вікторівна разом із своєю матір’ю проживала в окремій кімнаті у гуртожитку радіозаводу «Протон». В 1993 р. її мати зустріла чоловіка та стала жити з ним у цивільному шлюбі. В них народилася спільна дитина. Того ж року родина переїхала до квартири батьків чоловіка, проте ані Петренко Олена Вікторівна, ані її мати не отримали прописки в цій квартирі, оскільки батьки чоловіка проти цього заперечували. Проте за матір’ю та Оленою зберігалася прописка у кімнаті гуртожитку та право на проживання у неї.
    Стосунки між вітчимом та дівчиною не склалися, вітчим почав чіплятися до неї, застосовував до неї фізичне та психічне насильство, що призвело до спроби самогубства. Петренко Олена Вікторівна стрибнула з вікна 9-ого поверху, де була розташована квартира, але випадково залишилася жити. Після тривалого лікування Петренко Олена Вікторівна залишилася фактичним інвалідом, але мала змогу самостійно пересуватися та вести активний спосіб життя. Олена вступила до житлового-комунального технікуму, який закінчила з дипломом з відзнакою за відмінне навчання. Протягом всього часу Олена не користувалася підтримкою з боку своєї матері, після травми їх стосунки фактично перервалися.
    Після одужання Олена до мати з вітчимом не повернулася та стала проживати у сторонніх осіб. В 16 років Олена отримала паспорт із пропискою за адресою гуртожитку радіозаводу «Протон». Проте на вимогу Петренко Олени Вікторівні адміністрація гуртожитку відмовилася надати їй можливість фактично проживати за місцем прописки. При зміні паспорту, що була зумовлена зміною імені та по-батькові, посадові особи ЖКВ та гуртожитку відмовились ставити у новий паспорт штамп про прописку за адресою гуртожитку. Олена звернулася по допомогу до матері, яка могла б довести своє право та право своєї доньки на проживання у гуртожитку, але мати від допомоги відмовилася. Отже, Петренко Олена Вікторівна втратила не тільки можливість фактичного проживання за місцем прописки, а й саму прописку, яку підтверджує відповідний штамп у паспорті.
    Відсутність місця постійної реєстрації унеможливило влаштування Петренко Олени Вікторівни на постійне місце роботи із належним оформленням відповідно до чинного законодавства, хоча вона постійно підробляла в’язанням або за фахом як садівник. Це унеможливило й постановку її на облік у центрі зайнятості та оформлення допомоги по безробіттю, оскільки облік за безробіттям відбувається у центрах зайнятості за місцем постійного проживання особи, що підтверджується штампом про постійну реєстрацію в паспорті особи. За аналогічною причиною відсутність постійної реєстрації унеможливило й оформлення Оленою інвалідності, що дало б їй можливість отримувати пенсію за інвалідністю.
    1 квітня 2004 р. під час чергового відвідування дитячої поліклініки при огляді малолітнього Фокіна Михайла лікарями на тілі дитини були знайдені гематоми та інші тілесні ушкодження. Олена розгубилася та не змогла пояснити, як тілі дитини з’явилися синці. Лікарі дитячої поліклініки миттєво відібрали дитину у матері та запропонували написати їй відмову від дитини. Олена категорично відмовилася від цього. Дитина була направлена до лікарні та, за відсутності підстав для тримання її у лікарні, передана до будинку дитини. Рішення про направлення дитини до будинку дитини було ухвалено опікунською радою виконкому, яка відштовхувалась від формальних обставин справи та не звертала увагу на пояснення Олено своєї складної життєвої ситуації та прохання віддати їй дитину. При цьому посадові особи виконкому неодноразово наголошували саме на тому, що їй нема де проживати із дитиною, нема чим її годувати, що дитина позбавлена опіки з боку батька, що Олена не здатна самостійно піклуватися про дитину, оскільки сама потребує піклування тощо. Слід підкреслити, що ці обставини за Сімейним Кодексом України, а ніяк не є підставою для позбавлення особи батьківських прав.
    Виконавчий комітет звернувся до суду із позовом про позбавлення Петренко Олени Вікторівни її батьківських прав відносно її сина, Петренко Михайла Вікторовича, на підставі жорсткого поводження з дитиною. Олена проти позову категорично заперечувала. Її інтереси в суді представляла Христова Ганна Олександрівна, юрист, співробітник Харківського центру жіночих досліджень. Справа розглядалася в суді протягом майже року. Весь цей час Олена систематично відвідувала дитину, надавала їй матеріальну підтримку, піклувалася про стан її здоров’ї, рівень розвитку тощо, що підтверджується показанням головного лікаря та юриста будинку дитини, в якому знаходиться Михайло. Олена також зробила неможливе та досягла того, що вона отримала постійну реєстрацію за адресою гуртожитку, проте фактичну можливість проживати в ньому так і не набула та залишилася проживати у своїх знайомих. Проте це дало їй можливість отримати постійну роботу та оформити інвалідність. Всі відповідні докази були представлені до суду. Стосовно ж факту нанесення синців дитині, Олена пояснила, що дитина ніччю могла наштовхнутися на люльку, Олена була дуже втомлена та не пам’ятає. Тілесних ушкоджень дитині вона умисно ніколи не наносила та навіть не може це собі уявити. Суд прийняв до уваги всі аргументи сторін та ухвалив рішення відмовити у позові виконкому та не позбавляти Олену батьківських прав.
    Олена була у захваті. Рішення суду не було оскаржене та через місяць (29.04.2005 р.) набуло законної сили. Наступного дня Олена прийшла до Головного лікаря будинку дитини із наміром забрати свою дитину до себе. Проте дитину їй не віддали, пославшись на те, що дитину потрапила до будинку дитини за рішенням виконкому, отже саме виконком має ухвали рішення про повернення дитини матері. Таким чином рік намагаючись повернути собі дитини, вигравши справу у суді, Олена так і не змогла поєднатися із сином. Судове рішення не було виконане. Олена зібрала всі документи, які вимагав виконком та надала їх на розгляд опікунській раді, проте опікунська рада так і не ухвалила позитивного рішення, оскільки не була упевнена, що квартира, де зараз проживає Олена, достатньо придатна для проживання дитини. Таким чином, склалася ситуація, коли, всупереч судовому рішенню, особа, яка володіє всім обсягом батьківських прав, позбавляється можливості проживання разом із своєю дитиною. Державні ж органи, замість того, щоб сприяти жінці у реалізації її материнських прав, допомагати в усуненні побутових та матеріальних складнощів, позбавляють її та дитину можливості належного сімейного спілкування.
    На сьогодні єдиним виходом із ситуації є звернення до суду із скаргою на неправомірні дії посадових осіб будинку дитини та виконкому. Отже, на матір та дитину чекає черговий судовий процес, тобто ще рік розлуки.
    
    3. На практиці нерідко порушення ст. 12 Пакту, ч. 1 якої передбачає, що кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, належить, у межах цієї території, право на вільне пересування і свобода вибору місця проживання, призводять до істотного обмеження чи порушення майнових прав осіб.
    Так, До „Легітиму” звернулася за сприянням у захисті своїх порушених прав пані Лобойченко Д.М., яка повідомила, що вона володіє на праві приватної власності квартирою у багатоповерховому будинку. 11 травня 2006 року на двері під’їзду їх будинку з’явилася об’ява – пропозиція, де зазначалося, що Сервісний центр ХВ ВАТ „Укртелеком” запрошує з 15.05.2006 р. до 01.06.2006 р. на встановлення основного телефонного апарату за тарифом 220, 00 грн. 13 травня 2005 р. вона звернулася до абонентського відділу за вказаною в об’яві – пропозиції адресою з метою укладання Договору на встановлення основного телефонного апарату на умовах, визначених в об’яві – пропозиції, а саме за тарифом 220, 00 грн. Під час укладання Договору їй було повідомлено, що оскільки вона є власником квартири, де буде встановлено основний телефонний апарат, проте не має за цією адресою реєстрації постійного місця проживання (цей інститут багато в чому відповідає інституту прописки, що був скасований в Україні), то договірний тариф для мене становить 1220, 00 грн., а не 220, 00 грн., як було зазначено в об’яві – пропозиції. За тарифом 220, 00 грн. зі мною може бути укладено договорів на встановлення основного телефонного апарату тільки у разі, якщо залишаться вільні пари після того, як будуть укладені договори зі всіма бажаючими, які мають реєстрацію постійного місця проживання у нашому будинку. При цьому, під час стояння в черзі на укладання договору вона особисто була свідком укладання договорів за заявленим тарифом 220, 00 грн. з особами, які мали реєстрацію постійного місця проживання за вказаною адресою.
    Зазначені дії носять явно дискримінаційний характер. Власник (співвласник) квартири та особа, що зареєстрована за адресою встановлення квартирного телефону, мають рівне право на його встановлення та не мають будь-яких привілеїв чи переваг один перед іншим щодо встановлення телефонного апарата. При цьому слід звернути увагу Комітету, що ОАО „Укртелеком”, яке за радянських часів було єдиним підприємством, що обслуговувало телекомунікації та забезпечувало телекомунікацій послуги, і зараз є безперечним лідером на ринку телекомунікацій. При цьому для нього практика ущемлення інтересів власника перед особою, що має реєстрацію постійного місця проживання, є звичайною та проявляється на всій території в різних правовідносинах. Отже, дискримінаційні дії щодо власників квартири та обмеження їх прав по відношенню до осіб, що зареєстровані за відповідною адресою є грубим порушенням законодавства України та взятих на себе Україною міжнародних зобов’язань, у тому числі ст.. 26 Пакту.
    
    4. Хочемо звернути увагу Комітету, що на практиці зустрічаються випадки, коли проживання дитини з одним із батьків розглядається як підстава для обмеження права цієї особи на вільний вибір місця проживання. Так, до Міжнародного юридичного центру „Легітим” звернулася Шипіло Ольга Валентинівна. Між нею і батьком її дитини шлюб було розірвано. При винесені рішення про розірвання шлюбу також було вирішено питання про те, що дитина буле проживати з матір’ю – Шипіло Ольгою Валентинівною.
    Через якийсь час Шипіло Ольга Валентинівна прийняла рішення про зміну свого місця проживання. Для реалізації свого наміру вона звернулася до приватного агентства, що займалося питаннями нерухомості. В результаті пошуків працівникам цього агентства вдалося знайти варіант, який відповідав фінансовим можливостям Шипіло Ольги Валентинівни, яка самостійно займалась вихованням малолітньої дитини. Після цього у зв’язку з тим, що відповідно до статті 657 Цивільного кодексу України угоди купівлі-продажу нерухомого майна підлягають нотаріальному посвідченню, Шипіло Ольга Валентинівна звернулась до приватного нотаріуса для посвідчення відповідного договору купівлі-продажу, надавши йому дозвіл органу опіки та піклування на вчинення такого правочину (відповідно до вимог частини 2 статті 177 Сімейного кодексу України). Але нотаріус відмовився від посвідчення такого договору на тій підставі, що у випадку переїзду Шипіло Ольги Валентинівни до нової квартири буде змінено і місце проживання дитини. А відповідно до статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Батько дитини – Шипіло Сергій Олександрович дати згоду на зміну місця проживання дитини відмовився, зробивши таким чином неможливою реалізацію Шипіло Ольгою Валентинівною права на вільний вибір місця проживання.
    Законодавство України врегульовує цю проблему неоднозначно. Згідно з частиною 1 статті 160 Сімейного кодексу України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Буквальне тлумачення даної норми, як ми бачимо, призводить до обмеження права на вільний вибір місця проживання. З іншого боку, Цивільний кодекс України чітко визначає, що місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
    Дане питання потребує роз’яснення з боку Верховного Суду України. Таке роз’яснення попередить порушення прав людини, закріплених у ст. 12 Пакту. Верховний Суд України має звернути увагу суддів, що визначення місця проживання дитини з одним із батьків не може розглядатися як підстава для обмеження його можливостей для реалізації своїх прав, зокрема, права на зміну свого місця проживання. Таке тлумачення даної норми повністю відповідає міжнародним стандартам прав людини. Практика склалася так, що у разі розлучення дитина, як правило, залишається з матір’ю, проживає разом з нею, і тому протилежне тлумачення призвело б до порушення перш за все прав жінок.
    При цьому для того, щоб запобігти порушенню прав іншого з батьків, слід зобов’язувати того з батьків, з ким проживає дитина, повідомити про нове місце знаходження дитини, щоб батько (чи мати) не був обмежений у своєму праві спілкуватися з дитиною і брати участь у її вихованні й утриманні.
    
    5. Надзвичайно поширеною проблемою в Україні є проблема формального підходу з боку суддів України до вирішення питання розподілу обов’язків батьків з утримання дітей після розлучення. Ця ситуація обумовлена також тим, що законодавець залишає для суддів можливість такого формального підходу.
    Ми наведемо, як приклад, одну життєву ситуацію, проте хочемо звернути увагу Комітету, що ця ситуація є далеко непоодинокою, вона характеризує загальний підхід судів України до вирішення таких і аналогічних проблем.
    До Міжнародного юридичного центру „Легітим” звернулася Мосейко Олена Іванівна. Вона повідомила, що перебувала у шлюбі з Носачем Вол
    

Публікація від 2 серпня, 2006 р.

Чи вважаєте ви за необхідне реформувати ООН?
Так
Ні
ООН потрібно ліквідувати, а не реформувати