ДОРОСЛА ЦІНА ДИТЯЧОГО ПИТАННЯ

   
    (спроба передювілейного аналізу)
    
    20 листопада “Конвенції про права дитини” виконується 13 рочків. Дитя ніби вже підросло й потребує посиленого догляду, особливо із боку журналістів. Оскільки влада наша, має звичку попідписувати усе що можна, і миттю забувати. Але, такий важливий документ, як “Конвенція” – це вам не “фунт ізюму”, і Україна вже більше як 11 років, принаймні на папері, будує найдитячішу державу в світі. І наче вже повинна була досягнути, як кажуть, певних успіхів..... та де там...
    
    “Дайте медний грошик, господин хороший”
    
    Діти – жебраки, біля кіоску “Преса”, де я купував черговий номер “ПІК”у, це перше, що наштовхує на думку про те, що з правами дитини у нас не все гаразд. Ватажок вуличної банди – Стьопка, так він назвався, розповів мені, що промишляють вони на “Лівобережному” ринку, жебракують, крадуть, підробляють. Ввечері допомагають продавцям прибирати насмічене протягом трудового дня. Від них же і отримують хто – що: капустину, буханець хліба, рибу... І в “ничку”. Так називають маленькі бродяжки свої схованки, які розташовані у підвалах та на дахах, в теплому підпіллі каналізаційних магістралей. І от сидячи там, в сирих, мерзенних, пацючих норах, не знають вони, “бессыдники этакие”, наскільки ж у них багато, їхніх дитячих прав. От якби хоч “одним оком” зазирнути їм, до “ТЕКСТУ ВЕЛИКОЇ КОНВЕНЦІЇ”. Але це їх не стосується... їм би хлібушко...
    
    Благими намірами...
    Навіть найкоротший аналіз тексту “Конвенції”, згідно положень якої ми живемо вже, не один десяток років, приведе нас до висновку, що у нашій країні виконуються тільки ті її пункти, які, невідомо ще кому більше потрібні - самій дитині, чи суспільству? Ну чого, скажімо, варта стаття 7 - “Конвенції”: “Дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування.” Авжеж! Не вистачало б ще того, щоб українська дитина не мала права на ім’я. Як на мою думку, то і в Занзибарі, де певно ж не підписували ніякої конвенції (з причин відсутності грамотних), дітей таки якось називають. А щодо громадянства, то у нас, як відомо за ним у чергах не стоять... Давайте краще розберемось із іншими, як то кажуть, “фундаментальними” положеннями “Конвенції”, а правильніше сказати з тим, як їх дотримуються в Україні. Ось, скажімо, гарантоване статтею 17, сприяння засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях... Про що мова! Невже хтось з нас, журналістів, колись відчув оте “сприяння”? В чому взагалі воно полягає? В нашій країні, будь-яке сприяння, зазвичай ототожнюється із пільгами, чи то податковими, чи то комунальними. Так ось, ні видавці дитячої літератури (як власне й іншої літератури), ані виробники відповідної преси, ніколи, на практиці не бачили ніякого сприяння. У всеукраїнський асоціації видавців періодики, куди я звернувся із запитанням про “проголошену турботу”, на мене подивились як на “хлопця продвинутого у цих питаннях”. Далі – більше! Як випливає з тексту “Конвенції”, наша держава “визнає, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність...” Боже правий! Про це не можна говорити без сліз!
    
     Діти, діти, куди ж вас подіти?
    Знаєте, язик не повертається, наводити приклади недбалого, якщо не сказати наплювацького ставлення до інвалідів взагалі та до дітей – інвалідів, зокрема. Розпочнемо з такої буденщини, як обладнані переходи та, вибачте, туалети. Деяке зростання числа яких, принаймні в столиці, можна віднести на рахунок міської влади, але аж ніяк не до намагання дотримуватись положень “Конвенції про права дитини”. А якщо копнути трохи глибше, то проблема туалетів, виглядатиме найлегшою. А ми побачимо жалюгідні інтернати для дітей-інвалідів. Батьків, що в день, разом із працівниками благодійних фондів, переймаються біганиною по спонсорах, переважна більшість з яких відмахується від них, як і від представників “канадських компаній”. А ввечері “гуртки по-інтересам”, з намаганням самотужки, хоч щось зробити для своїх чад. Такі батьки, об’єднуються в громадські організації та в міру можливостей спрямовують свою енергію на допомогу своїм же дітям - інвалідам. Вони навчають їх різним ремеслам чим, хоч трохи, відроджують в бідолахах віру в життя. В Києві працює декілька більш – менш потужних організацій, таких як “Джерела” або “Церебрал”. Але це скоріше виключення ніж правило. Інтеграція таких дітей в суспільство – це прерогатива державної політики, а не, скажімо так, приватних зусиль.
    
    “Здрастуй моя школа і прощай...”
    “Держави-учасниці вживають всіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства...”. Коли читаєш таке, просто радієш, за державу – учасницю! І заздриш буянню її заходів, спрямованих на захист дітей від насильства. Окрім оплачуваних нами, батьками охоронців у школах, я особисто таких заходів не можу згадати. Боюсь мислити банально, але без урахування такої “дрібноти”, як соціальні та просвітницькі заходи, на думку не спадає жодного “профільного” законопроекту останніх часів. Не проявляється прийняття “дитячих законів” і в порядку денному поточної сесії ВРУ. При запитанні на сервері ВРУ слова “дитина”, як пошукового, відкриваються усього – 8 документів та й ті, лише з сімейного Кодексу. А тим часом, дослідження психологів показують, що 90 відсотків дітей, які скоїли злочини, самі були в минулому об’єктами насильства, фізичного чи сексуального. Або зростали без нагляду. Такі діти ніколи не відчували до себе чуйного ставлення і тому самі не виказують цього почуття. Біль, приниження постійно живуть у дитині, яка зазнала насильства. Вона потребує негайної реабілітації. Інколи трапляється так, що “батьки – алкаші”, просто ніколи не казали своїм дітям, що можна робити, а що ні. А більше зробити це було нікому. Прокуратуру та міліцію у справах неповнолітніх, ця проблема цікавить лише в площині злочину та покарання, а не профілактичної роботи. А вчителі здебільшого переймаються перманентними страйками, з метою особистого виживання.
    
    Врятуйте дитячі душі
    Так, безумовно, “Конвенція з прав дитини” - документ дещо ідеалістичний та декларативний. Він створений задля того, щоб держави – підписанти, принаймні мали орієнтир, так би мовити, стандарт, для дотримання й самодисципліни. Але головна його мета, як на мою думку, полягає в тому, щоб чиновники наші знали й розуміли прості, загальнолюдські цінності. Справді. Ну кому з нас, батьків, спадало на думку, скажімо, що контролювати дотримання законодавства стосовно дітей повинна не лише далека “Конвенція”, а й наша, вітчизняна, можливо районна, прокуратура. Я вже не кажу про те, що в переважній більшості цивілізованих країн, потрапити до лав яких ми так прагнемо, для розгляду справ неповнолітніх, створені окремі суди, яких українська юстиція навіть не планує народити. Соціальна служба у справах дітей, яка в розвинених країнах є основою захисту їхніх прав, у нас представлена “кримінальною міліцією у справах неповнолітніх”. Держава, яка 12 років тому, підписала “Конвенцію про права дитини”, на практиці не створила жодних дієвих механізмів контролю за їх дотриманням. Словом, нема з чим, як казали в роки “колишніх” ювілеїв, нам “підійти” до святкування 13 – річниці проголошення “Конвенції з прав дитини” – документа, дещо ідеалістичного... і такого красивого…
    
    Олег Спорников
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.