Право на… ім'я

   
    "Спасибі велике Конвенції за наше щасливе дитинство"
    
    20 листопада Конвенції про права дитини виповнюється 13 рочків. Дитя ніби вже підросло й потребує посиленого догляду, особливо з боку журналістів. Оскільки влада наша має звичку попідписувати усе що можна і миттю забути. Але такий важливий документ, як Конвенція — це вам не туфта якась, і Україна вже понад 11 років, принаймні на папері, будує "найдитячішу" державу в світі…
    
    Діти-жебраки, зокрема біля кіоску "Преса", де я купував черговий номер ПіКу, — це перше, що наштовхує на думку про те, що з правами дитини у нас не все гаразд. Ватажок вуличної банди — Стьопка — розповів мені, що промишляють вони на "Лівобережному" ринку, жебракують, крадуть, підробляють. Ввечері допомагають продавцям прибирати. Від них же і отримують — хто що: капустину, буханець хліба, рибину... І — в "ничку". Так називають маленькі волоцюжки свої схованки, які розташовані у підвалах, на дахах, у теплому підпіллі каналізаційних магістралей. І от сидячи там, в сирих, мерзенних, пацючих норах, не відають знедолені й упосліджені, наскільки ж у них багато їхніх дитячих прав.
    
    Благими намірами...
    
    Навіть з найкоротшого аналізу тексту Конвенції можна зробити висновок, що у нашій країні виконують лише ті її пункти, які невідомо ще кому більше потрібні — самій дитині чи суспільству (заради збереження "хорошого виразу")? Ну чого, скажімо, варта стаття 7: "Дитина має бути зареєстрована відразу ж після народження і з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків і право на їх піклування". Авжеж! Не вистачало б ще того, щоб українська дитина не мала права на ім'я. Як на мою думку, то і в Занзібарі, де, певно ж, не підписували ніякої конвенції (з причин відсутності письменних), дітей таки якось називають. А щодо громадянства, то у нас, як відомо, за ним у чергах не стоять... Розберімося ліпше з іншими, як то кажуть, "фундаментальними" положеннями Конвенції, а правильніше сказати з тим, як їх "виконують" в Україні. Ось, скажімо, гарантоване статтею 17, сприяння засобам масової інформації у поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношеннях... Про що йдеться! Невже хтось із нас, журналістів, колись відчув оте "сприяння"? В чому взагалі воно полягає? В нашій країні будь-яке сприяння зазвичай ототожнюється з пільгами, чи то податковими, чи то комунальними. Так ось, ані видавці дитячої літератури (як, власне, й іншої), ані виробники відповідної преси ніколи на практиці не бачили жодного сприяння. У Всеукраїнській асоціації видавців періодики, куди я звернувся із запитанням про "проголошену турботу", на мене подивились, як на "хлопця просунутого у цих питаннях". Далі — більше! Як випливає з тексту Конвенції, наша держава "визнає, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне і достойне життя в умовах, які забезпечують її гідність..." Боже правий! Про це не можна говорити без сліз!..
    
    
    Олег СПОРНИКОВ
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.