Наша сторінка на Facebook Наша сторінка у Twitter Наш канал Youtube
підписатися на новини
Email
підписатись
відписатись

ІСАР «Єднання»
Ресурсний центр ГУРТ
ГО Громадянська палата міста Києва
Журнал
Коаліція ГО Покоління демократичних перетворень
Парламентський клуб НУО
Українська гельсинська спілка з прав людини
Портал Громадський простір

 

 ПУБЛІКАЦІЇ -- Бюлетені та видання наших колег


Політика і права людини

   
    *** «Треть украинской Конституции носит сугóбо деклàративный характер»
    Всеволод Речицкий
    О.Г.: Как Вы полагаете, соответствует ли украинская Конституция целям развития страны? Почему ее решили изменить?
    Думаю, что Конституция в ее нынешнем виде не соответствует этим целям ни с точки зрения актуального времени, ни с точки зрения занимаемого Украиной геополитического места. К сожалению, украинское государство за 10 лет независимости не сумело осуществить радикальные экономические реформы и не перешло в то принципиально новое состояние, которого достигли Польша, Чехия, Венгрия и другие государства Центральной и Восточной Европы. В связи с этим, украинская Конституция априори не может быть такой же, как конституции этих стран.
    Именно по этой причине, на мой взгляд, и произошла политическая реформа, которую в правозащитных кругах иногда называют «заговором богатых против бедных». В связи с тем, что мы не сумели преодолеть массовой бедности, пришлось возвращаться к исходному состоянию едва ли не цензового избирательного права, когда судьбу страны определяют имущие люди, собственники. В свое время Гегель писал, что только собственник обладает социальными качествами, и на этом основании только он может принимать осознанные и полезные в политическом смысле решения. Тем не менее, наша политическая реформа не столько улучшает ситуацию, сколько движет страну назад. В политической науке существует известный принцип, сформулированный Ханой Арендт: всякая новая революция расширяет народное представительство. В Украине парадоксальным образом все произошло наоборот. «Апельсиновая революция» сделала народное представительство более узким.
    О.Г.: Тогда что же следует делать?
    Идеальными выходами из сложившейся ситуации было бы или написание новой Конституции, параллельно с решительным и последовательным реформированием общества, либо возвращение к прежнему конституционному документу 1996 года. С моей точки зрения, прежняя Конституция была более подходящей для Украины, поскольку она содержала в себе более простую и четкую систему управления страной. Да и вообще президентская республика является, на мой взгляд, более лаконичной, продвинутой и динамичной формой правления. Европа действительно начинала с парламентских республик, но впоследствии американцами была изобретена более успешная, на мой взгляд, форма…
    Сейчас, насколько мне известно, в трех рабочих группах ведется разработка новых проектов Конституции Украины. Возвращение же к предыдущей редакции Конституции также вполне вероятно, поскольку украинский Конституционный Суд, если он когда-нибудь вновь приступит к работе, может отменить политическую реформу. Ведь при внесении поправок в Конституцию было нарушено очень много по-настоящему важных процедурных норм. Наиболее грубым нарушением было, в частности, голосование в пакете обычного закона о внесении поправок в закон о выборах Президента Украины и изменений в Конституцию, что совершенно недопустимо. В этой ситуации судьба норм ординарного закона определяла судьбу норм закона высшей юридической силы, а это в юридическом смысле абсурдно.
    О.Г.: А какие проблемы возникли в Конституции в результате изменений, внесенных в нее?
    Мы видим, что в стране никак не может сформироваться парламентская коалиция из-за того, что нет опыта парламентаризма и – шире – опыта партийной жизни. Просто за фантастически короткие сроки Украина пытается пройти тот путь развития политической и конституционной культуры, который другие страны проходили десятилетиями, если не веками. Нынешнее (огромное) количество украинских политических партий является свидетельством партийного эгоизма и политического инфантилизма в одно и то же время. Все это говорит о несвоевременности для нас политической реформы, равно как и самой идеи парламентской республики. Как явно искусственное обилие партий, так и их неуступчивость свидетельствуют о детском и, вместе с тем, варварском состоянии нашей политической системы. Таким образом, если мы в рамках нынешней реформы найдем адекватный путь для своего дальнейшего развития, то это будет сродни чуду. На мой взгляд, конституционная реформа ведет страну в организационный тупик, из которого мы просто обязаны искать выход.
    О.Г.: В одной из своих статей Вы затрагивали вопрос о соответствии конституции эмоциональным ожиданиям граждан. Соответствует ли им украинская Конституция в ее нынешнем варианте?
    Вопрос о соответствии закона, любой правовой нормы эмоциональным ожиданиям человека – это глобальный вопрос, который затрагивает проблему соответствия права природе современного индивида. В правовой науке принято считать, что ни один закон не может быть сильнее эмоциональной матрицы, заложенной в его основу. Если правовая система в ее основных параметрах соответствует человеческой природе, то она будет работать, если же нет – то в стране будет накапливаться запас правового нигилизма и лицемерия. В истории цивилизации были известны случаи, когда правители обязывали свой народ бодрствовать ночью и спать днем, и такая система держалась на протяжении сравнительно долгого периода времени, но совершенно очевидно, что она не может существовать всегда, ибо она противоречит биологической природе человека.
    В конституционализме также существуют органические нормы, и конституции во всем мире, несмотря на их национальную специфику, создаются по некой универсальной модели. Можно сказать, что такую модель очень хорошо обосновал в своих книгах «Теория справедливости» и «Политический либерализм» один из крупнейших политических философов современности Джон Роулз. В частности, он весьма убедительно написал о том, что органическая конституция создается для достижения трех основных целей:
    а) чтобы зафиксировать универсальную ценность свободы и обеспечить ее необходимыми юридическими гарантиями;
    б) чтобы обеспечить действие принципа неравенства выгодного всем (когда богатые богатеют, но и бедные при этом не становятся нищими);
    в) для обеспечения равного доступа всех к должностям на государственной службе. Если в конституции обеспечены данные принципы, то она является органической.
    В целом, конституция – это документ свободы. Она стоит на страже интересов не столько государства, сколько гражданского общества. Если главными приоритетами государства являются порядок и стабильность, то главным приоритетом гражданского общества является свобода – политическая, экономическая и личная. При столкновении интересов порядка и свободы в стране с органической конституцией победу должна одержать свобода. В сущности, все органические конституционные суды в мире – это специальные (исторически уникальные) органы для защиты ценностей свободы. К сожалению, во многих посттоталитарных странах их трактуют в качестве «юридических машин» для поддержания порядка. В целом, можно сказать, что если конституция обеспечивает больше свободу, чем порядок, то это органическая конституция. Если все обстоит наоборот, то перед нами конституция фальшивая и фиктивная. Конституция – это важнейший правовой атрибут капитализма, основанного на принципах частной собственности и свободы предпринимательства, все остальное как бы от лукавого. По крайней мере, мы всегда можем сказать, что «конституция порядка» – это пародия на настоящую конституцию.
    Что касается Конституции Украины, то, на мой взгляд, она не только не содержит в себе категории свободы, но и перенасыщена социально-экономическими правами, то есть, в ней присутствует некий явно утопический сегмент. Все эти права нереализуемы в полной степени ни в одной стране мира. В лучшем случае, они записываются в качестве социальных целей государства, то есть как некий маяк для социальных и государственных усилий, но не более того. В нашей же Конституции социально-экономические права составляли предмет гордости ее создателей. Когда ее принимали, считалось, что наличие таких прав позволит считать нашу Конституцию конституцией социального государства. На практике же мы видим, что эти права совершенно невозможно защитить в судах, фактически они лишь дискредитируют весь остальной конституционный текст. Кто-то из западных политиков однажды сказал, что невозможно «телегу благосостояния» ставить впереди «лошади свободы». Но именно эту попытку предприняли в свое время украинские творцы Основного Закона.
    Между тем, современная конституция – это кодекс правил социального взаимодействия свободных людей, а не постатейная роспись государственных приоритетов, ради которых такие взаимодействия осуществляются. С точки зрения современной философии права, конституция – это в большей степени процессуальный, нежели материальный нормативный акт. Она почти ничего не говорит о том, «что – плохо, а что – хорошо». Она просто предлагает оптимальные формы для достижения гражданами своих жизненных целей. Приведу лишь несколько примеров неудачного конституционного нормирования:
    1. Жизнь и здоровье человека признаются «наивысшей социальной ценностью» в ст.З Конституции Украины. Но если состояние физической жизни есть действительно наивысшая ценность, то жизнь солдата, исполняющего воинскую обязанность, не может быть принесена в жертву для «защиты суверенитета и территориальной целостности Украины». Ведь в конституционной иерархии ценностей первые две расположены ниже «жизни человека». Кроме того, право на жизнь (и вытекающие из него риски) у солдат по своему объему не может быть меньше, чем у обычных граждан на основе принципа равенства конституционных прав, записанного в ст.21 Конституции Украины. Стоит подчеркнуть, что «жизнь человека» означает буквально также и жизнь вражеского солдата...
    2. «Какое бы то ни было насилие над ребенком... преследуется по закону» на основе ст.53 Конституции, что делает нарушителями Основного Закона всех родителей, забирающих детей из песочника против их желания.
    3. «Каждый обязан не наносить вред природе» следуя предписаниям ст.66 украинского Основного Закона, но все водители, поворачивая ключ в замке зажигания своего автомобиля, ежедневно и систематически делают это.
    4. Суды отнесены в Конституции к типичным органам государственной власти, что в случаях исков граждан к государству в целом (естественных в правовом государстве) ставит суды в двусмысленное положение арбитров в собственном деле.
    5. На основе ст.15 украинской Конституции «никакая идеология не может признаваться государством как обязательная», что формально избавляет государство от необходимости следовать также идеологии собственной Конституции.
    6. Право каждого «на достаточный жизненный уровень для себя и своей семьи», записанное в ст.48 Конституции, в Украине существует как право быть объектом уравнительного распределения. Как выражение либерального принципа «неравенства, выгодного всем» оно не работает, поскольку политическая власть в Украине ведет себя подобно крупье в общенациональном казино, который контролирует не соблюдение правил игры, а суммы выигрышей и ставок. Равенство в Конституции Украины часто оказывается выше свободы.
    7. Обеспечение экономической и информационной безопасности объявлено в ст. 17 Конституции одновременно «функцией государства», и «делом всего украинского народа». В результате, здесь просто перечеркивается естественная граница между гражданским обществом и государством.
    Если согласиться с тем, что социально-экономическое процветание общества обеспечивает работа, творчество и инновации, то следует признать, что Конституция Украины специальным образом на них не нацелена. В ней явно превалируют охранительные и стабилизационные ценности, а потому реально не остается места ни «коллективному воображению» О.Тоффлера, ни «обществу риска» У.Бека. Порой вообще возникает чувство, что наша Конституция написана не в парадигме современности. Она проникнута чаяниями умеренных гражданских добродетелей и назидательна по своей правовой манере. Ее внешний дизайн и внутренняя логика рассчитаны не столько на социальную пассионарность, сколько на «заботливое, как бабушка, правительство» (Т.Грин). Но требования времени заключаются практически в обратном.
    В целом, органическая конституция, соответствующая эмоциональным ожиданиям людей, это такая конституция, которую люди могли бы защищать сами. Когда граждане понимают, что право выгодно для них, что оно подыгрывает их интересам, что оно стоит на их стороне, то они сами выйдут на улицы для того, чтобы его защитить. Если же право является утопическим, сугубо формальным, работает как идеологический документ, говорящий о государстве явно больше, чем оно того заслуживает, то, соответственно, возникает социальная апатия, люди не реагируют на такие нормы, не относятся к ним всерьез. Кроме того, к нормам такой конституции не относятся серьезно и представители всех ветвей государственной власти, особенно суды. По подсчетам специалистов где-то треть норм украинской Конституции не работает, то есть носит сугубо декларативный характер.
    О.Г.: Какие же принципы следует привнести в нашу Конституцию для того, чтобы сделать ее более реалистичной и органичной?
    Я думаю, что Украине следует вернуться к президентской республике. С моей точки зрения, это оптимальная форма для Украины, и вообще оптимальная форма, с точки зрения, современных потребностей развития государства. В наиболее чистом виде президентская республика существует в США, и опыт этой страны показывает, что политически правильно сконструированное государство в короткие исторические сроки смогло ни только сравняться со всей Европой, но и по всем основным показателям превзойти ее. В Соединенных Штатах проживает примерно 4% населения мира, но при этом они производят около 30% мировой продукции и имеют в четыре раза больше научных работников, чем все страны Европы вместе взятые. На долю США приходится также 80-90% научных открытий, которые совершаются в мире. Таким образом, президентская республика – это современная и динамичная форма правления. Просто украинцы не использовали должным образом ее потенциал. К сожалению, по наивности мы разрушили то, что было лучшим, -- для того, чтобы создать то, что является худшим.
    Кроме того, Украине необходимо реформировать судебную систему, в принципе изменить подход к судам. Суды должны наконец-то заработать по-настоящему. Существует глобальное, прямо-таки цивилизационное различие между странами, в которых юридические нормы и правила считаются выше живой персонифицированной власти, и странами, в которых живая, воплощенная в чиновных людях власть считается (является!) более высокой, чем нормы закона. В первой категории стран правила не переписываются по ходу действия, даже если они не совсем устраивают государство. Во второй категории стран это типичная практика.
    К сожалению, Украина пока относится к странам, которые не готовы «играть до конца». Когда ее руководители видят, что что-то происходит не так, как им бы лично хотелось, они просто переписывают правила игры по ходу действия. А когда правила меняются слишком часто и всякий раз по инициативе власти, то это говорит о том, что данная страна не достигла необходимого для правового государства уровня цивилизационного развития. Когда-то нобелевский лауреат Фридрих Хайек говорил, что страна является развитой и современной лишь в том случае, когда деперсонифицированный, абстрактный авторитет права стоит в ней выше авторитета живой власти. У нас же, к сожалению, авторитет живой власти пока что подавляет авторитет права, воплощением которого является и национальная Конституция.
    http://dialogs.org.ua/dialog.php?id=54&op_id=897
    Висновок щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безпåрервного функціонування Конституційного Суду України
    Неофіційний переклад
    Страсбург, 22 червня 2006
    Висновок № 377/2006
    CDL-AD(2006) 016
    Європейська комісія за демократію через право
    (Венеціанська комісія)
    висновок щодо можливих конституційних та законодавчих змін для забезпечення безперервного функціонування Конституційного Суду України
    на підставі коментарів, що їх підготували:
    п. А. Ендзінш (член Комісії, Латвія)
    п. Дж. Мазак (член Комісії, Словаччина)
    п. П. Пачолай (член Комісії, Угорщина)
    1. Листом від 20 березня 2006 року Міністр юстиції України та член Венеціанської Комісії, пан Головатий, звернувся до Венеціанської Комісії з проханням надати висновок щодо шляхів покращення відповідного законодавства України з тим, щоб забезпечити безперервне функціонування Конституційного Суду України.
    2. Комісія призначила панів Ендзінса, Мазака (CDL(2006)044) та Пачолая доповідачами з цього питання. Цей висновок було схвалено Венеціанською Комісією на її 67-ій пленарній сесії (Венеція, 9-10 червня 2006 року).
    A. Передумови
    3. Розділ XII Конституції України визначає основи формування, структури та діяльності Конституційного Суду. Відповідно до статті 148 Конституції, Конституційний Суд складається із вісімнадцяти суддів. Президент, Верховна Рада та З’їзд суддів кожен призначають (або обирають) по шість суддів Конституційного Суду. Судді призначаються на дев’ять років без права бути призначеними повторно.
    4. Загальні принципи, що містяться в Розділі XII Конституції, розвиваються в законі «Про Конституційний Суд України», схваленому 16 жовтня 1996 року. Закон регулює, зокрема, «порядок організації та діяльності Конституційного Суду України, процедуру розгляду ним справ» (стаття 153 Конституції). Відповідно до зазначеного закону, суддя Конституційного Суду вступає на посаду з дня присяги судді, яку він складає на засіданні Верховної Ради, яке проводиться за участю Президента, Прем’єр-міністра та Голови Верховного Суду, не пізніш як через місяць після призначення суддею (стаття 17 Закону).
    5. 18 жовтня 2005 року сплив термін повноважень десяти суддів Конституційного Суду України, включно з його головою (перші дев’ятирічні призначення суддів Конституційного Суду було зроблено в 1996 році). Інші три суддівські посади вже були вакантними впродовж певного часу. З огляду на кількість суддів, які залишились на посадах (п’ять суддів), Конституційний Суд зупинив свою діяльність, оскільки для проведення пленарних засідань статтею 51 Закону вимагається кворум у дванадцять суддів.
    6. У своїй Резолюції №1466 (2005), схваленій 5 жовтня 2005 року, Парламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) закликала органи державної влади України «забезпечити оновлення складу Конституційного Суду України без необґрунтованого зволікання після того, як спливає термін повноважень його суддів».
    7. 3 листопада 2005 року З’їзд суддів України призначив шість суддів, а 14 листопада 2005 року Президент України призначив трьох суддів до Конституційного Суду. Проте, Верховна Рада не схотіла ні призначити чотирьох суддів за своєю квотою, ні дозволити проведення процедури приведення до присяги. 15 грудня 2005 року Моніторинґовий Комітет ПАРЄ настійливо закликав Верховну Раду «виконати свій конституційний обов’язок та оновити склад Конституційного Суду України без жодного подальшого зволікання».
    8. У своїй декларації від 16 грудня 2005 року, Венеціанська Комісія висловила свою стурбованість (до якої приєднався Конституційний Суд Литви, що головував на Конференції європейських конституційних суддів) з приводу зупиненого процесу призначення нових суддів до Конституційного Суду України та закликала «органи влади України та особливо український парламент швидко зробити необхідні кроки для відновлення складу Конституційного Суду України».
    9. У декларації відзначалось, що «у країнах, де його було створено, конституційний суд є інституцією надзвичайної важливості для забезпечення функціонування різних державних органів в конституційних межах. Вони [конституційні суди] мають ключову функцію гарантування дотримання основоположних принципів демократії, захисту прав людини та верховенства права, котрі також є основними стандартами Ради Європи, членом якої є Україна.»
    10. З огляду на його юрисдикцію, ефективне та тягле функціонування «охоронця Конституції» має надзвичайне значення для країни. Відповідно до української Конституції, Конституційний Суд приймає рішення щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції. Мандат Суду охоплює надання офіційного тлумачення Конституції та законів, надання висновків щодо конституційності міжнародних договорів – як тих, що набули чинності, так і тих, що подаються до Верховної Ради на ратифікацію. До повноважень Суду також належить надання висновку щодо імпічменту Президента.
    11. Конституційний обов’язок забезпечити безперервність та стабільність роботи Суду лежить на державних органах, що беруть участь в процедурі формування його складу. Отже, вони мають вжити відповідних заходів для відновлення функціонування «єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні» (стаття 147 Конституції).
    B. Можливі шляхи вдосконалення законодавства
    Механізм призначення
    12. З тим, щоб уникнути паралічу діяльності Конституційного Суду у випадку, коли конституційно уповноважений орган влади не спромігся призначити суддю, рекомендується запровадити процедуру «по замовчанню». У цьому відношенні можна розглянути кілька варіантів. Розглядаючи різні варіанти, слід усвідомлювати, що призначення суддів Конституційного Суду є питанням великої політичної та конституційної важливості. Хоча робота конституційних судів має бути незалежною та вільною від політичного впливу, не можна заперечувати того, що політичні чинники мають свою вагу при вирішенні питання призначень конституційних суддів. Попри те, що безвихідну ситуацію слід вирішити якнайшвидше на підставі конституційних інструментів, що широко використовуються в інших країнах, водночас слід брати до уваги певні особливі, можливо тимчасові, обставини конкретної ситуації.
    13. Можна встановити запобіжник у вигляді положення, яким судді буде дозволено продовжувати займати свою посаду в Суді після завершення строку його повноважень допоки його наступник не вступить на посаду. Такий механізм зараз існує, наприклад, в Болгарії, Німеччині, Латвії, Литві, Португалії та Іспанії. Така система запобігає ситуації, коли затримка в процесі призначення блокує діяльність Суду. Оскільки такий підхід застосовується в згаданих країнах, як видається, таке вирішення можна було б запровадити шляхом внесення змін до Закону України про Конституційний Суд. Цього, проте, буде недостатньо у випадку звільнення у зв’язку зі здоров’ям та смерті судді.
    14. Можна було б також передбачити запобіжні заходи, встановивши, що процедура заповнення вакансій починається заздалегідь з тим, щоб відбір кандидата був завершений до моменту виникнення вакансії. У Румунії, наприклад, новий суддя має бути призначений принаймні за місяць до припинення мандату попереднього судді. Але знову, таке положення не може подолати відмову органу влади виконати свій конституційний обов’язок. В Угорщині, де вакансії в Конституційному Суді кілька разів створили серйозні проблеми, відповідно до Закону про Конституційний Суд новий суддя має бути обраний принаймні за три місяці до завершення повноважень попереднього судді (стаття 8.4.). Тим не менше, це ставалось дуже рідко.
    15. Тому більш дієвим механізмом була б передача повноважень з призначення іншому органу державної влади (принаймні з тим, щоб забезпечити призначення достатньої кількості суддів для наявності кворуму) у випадку тривалої бездіяльності та неспроможності призначити суддів уповноваженим на те органом. У випадку України, якщо один із трьох уповноважених органів (Президент, Верховна Рада або З’їзд суддів) не призначив суддів після певного терміну, повноваження призначити цих суддів переходить до інших двох органів рівною мірою. Наприклад, якщо Верховна Рада не призначає суддів за своєю квотою в місячний термін після завершення повноважень попередніх суддів, два інших органи (Президент та З’їзд суддів) отримують повноваження втрутитись та заповнити по половині вакантних посад, якщо їх кількість є парною. У випадку непарної кількості вакантних посад, повноваження призначити на одного суддю більше переходить органові, який робив останнє призначення найдавніше. Наприклад, якщо необхідно заповнити три вакансії і останнє призначення здійснював Президент, тоді Президент та З’їзд суддів призначатимуть кожен по одному судді, а третій суддя призначатиметься З’їздом суддів.
    16. Крім того, для того, щоб забезпечити, щоб орган чи органи, які отримали право призначити додаткових суддів, виконали свої нові повноваження, передача повноваження з призначення від одного конституційного органу до іншого може навіть супроводжуватись певними засобами тиску. Наприклад, якщо Верховна Рада, як первісно уповноважений орган, який виконав свій обов’язок, не спромігся призначити решту необхідних суддів, можна було б ввести право Президента розпустити Верховну Раду (шляхом відповідних конституційних змін). Проте, наділення Президента таким повноваженням водночас можна розглядати як незбалансоване, оскільки Верховна Рада не може отримати такі ж заходи тиску на Президента у випадку, якщо останній не виконав свій конституційний обов’язок. Тут вступає в дію принцип presumptio boni viri. Тому, видається можливим покластись на цей принцип без необхідності введення додаткових стримувань для Президента під час процесу призначення конституційних суддів.
    Складення присяги
    17. Ефективна процедура призначення не є єдиною гарантією уникнення блокування функціонування Конституційного Суду України. Перешкоди, пов’язані з механізмом вступу на посаду, могли і заважали роботі Суду. Тому слід розглянути питання складення присяги. Головною метою має бути забезпечення того, щоб присягу було складено вчасно, а процедура складення присяги не призводила до формальностей, які могли б поставити під загрозу вступ судді на посаду.
    18. Одним з рішень у цьому відношенні могло б бути складення присяги в письмовій формі та подання її Президентові України або Голові Верховної Ради України.
    19. Іншим рішенням може бути закріплення внутрішнього механізму для складення присяги. Таким варіантом є приведення нових суддів до присяги Головою Конституційного Суду. У випадку, якщо повноваження Голови Суду завершились, можна передбачити можливість приведення до присяги виконуючим обов’язки Голови Суду або найстаршим суддею на посаді.
    C. Висновки
    20. Хоча порядок призначення, згідно з яким відповідні повноваження розподілено між трьома гілками влади в Україні, і забезпечує їх збалансоване представництво в Конституційному Суді, ризик для стабільності та безперервного функціонування Суду залишається та вже матеріалізувався. Тому система призначення суддів повинна передбачати певні механізми з тим, щоб уникнути блокування (через політичні або технічні причини) нових призначень після завершення повноважень судді. Проте встановлення запобіжників лише проти блокування процедури призначення не призведе до повного вирішення проблеми, оскільки залишається можливість створення перешкод для вступу на посаду.
    21. З тим, щоб забезпечити та гарантувати стабільне функціонування органу конституційної юрисдикції, Венеціанська Комісія рекомендує ухвалити відповідні конституційні та законодавчі зміни, спрямовані на вдосконалення українського законодавства в цьому питанні. Зокрема:
    (а) шляхом внесення змін як до Конституції, так і законів:
    створити запобіжну гарантію на випадок того, коли конституційно уповноважений орган не здійснив призначення (або обрання) нових суддів Конституційного Суду: шляхом передання повноважень з призначення від цього органу, який був первинно уповноважений, – до решти органів;
    (b) лише шляхом внесення змін до законів:
    передбачити, що суддя залишається на посаді допоки його наступник не вступає на посаду;
    спростити процедуру складення присяги, передбачивши її письмову форму або запровадивши внутрішній механізм приведення до присяги, тобто її складення в самому Конституційному Суді.
    http://minjust.gov.ua/?do=d&did=7731&sid=pare_ukraine
    Конституційно-правові аспекти формування коаліції депутатських фракцій в українському парламенті
    Д.ю.н., проф. В.П.Колісник, к.ю.н., доц. Ф.В.Веніславський, к.ю.н., доц. В.І.Кичун
    1. Правові основи та процедури формування, а тàкож припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, визначено Конституцією України (стаття 83) та Регламентом Верховної Ради України (глава 12). Відповідно до частини 6 статті 83 Конституції України, коаліція депутатських фракцій має формуватися «за рåзультатами виборів і на основі узгодження політичних пîзицій».
    Відповідно до частини 1 статті 61 Регламенту Верхîвної Ради України, «Коаліція депутатських фракцій у Веðховній Раді (далі – коаліція) – це добровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгîдження політичних позицій. До складу коаліції входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Коаліція формується депутатськими фракціями, утвореними в порядку, встановленому цим Регламентом (ч.2. ст.61 Регламенту). Тобто суб’єктами формування коаліції депутатських фракцій є саме депóтатські фракції, а не окремі народні депутати України (чаñтина 6 статті 83 Конституції України).
    Яким чином приймається рішення самою депутатсüкою фракцією щодо входження до коаліції нормативно не визначено. Разом з тим, оскільки фракцію утворює пол³тична партія (виборчий блок політичних партій), які за рåзультатами виборів отримали депутатські мандати, це питання має вирішуватися відповідно до Закону України «Про політичні партії». Виходячи з принципів демократиçму та рівноправності членів політичної партії, які закріплåні в даному Законі, рішення про входження тієї чи іншої фракції до коаліції повинно бути ухвалено більшістю нàродних депутатів, що входять до відповідної фракції.
    Відповідно до Регламенту, у коаліційній угоді фіксóються узгоджені політичні позиції, що стали основою фоðмування цієї коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політики, визначається політична спрямовàність і принципи діяльності коаліції, а також порядок вир³шення внутрішньо-організаційних питань діяльності коал³ції та порядок припинення її діяльності. До коаліційної угîди додаються списки членів депутатських фракцій, що сформували коаліцію, з особистими підписами народних депутатів. Списки членів депутатських фракцій є нåвід’ємною складовою коаліційної угоди.
    Разом з тим, текст Угоди про створення Антикризової коаліції у Верховній Ради України V скликання між Фракцією Партії регіонів, Фракцією Соціалістичної партії України та Фракцією Комуністичної партії України свідчить, що окрім народних депутатів, які є членами цих фракцій, зазначену коаліційну угоду підписали окремі народні депутати, які входять до фракцій політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко.
    Викладені положення Регламенту Верховної Ради України дають підстави стверджувати, що підписи нароäних депутатів від тих фракцій, які не ухвалили рішення про входження до Антикризової коаліції мають визнаватися недійсними, а процедуру створення цієї коаліції слід вèзнати такою, що суперечить нормативно встановленому порядку. Крім того, участь народного депутата у діяльності коаліції депутатських фракцій, щодо входження до якої не було відповідного рішення його фракції, суперечить голîвній ідеї, закладеній у п. 6 ч. 2 ст.81 Конституції України. Зазначений пункт слід розуміти так, що народний депутат не може не увійти до складу фракції тієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій), за списком якої його було обрано, а також не може самостійно вийти із складу фракції політичної партії (виборчого блоку політичних паðтій). Тому, народний депутат, поставивши свій підпис під угодою про створення коаліції, щодо входження до якої не було рішення його фракції, фактично заявив про свій вихід зі складу фракції. Отже виникли фактичні підстави для дострокового припинення повноважень такого народного депутата України.
    2. Відповідно до частини 2 статті 65 Регламенту Дåпутатська фракція має право в будь-який час вийти зі складу коаліції, попередивши про це письмовою зàявою керівників інших депутатських фракцій, які вхîдять до коаліції, не менше ніж за десять днів до дати виходу. Протягом зазначеного строку така депутатська фракція в будь-який час має право в письмовій формі віäкликати свою заяву. Якщо депутатська фракція не відклèкала своєї заяви, головуючий на першому після закінчення десятиденного строку пленарному засіданні оголошує про вихід депутатської фракції з коаліції.
    Аналіз політико-правових умов створення Коаліції демократичних сил та фактичних обставин припинення її діяльності, а також процесу формування Антикризової коаліції у Верховній Раді України дозволяє зробити виснîвок про те, що мали місце суттєві порушення зазначених вище вимог Регламенту Верховної Ради України. Так, фракція Соціалістичної партії України, яка 22 червня 2006 року разом з фракціями політичної партії «Наша Україна» та виборчого блоку Юлії Тимошенко підписала Угоду про утворення Коаліції демократичних сил, вирішивши вийти з цієї коаліції, повинна була: 1) не пізніше як за десять днів повідомити про це лідерів інших фракцій, які підписали Угоду; 2) після закінчення зазначеного терміну вимагати від головуючого на першому після закінчення цього строку пленарному засіданні оголосити про вихід своєї фракції з такої коаліції. Лише після дотримання такої процедури франція Соціалістичної партії України мала право ухвалèти рішення про свою участь у формуванні іншої коаліції. Цю імперативну вимогу Регламенту Верховної Ради Укрàїни фракцією Соціалістичної партії України було порушåно, оскільки її представники фактично одночасно заявили про вихід з Коаліції демократичних сил та про входження до складу Антикризової коаліції, що стало повною та очåвидною несподіванкою для інших учасників Демократичної коаліції.
    Таким чином, зазначені порушення вимог Регламенту Верховної Ради України дають усі підстави для висновку про порушення порядку створення Антикризової коаліції, а отже і щодо її нелегітимності та, як наслідок, нелегітимності усіх її дій та рішень, насамперед рішення про внесення пропозиції Президенту України щодо висунення кандидатури В. Ф. Януковича на посаду Прем’єр-міністра України.
    3. Стосовно заяв деяких політиків (зокрема, О.О.Мороза, А. І. Мартинюка) про те, що уряд не знаходиться у відставці зазначаємо наступне. Виходячи із тлумачення Конституції України, практики діяльності урядів держав світу та здорового глузду можливо лише два стани уряду: або він виконує свої повноваження на постійній основі, або виконує такі повноваження тимчасово, перебуваючи у відставці, до сформування нового уряду. Іншого стану уряду в світовій практиці не має, та й не може бути. Виходячи із цього, уряд, склавши повноваження перед новообраною Верховною Радою України, продовжує тимчасово виконувати свої повноваження, знаходячись у відставці. Така тимчасовість не може перевищувати шестидесятиденного терміну. Адже в іншому випадку втрачається сенс існування конституційної норми, закріпленої у п.2 ч.2 ст. 90 Конституції України, оскільки інше розуміння цієї норми дозволить новообраній Верховній Раді України протягом тривалого часу не здійснювати формування уряду і не нести ніякої відповідальності за таку бездіяльність. А уряд зможе тимчасово виконувати свої повноваження протягом 6 місяців, року чи навіть усього терміну повноважень парламенту.
    Більш того, навіть якщо припустити, що складення урядом повноважень перед новообраною Верховною Радою України не є відставкою уряду, то у цьому випадку слід враховувати, що ще 10 січня 2006 року очолюваний Ю. Єхануровим уряд був відправлений у відставку Верховною Радою України попереднього скликання (хоча конституційність такого рішення парламенту викликає значні сумніви, формально воно є чинним).
    Тому у Верховної Ради України V скликання обов’язок сформувати уряд виник з моменту набуття нею повноважень, тобто з дня відкриття першої сесії та приведення народних депутатів до присяги. А, відповідно, у Президента України право розпустити парламент виникне через 60 днів після відкриття першої сесії, тобто 25 липня 2006 року.
    P.S. Для конституційно-правового аналізу ситуації, що склалася, важливим є ще один аспект. Сенс політичної реформи полягав передусім у тому, щоб посилити відповідальність парламенту і уряду за стан справ у державі. Разом з тим, з огляду на те, що обидві коаліції (й Коаліції демократичних сил, й Антикризова коаліція) створювалися або дуже мляво («як мокре горить»), або з численними порушеннями, можна стверджувати, що парламентарі наочно продемонстрували свою повну безвідповідальність, недалекоглядність, надмірну амбіційність, непослідовність, безпринципність та безпорадність. Намагаючись перш за все задовольнити надмірні власні амбіції, вони забули про долю країни. Досвід роботи українських парламентарів останніх місяців дозволяє передбачити, що утворення штучних коаліцій може продовжитися, але навряд чи це сприятиме подоланню системної кризи, яка охопила різні сфери українського суспільства. Корупція, сумнозвісні «відкати», зловживання з ПДВ, купівля-продаж посад, імітація тендерів та інші негативні явища набули небувалого поширення в останні десять-дванадцять років за часів правління тих політиків, які тепер з розумним виразом обличчя повчають інших, як саме потрібно «керувати» країною, що жити, мовляв, потрібно зовсім «не так», або хизуються так званою «стабільністю». Продовжуються вказані негаразди й у теперішній час, незважаючи на численні обіцянки (на думку деяких експертів, наприклад, купівля-продаж посад продовжується й по сьогодні навіть у деяких правоохоронних органах, хоча їхні керівники й відмовляються у досить категоричній формі вірити в це. Подолати негативні явища обіцяли і під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років, а також і перші «коаліціянти» й другі. Але неважко спрогнозувати, що у разі, якщо, скажімо, через певний час (півроку, рік) діяльність уряду, створеного коаліцією, буде визнано незадовільною, то й відповідати за це ніхто не буде. Особливо, якщо коаліція депутатських фракцій виявиться надмірно широкою, бо тоді, імітуючи якесь переформатування коаліції, вона знову залишиться при владі та формуватиме «новий» уряд. Ото і вся відповідальність. І жодних формальних підстав для того, щоб доручити формування уряду новій коаліції не буде.
    Отже, політична реформа – це лише така собі «шиðма», яка дозволяє спритникам на кшталт лідера соціаліñтів залишатися при владі та задовольняти власні амбіції. Саме недолуга політична реформа дозволила керівнику тієї політичної сили, яка набрала лише трішки більше шåсти відсотків голосів виборців та отримала лише четверте місце з п’яти партій та блоків, що подолали на парламенòських виборах 3-відсотковий бар’єр, за рахунок тонкої пîлітичної гри та нехтування елементарними демократи÷ними засадами політичної діяльності, очолити парламент. До речі така поведінка не викликала ні засудження, ні нàвіть чітко висловленого обурення з боку переважної білüшості політиків. Це також свідчить про безвідповідальне ставлення сучасного українського політикуму до нагалüних проблем розвитку і держави, і суспільства
    Катування та жорстоке поводження
    26 червня – Міжнародний день захисту жертв катувань (прес-реліз)
    Саме в цей день 1987 року набула чинності Конвенція ООН проти катувань.
    22 червня цього року сталася визначна подія у системі Організації Об’єднаних Націй – набув чинності Факультативний протокол до цієї Конвенції.
    26 червня 2006 року прес-центрі УНІАН Харківська правозахисна група (ХПГ) провела прес-конференцію, присвячену Міжнародному дню захисту жертв катувань.
    У прес-конференції взяли участь:
    – Євген Захаров, співголова ХПГ, голова правління УГСПЛ, співголова Громадської Ради при МВС з питань забезпечення прав людини,
    – Аркадій Бущенко, адвокат, керівник програм ХПГ, член Громадської Ради при МВС з питань забезпечення прав людини,
    – Олег Мартиненко, полковник міліції, канд. юрид. наук, професор кафедри кримінального права Харківського національного університету внутрішніх справ, автор монографії «Детермінація та попередження злочинності серед персоналу органів внутрішніх справ України»,
    – Іван Юхименко, потерпілий від катувань з боку працівників міліції.
    Учасники дали оцінку ситуації у країні та перспективиам подолання катувань та жорстокого поводження в країні.
    ХПГ також звітувала про свою роботу із запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Вона з 1996 року займається цією проблематикою. За ці роки ХПГ зі своїми партнерами доклала багато зусиль, щоб привернути увагу суспільства до проблеми катувань у країні і домогтися визнання цієї проблеми органами влади. Протягом останніх трьох років (2003-2006) ХПГ за підтримки Європейської Комісії, Інституту Відкритого Суспільства, Національного Фонду підтримки демократії та інших міжнародних донорських інституцій здійснювала загальнонаціональну програму «Кампанія проти катувань та жорстокого поводження в Україні», у якій акумулювала зусилля багатьох організацій на подолання цього явища.
    У виконанні програми брали участь Національний університет внутрішніх справ (м. Харків), Харківський інститут соціологічних досліджень та близько 30 недержавних правозахисних організацій з усіх регіонів України.
    Проект передбачав діяльність у кількох взаємо_залежних напрямках:
    – Моніторинг ситуації, соціологічні та правові дослід_ження і інформування суспільства щодо поточної ситуації та законопроектна робота
    – Проведення стратегічних судових процесів в національних і міжнародних судових інстанціях;
    – Проведення навчальних заходів з професіоналами, які задіяні у кримінальному судочинстві (суддями, адвокатами і співробітниками правоохоронних органів), а також працівниками недержавних організацій .
    Як повідомили учасники прес-конференції, в ході виконання проекту проведені соціологічні та кримінологічні дослідження щодо причин та масштабів розповсюдження катувань. Проведені дослідження проблеми катувань, які знайшли своє відображення у книгах «Протизаконне насильство в органах внутрішніх справ», «Аналіз відповідності українського законодавства та практики стандартам й рекомендаціям Європейського комітету із запобігання катуванням» та багатьох інших виданнях. Був розроблений навчально-методичний комплекс «Міліція та права людини», який має використовуватися під час навчального процесу в учбових закладах системи МВД.
    Під час Кампанії багато зусиль було докладено, аби не допустити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу, який закріплював правову систему, що сприяє застосуванню катувань. Було розроблено кілька законопроектів, зокрема щодо доступу до інформації, щодо судового розгляду питання про взяття під варту або звільнення. Вдалося домогтися приведення статті 127 Кримінального кодексу України у певну відповідність до статті 1 Конвенції ООН проти катувань.
    За допомогою Фонду професійного захисту жертв катувань більш ніж 100 осіб отримали кваліфіковану правову допомогу. За фінансової підтримки Фонду було підготовлено заяви до Європейського суду з прав людини від імені 57 осіб. Протягом проекту в Європейському суді була виграна справа Афанас’єв проти України. У рішенні Суд визнав, що заявник зазнав поганого поводження під час перебування у райвідділі міліції, а також неналежне розслідування його заяв. На цей час ще одна справа щодо катування у міліції визнана прийнятною, а 7 справ знаходяться на стадії комунікації із урядом України.
    Під час Кампанії було проведено 10 дводенних семінарів із суддями, 12 дводенних семінарів із правоохоронцями, 12 дводенних тренінгів із адвокатами, протягом яких детально вивчалися європейські та міжнародні стандарти діяльності у сфері кримінального судочинства.
    Учасники конференції відзначили, що катування в Україні залишаються поширеним явищем. За висновками досліджень, корені цієї проблеми містяться у багатьох інститутах та традиціях вітчизняного кримінального судочинства. Серед найвиразніших причин є гонитва за показниками розслідуваних справ, відсутність системи ефективного розслідування, велика кількість латентних затримань, поганий доступ до адвоката та відсутність доступу до лікаря тощо.
    Учасники відзначили зміни у ставленні державних органів до цих проблем та більшу готовність держави до співпраці у цій сфері. Зокрема зазначалася робота мобільних груп у системі МВС та створення громадських рад при Міністерстві та обласних управліннях МВС.
    Але у той же час відзначалися недостатньо системні та систематичні дії, відсутність культури поваги до прав людини у діяльності держави.
    Представники ХПГ зазначили, що їхня подальша робота буде спрямована на створення національної системи запобігання катуванням та жорстокому поводженню. Це передбачає створення державної програми, яка передбачить системні заходи для побудови такої системи. З іншого боку, ефективна діяльність такої системи потребує активної участі громадянського суспільства у її побудові та діяльності. Під час прес-конференції зверталась увага на важливе значення Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань для створення ефективної національної системи для запобігання жорстокому поводженню.
    Більш докладну інформацію щодо цих проблем можна знайти на сайті ХПГ www.khpg.org
    Доступ до інформації
    Захист прав людини в Інтернеті: hic et nunc!
    Євген Захаров
    Нові інформаційні технології кардинально змінили каðтину спілкування людей, і очікуються ще більші зміни. У той же час право не поспіває за стрімким розвитком теõнологій, які відразу й осмислити непросто. Оскільки прèрода людини не змінюється, нові технології несуть не тілüки небачені можливості для інтелектуального і техні÷ного прогресу, але й несподівані засоби і способи здійñнення злочинів. Виникають також нові загрози правам лþдини. Тому видається надзвичайно важливим осмислення суòності інформаційних суспільних відносин у нових умîвах і формулювання нових гарантій прав людини. Хоча уявлеíня про цивільні і політичні права і свободи – право влаñності, право на приватність, свободи думок, совісті, слова, інформації, друку, зібрань, асоціацій та інших – суттєво змінилися з появою Інтернету, концепція дотрèмання прав людини й основоположних свобод залишилàся незмінною. Втручання держави у здійснення права (свободи) повинне ґрунтуватися на законі, переслідувати обумовлену закîном мету і бути «необхідним у демократичному суспільсòві», зокрема, відповідати «гострій сусп³льній необхідності». При цьому закон, на підставі якого обмежóється те чи інше право, повинен бути доступним, передбачуваним і містити адекватні й ефективні гарантії проти зловжèвань. Зміст усіх перерахованих тут оціночних понять повинен визнàчатися судом.
    На мій погляд, навіть побіжний огляд адміністратиâної практики щодо Інтернету в нашій країні свідчить, що втрóчання української держави, як правило, не ґрунтуєтüся на законі й аж ніяк не є необхідним. На жаль, ця праêтика дедалі більше прагне походити на російську, білорóську, узбецьку та інші пострадянські моделі. Держава впåрто хоче взяти під свій контроль реєстрацію імен у домеíній зоні .ua. Вона прагне монополізувати інформаційний рèнок, впровадивши л³цензування всіх телекомунікаційних послуг, і перетворити «Укртелеком» у «провайдера прîвайдерів». Держава хоче контролювати інформаційний обмін, вимагаючи від операторів встановлення обладнаíня для моніторингу телекомунікацій, та ще й за їхній рахóнок. Держава поділяє провайдерів на «правильних» і «нåправильних», вимагаючи від державних органів підключàтися до Мережі тільки через «правильних» провайдерів. Держава хоче реєструвати електронні адреси, усі сайти, додавши їм статусу засобів масової інформації, і Бог знає що ще у своєму невгамовному бажанні захистити інфоðмаційну безпеку і контролювати геть усе. Кожне твеðдження цього абзацу можна було б детально розібрàти і показати, як саме держава порушує фундаментальні прàва і свободи .
    Тому першочерговим напрямком правового регулþвання Інтернету я б назвав розробку законів, що захищали би права людини від необґрунтованого і непропорційного втручання держави в інформаційну сферу. Потрібна повна перåробка базового закону «Про інформацію», що був прийнятий ще в доінтернетівську еру. Гостро необхідний закон про захист персональних даних, що забезпечив би можливість приєднання України до Конвенції №108 Ради Європи «Про захист прав особи у зв'язку з автоматизовàною обробкою персональних даних», відповідав би вимîгам Директив ЄС №№95/46, 97/66 і інших європейських документів про захист персональних даних і став би бàзою для гарантій інформаційної приватності у всіх галузåвих законах, що не менш гостро мають потребу у відпов³дних змінах – «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про єдиний реєстр фізичних осіб – платників податків», «Про комунікації» і багатьох інших.
    Зупинимося докладніше на проблемі моніторингу телåкомунікацій . Злочинність стала набагато витонченішою, бåручи на озброєння інформаційні технології, і, природно, поліція і спецслужби повинні володіти адекватними моæливоñтями для запобігання і розслідування злочинів. Тому заперечувати можливість моніторингу телекомунікацій просто безглуздо. Однак повинні діяти механізми громаäського контролю, що ставили б заслін зловживанням. Зоêрема, необхідно зробити процедуру зняття інформації з каналів зв'язку більш прозорою, впровадивши норму про обов'язкове інформування особи, чиї повідомлення перåхоплювалися, після закінчення перехоплення та ознайоìленні особи з перехоплåними матеріалами, що не містять відомостей, що становлять державну таємницю (подібні норми містяться в законах Німеччини, Австрії й інших крàїн). Необхідно запровадити також щорічний звіт правоохîронних органів про використання оперативно-розшукових заходів у вигляді зняття інформації з каналів зв’язку, у якому обов’язково зазначалися б загальна кількість надàних судом дозволів, їхня систематизація за підставами та аналіз ефективності таких заходів.
    Зауважимо, що багато відносин в Інтернеті, що наша держава прагне регулювати, у країнах Європейського Сîюзу, куди так хоче потрапити Україна, та США є предмåтом саморегуляції. Тому розробка і реалізація ініціатив із саморегуляції відносин в Інтернеті – це другий магістрàльний напрямок правового регулювання Інтернету, тісно пов'язаний із пåршим.
    Як вказує Віктор Наумов , ключовими проблемами правового регулювання є проблема юрисдикції відносин у Мåрежі і проблема відповідальності провайдерів. Можна уявити інформаційні відносини як ланцюжок, що складàється як мінімум з п'яти елементів: користувач – проваéдер 1 – інформаційний ресурс – провайдер 2 – власник ресурсу. При цьому елементи ланцюжка можуть знаходèтися у сфері юрисдикції різних країн. Тому можна розглÿдати п'ять варіантів правового регулювання за законодаâством країн проживання користувача, власника, місцезнàходження ресурсу і місцезнаходження провайдерів. Прèродно виникає питання: правова система якої держави повинна застосовуватися в спіðних питаннях, юрисдикція якої держави поширюється на ті чи інші інформаційні віäносини? Відповіді на це питання у загальному вигляді не існує, але напрацьована чимала судова практика. У цілîму наявність такого складного сплетіння протиріч великою мірою зводить нанівець традиційну для пострадянського простору практику встановлення контролю над суспільнèми відносинами.
    Нагадаємо, що спроби регулювати інформаційний оáмін в Інтернеті диктаторськими режимами М'янми і Півні÷ної Кореї призвели до повної заборони користування Мåрежею. Ці приклади повинні послужити уроком для україíських оðганів влади.
    Соціально-економічні права
    Легко ли быть инвалидом в Украине?
    Виктор Лозовой
    Донецкая городская общественная организация молодых инвалидов «Ты не один», была зарегистрирована 20 сентября 2001 года, и объединяет молодых инвалидов в возрасте от 16 до 36 лет города Донецка.
    На сегодняшний день в организации зарегистрировано 50 человек с различными заболеваниями. С 2001 года по 2006 год, члены организации неоднократно получают различную благотворительную помощь со стороны различных предприятий учреждений и благотворительных фондов нашего города, и области.
    Наша организация зарегистрирована в Куйбышевском районе г. Донецка, и ютится вмести с Донецкой областной шахматно-шашечной ассоциацией инвалидов с заболеванием опорно-двигательного аппарата «Черные слоны» в помещении комнате школьника «Светлый луч» без всякого договора, помещение было выделено в 2001 году благодаря письму бывшего заместителя Куйбышевского исполкома Голубева А. С.
    На сегодняшний день организация имеет два силовых тренажера, одну швейную машинку с электроприводом, две ручные вязальные машинки, и все это добро кроме одного тренажера, покрывается пылью у членов организации дома, а могли бы приносить пользу, не только инвалидам, но и детям-сиротам. Благодаря усилию инвалида детства первой группы Яскевич Ирины Михайловны, которая у себя на дому занимается трудоустройством инвалидов, было трудоустроено только на протяжении с марта по июнь месяц около полусотни инвалидов на различные предприятия города, и постоянно поступают заявления с просьбой о трудоустройстве.
    Если бы наша организация имела помещение, Ирина Михайловна могла бы не только трудоустраивать, но и заключать договора с различными учреждениями, предприятиями или организациями на обучение различным специальностям, что помогло бы снизить беспризорность среди подрастающего поколения, да и сами члены организации могли бы обучать желающих различным навыкам. Кому будет плохо, если наша молодежь вместо того, чтобы болтаться по улицам с сигаретой в зубах, получит те или иные полезные навыки.
    В марте 2005 года наша организация зарегистрировала Центр адаптации инвалидов и детей сирот «Надежда» как филиал Донецкой городской общественной организации молодых инвалидов «Ты не один».
    Я, как председатель общественной организации молодых инвалидов, неоднократно обращался в различные инстанции с просьбой о выделении помещения для организации, но везде слышал только один ответ «свободных помещений нет», и большинство таких ответов давалось в устной форме.
    Хотелось бы знать, куда делись помещения, которые до 1990 года принадлежали отделу образования и должны были использоваться как комнаты школьника? Почему их сдали в аренду различным коммерческим организациям? Почему отделы образования, если закрывает те или иные учреждения, доводит их до непригодного состояния? Куда смотрит администрация города, почему местные власти закрывают на это глаза? Почему те помещения, которые собираются закрывать, не передать бы тем общественным организациям, которые хотят работать, быть полезными обществу и государству.
    На сегодняшний день в нашей организации есть множество великолепных идей, которые могли бы приносить пользу и быть полезными не только инвалидам, но и детям-сиротам, а это могло бы снизить преступность и беспризорность среди подрастающего поколения.
    Я также хочу обратить Ваше внимание на то, что в нашем городе существует Фонд социальной защиты инвалидов, который согласно своему Уставу должен оказывать различную помощь инвалидам. Но это только по Уставу. Мне, а возможно и читателям, было бы интересно знать, какую конкретно помощь этот Фонд оказывает. Почему инвалиды обращаются с просьбой о помощи, а в результате получают отказ, или те предложения, которые их не устраивают.
    Я, хочу привести только один пример, когда инвалид получил отказ от Фонда, и такие действия дискредитируют действия Фонда в глазах инвалида.
    Несколько месяцев назад Фонд социальной защиты инвалидов получил письмо от Президента Украины, в котором говорилось, чтобы он рассмотрел возможность и выделил при необходимости компьютеры инвалидам детства с заболеванием ДЦП Бондаревич Оксане Романовне и Кодаку Сергею Юрьевичу. Правда, к тому времени родители Сергея Юрьевича сами купили компьютер сыну и он уже в нем не нуждается, а у родителей Оксаны Романовны нет средств чтобы приобрести дочери компьютер. Да и откуда они возьмутся, если Оксана Романовна проживает уже 10 лет с парализованной бабушкой, которая в свое время помогала после войны восстанавливать Донбасс и так же нуждается в помощи со стороны государства, и больной мамой, за которыми присматривает после занятий Оксана Романовна.
    Фонд, правда, рассмотрел письмо Президента и отказал, ссылаясь на то, что в Фонде нет средств, оказать такую помощь и что инвалиды пойдут работать и сами себе купят.
    Конечно, откуда же взяться средствам, если Фонд постоянно обновляет себе оргтехнику, приобретая все новую и новую. Тут уже не о заботе инвалидам, главное себя не обидеть, ведь своя рубаха ближе к телу, инвалид подождет, не сдохнет, а если и сдохнет, то большого убытка не будет «есть человек, есть проблема, нет человека, нет проблемы».
    Это только малая часть несправедливости, с которыми приходится сталкиваться инвалидным организациям и самим инвалидам.
    Все свои предложения, пожелания просим присылать в письменной форме в Донецкую городскую общественную организацию молодых инвалидов «Ты нe один» председателю:
    Лозовому Виктору Николаевичу
    ул. Куйбышева, 210 кв. 21
    г. Донецк –12
    83012
    Правоохоронні органи
    Відбулося установче засідання
    Громадської ради СБУ
    10 липня ц.р. відбулося установче засідання Громадської консультативної ради з проблем забезпечення державної безпеки, яке започатковує практичну роботу громадської експертної структури як демократичного цивільного контролю над діяльністю Служби безпеки України.
    Цим проектом в Україні використовується досвід демократичних європейських країн, де існує дієвий механізм суспільного контролю діяльності правоохоронних органів та реального впливу громадськості на процеси, що у них відбуваються.
    У своєму вступному слові Голова СБУ Ігор Дріжчаний наголосив на тому, що утворення такої громадської інституції стане помітним кроком у реалізації визначеної Президентом Віктором Ющенком відкритої і прозорої політики реформування національного сектору безпеки і такої її чутливої складової, як Служба безпеки України.
    До складу Громадської ради увійшли знані та авторитетні політики, громадські діячі, та незалежні експерти, зокрема президент Національної академії державного управління Віра Нанівська, народні депутати 4 скликання Георгій Крючков та Віктор Мусіяка, головний редактор тижневика «Дзеркало тижня» Володимир Мостовий та інші відомі в Україні представники громадськості.
    Увагу новоствореної Громадської ради буде націлено на сприяння вирішенню проблем забезпечення державної безпеки, дотриманню законності, прав і свобод громадян, утвердженню принципів демократії та верховенства права.
    Публічні оцінки та пропозиції щодо найбільш резонансних подій, що стосуються діяльності правоохоронних органів, на яких зосереджуватиметься громадська думка, будуть почуті керівництвом СБУ та враховані у процесі реформування спецслужби та усього сектора національної безпеки.
    Прес-центр СБ України
    http://www.ssu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=51089&cat_id=39574
    Практика правозахисту
    Как я судился с коммунальным предпрèятием «Харьковские тепловые сети»
    Вячеслав Эпштейн
    Закончено судебное разбирательство конфликта между КП ХТС (коммунальное предприятие «Харьковские тепловые сети») и жильцами квартиры № 25 дома 11/1, что по улице Краснооктябрьской в г.Харькове, каковыми являются члены моего семейства. Коллизия не претендует на оригинальность: предприятие ХТС взыскивает долг за свои услуги; потребитель считает, что оплачивать услуги не должен вследствие отсутствия таковых. Несть числа делам такого рода: судебная канцелярия завалена папками «ХТС» под потолок. Ряд особенностей дела, однако, таковы, что, пожалуй, представляют интерес для общественности. И главная особенность состоит в том, что коммунальное предприятие дело проиграло!
    Начало разбирательства положено первым заседанием Октябрьского районного суда г.Харькова (судья Федюшин Н.В.) 13.09.04. Финал, решение Апелляционного суда Харьковской области, представлен 25 апреля 2006 года.
    За указанный промежуток времени (19 месяцев) состоялось 16 (!!) заседаний районного и два заседания апелляционного суда.
    Особенность дела состоит в том, что формально наша семья проживает в коммунальной квартире, часть которой принадлежит жене (Полончук А.М.), часть – мужу (мне – Эпштейну В.Г.). У нас разделены счета и, таким образом, претензии по неоплате за отопление предъявлялись раздельно. Таким образом, суд, фактически, одно и то же дело, вынужден был рассматривать дважды. Получив доверенность членов семьи, интересы жильцов нашей квартиры на заседаниях суда представлял я.
    Уже на первом заседании (13.09.04, судья Федюшин) я предъявил многочисленные заявления (с отметками о получении), подписанные жильцами нашего дома и направленные в инстанции (включая ХТС) об отсутствии отопления и отсутствии реакции на прежние заявления. Ни на первом, ни на многочисленных последующих заседаниях представитель ХТС даже не пытался опровергнуть мои аргументы. Единственным контраргументом ХТС было следующее: предприятие ХТС не несет ответственности за отопление непосредственно жилищ (за это отвечает КЖЭП); зона ответственности ХТС – ввод тепла в дом.
    На первом же заседании я сделал следующее заявление (впоследствии представленное письменно): если ХТС отказывается от ответственности за предоставление услуг жильцам, то это значит, что предприятие не является поставщиков услуг и, следовательно, не вправе требовать оплату за отопление.
    Итак, в рамках здравого смысла (и действующего законодательства) возможно лишь следующее развитие обсуждений:
    – ХТС берет на себя ответственность за оказание услуг жильцам и доказывает наличие услуг;
    – ХТС не берет на себя ответственность или не доказывает наличие услуг;
    – Суд признает (или не признает) доказательную базу жильцов (отсутствие услуг).
    Увы, события разворачиваются по сценарию, имеющему к здравому смыслу отношение слабое.
    На третьем заседании Федюшин выносит определение суда «оставить дело без рассмотрения» на основании неявки истца (представителя ХТС). Судья при этом нарушает действующее законодательство (закон не позволяет принимать такое решение на основании одного случая неявки без уважительной причины). ХТС, однако, решение не обжалует, но через некоторое время (29.03.05, судья Старостин) опять возбуждает дело в суде Октябрьского района.
    Судье Старостину В.В. потребовалось 5 заседаний для того, чтобы выяснить, что у истца (ХТС) никаких аргументов, подтверждающих обоснованность претензий нет. 30 июня 2005 года суд выносит решение: в иске ХТС отказано. Решение не было обжаловано в апелляционном суде. Однако уже 20.09.05 я получил повестку с вызовом в Октябрьский районный суд в связи с исковым заявление ХТС уже на свое имя.
    Уже на первом заседании 20.09.05 (судья Камышева) я указал на то обстоятельство, что дело по существу уже рассмотрено Октябрьским районным судом: в исковом заявлении речь идет о тех же отопительных приборах и о том же промежутке времени, что и в рассмотренном деле (по которому решение уже принято). Ко второму заседанию я предъявил встречный иск предприятию ХТС на компенсацию морального и материального ущерба, связанного с отсутствием отопления, ценой 4500 грн. Судье Камышевой потребовались уже 7 (!) заседаний, для того, чтобы убедиться в том, в чем ранее убедились судьи Федюшин и Старостин. А именно: у предприятия ХТС никаких аргументов в защиту своей позиции нет. Наконец, 17.02.06 суд вынес решение. А именно: иск предприятия ХТС остается без удовлетворения, мой иск удовлетворен частично: вместо указанной суммы ХТС оплатит моральный ущерб в размере 1000 гривень.
    В соответствии с действующим законодательством, предприятие ХТС оспорило решение районного суда в Апелляционном суде. Последнему оказалось достаточным лишь два заседания для того, чтобы убедиться в том, в чем ранее убедились судьи районного суда, и 25 апреля 2006 года апелляционный суд вынес решение: иск ХТС удовлетворен частично: компенсация ущерба уменьшается до 300 грн. Все остальное остается в силе. Напомню, речь идет об отсутствии отопления, как минимум, в течение 3-х лет. Апелляционный суд счел, таким образом, справедливым (признав отсутствие отопления) компенсировать ущерб в размере 100 грн в год или, имея в виду 4 месяца отопительного сезона, 25 грн в месяц. И это притом, что оплата за отопление нашего жилища, которую взимает ХТС, составляет примерно 1000 грн / в год. Хороша логика?? Если, по мнению суда, у меня есть источник отопления на порядок более эффективный, чем у предприятия ХТС, то почему предприятие использует иной? Странным представляется и то обстоятельство, что суд считает указанную «гигантскую» сумму компенсацией морального, а не материального ущерба.
    Изложенное позволяет сделать некоторые выводы.
    Согласно постановлению Кабинета Министров Украины № 572 от 08.10.92, зона ответственности предприятий «Тепловые сети», действительно, ограничивается вводом в дом. Но тогда, на основании закона о защите прав потребителя, это предприятие не вправе требовать оплату своих услуг. Признав справедливыми мои аргументы (точнее, не приняв аргументы представителя ХТС), суд, по сути, признал незаконным взимание платы предприятиями «Тепловые сети». Создан прецедент. Теперь, полагаю, одно из двух: либо необходимо отменить постановление, либо все потребители тепла могут перестать оплачивать отопление.
    Единственной причиной (в р
    

Публікація від 27 серпня, 2006 р.

Чи порушуються державою права людини під час дії карантину?
Так
Ні
Це є необхідністю