„Потрібен нам берег турецький...”

   
    Справді, так можна було б переіначити слова відомої радянської пісеньки, з огляду на обставини, які передували відвідинам Ніною Карпачовою – українським Омбудсменом, дитячого відділення міської інфекційної лікарні. А краще сказати, нам не берег турецький потрібен, а допомога – Міжнародного жіночого клубу, який очолює дружина посла Туреччини - Іджляль Джанкорель, разом із „супутницею життя” - посла Норвегії. Цих шанованих дам, Уповноважений з прав людини, привезла подивіться на оте саме - „брутальне порушення” прав людини про яке говориться у всіх її доповідях – звітах, котрі так легко „проковтує” наш Парламент та обминає стороною преса. Обминають тому що – нецікаво, некомерційно, буденно...
    
    „Списи у бік” - власному цеху
    Взагалі інколи лякає, наскільки ж збайдужілі наші колеги по перу і по об’єктиву. Неначе узяли приклад з депутатів, котрі за власними амбіціями та „розборками” не бачать що робиться навкруги. Зрозуміло, що з „тонованих” вікон їхніх шикарних іномарок з „ВРУшними” номерами, якось погано видно такі „дрібнички”, як інвалідів, що буквально, кожне перехрестя „окупували”, „вимучуючи” бодай якусь копійчину на хліб насущний. Або діти – жебраки, безпритульні, до яких немає діла майже нікому в державі. Проблема догляду за ними стоїть в країні не просто гостро, вона „пече”, „кричуще пече” не лише столицю, куди бродяжки стікаються тисячами аби прогодуватись, а вже й провінцію. Але залишимо це на совісті парламенту, котрий в сесійному режимі, просто з початку року, жодного разу не розглядав „дитяче питання”. Дивують колеги. Таке враження, що, наприклад телевізійникам взагалі нецікава ця тема. Соціальних, правових програм на телебаченні просто немає. Дитячі обмежуються „веселими нотками”. І якщо держтелебачення, ще якось можна зрозуміти, воно зараз саме переймається фізичним виживанням. То за комерційні канали просто соромно. Дитяча тема, яка б розкривалась під соціальним кутом, просто відсутня та вітчизняному ТВ та й на радіо. Втім така ж доля спіткала і проблеми інвалідів, пенсіонерів, екологію інші, так звані некомерційні тематики. Деякі з вітчизняних „акул пера”, замість того, щоб загострювати свої професійні „зубки” на байдужих чиновниках, з вини яких наше з вами „майбутнє” ночує по підвалах, із задоволенням ллють один на одного „пуди словесного бруду” на Інтернет – форумах і в чатах. На деяких з них трапляються навіть „головні редактори” – щоденних видань! До чого це я веду? Та до головного... Оскільки я вважаю, що „завдяки” саме оцій нашій байдужості – рятувати, наприклад, вітчизняну медицину, незабаром будуть лише... дружини іноземних послів.
    
    Спасибі, Ніні Іванівні за наше щасливі дитинство...
    Преси, як завжди майже не було. Ми супроводжували Уповноваженого з прав людини, разом із трошки переляканими від побачених жахів інфекційної лікарні, дружинами норвезького та турецького послів, гулкими коридорами того самого відділення. За скляними перебірками, які чергувалися із облізлими зеленими стінами, видно було, так би мовити, пацієнтів. Язик не повертається вживати це слово щодо малесеньких, деяким не виконалось і року, діточок, котрі у більшості своєї плакали, перелякані нежданими візитерами за склом. Не могли ж вони, нерозумні, знати, що ця делегація, можливо єдине благо, яке чекало на них у найближчу перспективу, у вигляді памперсів, іграшок, дитячих шампунів. Які привезла їм Омбудсмен, одірвавши „в міру можливе”, зі свого і без того занадто скромного бюджету. Нас супроводжує доктор – Олександр Касьян, він, ще доволі молодий, хоча і працює у лікарні з моменту її відкриття. А з тих часів минуло вже чимало років, за цей час приміщення, жодного разу не ремонтоване, почало потихеньку захаращуватися. А це, між тим, єдине місце в Києві, де лікують таку, справді малечу, хвору такими страшними недугами як - вірусний гепатит, сифіліс, СНІД... Страшно навіть вимовляти ці назви. Особливо, коли по той бік скла бачиш маленьке янголятко, якому довелося розплачуватись за гріхи своїх беспутніх батьків.
    
    Тут живе Марічка...
    Дівчинці – сім місяців. Її батьки ін’єкційні наркомани, обидва уражені СНІДом, народили її, мабуть випадково, а втім хто їх зрозуміє... А тепер, поки дівчинка тут, у лікарні, вони „відпочивають” від неї. Провідувати не ходять. Нема з чим. Проте у лікарні є. Цілих 5 гривень на день, на дитину! Включаючи безумовно і ліки і харчування і лікарські послуги. А потрібно, не менш як 1100 гривень на місяць, тільки на медпрепарати. Діти, які хворіють на СНІД, взагалі окрема категорія, оскільки просто „покращити їхній стан” вже коштує чимало. А підтримувати ослаблений організм? А годувати? За чий це рахунок? Невже за зарплату доктора Касьяна, котрий, разом із своїми колегами – сестричками, не отримують навіть положену їм від держави „надбавку за ризик роботи”. Роботи у цьому страшному місці. Але Марійці, у своєму роді ще „поталанило” – її батьки від неї не відмовились. Тут у лікарні лежить багато дітей із дитбудинків. Всі їхні відвідувачі – це тільки добрі, душевні тутешні медсестри. Принесуть чогось із дому – погодують смачненьким. Та деяких з дітей, що лежать в лікарні вже „погодували” сердечні тітоньки з „пиріжками – тошнотиками” біля вокзалу. З ними теж знайомимося – у них сальмонельоз – хвороба надмірно економних господинь. Інфекційне відділення розраховане на 45 койко – місць... Навіть не хочеться застосовувати цей канцелярсько – бездушний вислів до маленьких дитячих ліжечок...
    
    
    „СНІД – не спить”
    „У державі для боротьби із “чумою ХХ століття” (а тепер і ХХІ-го) певне законодавче поле створене. Зокрема, в 1998 році прийнято Закон “Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення”. Того ж року Кабінет міністрів прийняв постанову №1051 про розмір щомісячної державної допомоги дітям віком до 16 років, ВІЛ-інфікованих або хворим на СНІД. Проте, на практиці у більшості ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД дітей немає ні соціальної підтримки, ані реального захисту. Жоден документ не захищає ВІЛ-інфікованих або хворих на СНІД дітей, для яких лікарня надовго, а то й назавжди стає домівкою” – каже Ніна Карпачова. „ Я переконана, що в Україні треба реально і негайно втілювати в життя існуючі конституційні норми щодо безкоштовного медичного обслуговування дітей.” Та поки що „законодавча хура” й нині там. А СНІД, тим часом, лютує! За останні роки кількість ВІЛ-інфікованих в усіх областях України катастрофічно зростає. Найчастіше вірус імунодефіциту дитина отримує від ВІЛ-інфікованих матерів, що зловживають наркотиками. Таких дітей в Україні понад 1200. В Україні права і свободи маленьких пацієнтів, зокрема, конфіденційність відомостей про них, у більшості випадків порушуються, що руйнує дитячі долі. І не тільки дитячі. Між тим якість медичного обслуговування хворих – впала до критичної позначки. Через нестачу коштів кількість обстежень на СНІД зменшується з року в рік, а методики таких обстежень далекі від сучасних. Наприклад, лікарі можуть упевнено стверджувати, хвора дитина чи ні, лише через 18 місяців після народження. Так що шанси вирости здоровою у нашій маленький героїні – Марічки, ще є. Особливо якщо великі тітоньки з далекого закордону, нададуть такі лікарні свою благодійну допомогу. Бо більше сподіватися немає на що...
    То чи потрібен нам берег турецький?
    
    Олег Спорников
    
    Довідка
    За відомостями ВОЗ, у світі на СНІД хворіє понад 40 мільйонів людей. За офіційними даними, кількість хворих в Україні наближається до чверті мільйона. 75% з них - молодь віком від 15 до 29 років.
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.