Німецьке “місце для каяття”

   
    “Усі особи, що позбавлені волі, мають право на гуманне ставлення до них, на повагу їх гідності, притаманної людської особистості”
    (Стаття 10 Міжнародного пакту про громадянські права)
    
    
    1. Передмова
    
    Пенітенціарна система – у перекладі з латинської мови це звучить як – місце для каяття. У сучасній інтерпретації перевиховна система, але старий радянський посаг під назвою – “зона”, що лишився й незалежній Україні, ще довго належатиме нашим громадянам. В Україні існує стійка думка, що людина яка потрапила до в’язниці – є загубленою для суспільства. Після її повернення у спільноту, якщо внутрішній світ засудженого зберігся у загальнолюдських межах, на колишнього в’язня чекає маса проблем – прописка, судимість, відмови у працевлаштуванні. І ще багато-багато років тавро “засудженого” супроводжуватиме колишнього ув’язненого.
    Але з набуттям нашою країною незалежності, з’явились люди й групи, що почали активно відстоювати ідею реформи у пенітенціарній системі. Жорсткі вимоги Ради Європи, також зробили свою справу і от у двотисячному році в Україні була скасована смертна кара. А ще на рік раніше Президент Кучма своїм Указом передав Департамент з виконання покарань до цивільного міністерства – Мінюсту України.
    Однак, ця надзвичайно важлива подія минула осторонь життя українських “зеків”, цивільна адміністрація так і не з’явилась в українських виправних закладах, натомість фінансування колоній зменшилось. Про уніфікацію національної виправної системи з європейськими стандартами мова схоже взагалі не йде. Адже український парламент, що так вже багато часу приділяє інтеграції України у Європейську спільноту, жодного разу не обговорював у пленарному режимі проблему пенітенціарної реформи. Проте наші парламентарі багато подорожують Європою задля вивчення закордонного досвіду у місцевих в’язницях… інколи навіть не відвідуючи їх.
    Досвід проведення європейської пенітенціарної реформи є дуже цінним для України, адже членство у Раді Європи – це, насамперед не привілеї, а зобов’язання. Політика ставлення до неповнолітніх, що скоюють злочини, у всьому світі, будується на : профілактичних заходах, соціальній реінтеграції, забезпеченні гарантій щодо прав людини стосовно неповнолітніх правопорушників, застосування альтернативи щодо позбавлення волі, застосування ув’язнення дитини лише як крайньої міри і протягом найкоротшого періоду, а також відмова від призначення вищої міри покарання для неповнолітніх.
    Згідно Конвенції про права дитини, держави, що її підписали, в тому числі й Україна, зобов’язані забезпечувати такі заходи усіма законодавчими, адміністративними та іншими засобами.
    Злочини або дрібні правопорушення, що їх скоювали діти, з давніх- давен було прийнято розглядати за нормами, частково або навіть повністю відмінними від системи покарань призначеної для дорослих.
    Така практика особливо типова для країн Західної Європи, починаючи ще з 18 століття - епохи Просвіти. Головними аргументами на користь особливого підходу до контролю над злочинністю неповнолітніх завжди були – необхідність захистити дітей від негативних наслідків традиційних методів покарання, віра у те, що так звані перевиховні заходи дадуть ліпші результати.
    Зазначу, що метою нашого репортажу є не повчати панів реформаторів, як їм “облаштувати” українські колонії, а скоріше звернутись до громадської думки, до неурядових організації, до широкого кола фахівців які насправді зацікавленні у вивченні західного досвіду реформування пенітенціарної системи. Мова піде про німецькі підліткові заклади з виконання покарань.
    2. Географія в’язниці
     Вересневий Дюссельдорф зустрів нас непривітно – сірість, мряка… Й поки ми їхали до колонії настрій зіпсувався зовсім. До Изерлону, маленького містечка у Північному Рейні – Вестфалії, 80 кілометрів, саме тут розташована найбільша у Німеччині підліткова в’язниця для неповнолітніх хлопців – JVA. Абревіатура означає – заклад з виконання покарань для малих - у вільному перекладі звучить грізно. Зовні заклад не викликав у нас здивувань - сірі стіни, невисокий мур, усмішливий вартовий на вході – чисто німецька ввічливість. На нас уже чекали два весельчаки – “Бухер і Байер” – назвались вони.
    Герр Бухер – виявився завучем місцевої в”язничої школи, а Байер – керівником усього режиму колонії. Кава у Німеччині виявилась не дуже смачною, але гостинною. Тут у тюремній їдальні, ми й почали розмову про “наш день”- що будемо оглядати, с ким розмовляти, про що… Відкриття почались відразу – виявилось, що по-суті тут три тюрми разом, настільки різним є у Ізерлону підхід до відбуття покарань. Перший “блок посиленого режиму”, пізніше наш читач зрозуміє, що до справжнього посилення по-українські, цей режим не має ніякого відношення, другий – “ перехідний дім” і третій – “будинок “вільного входу”. Не дуже розуміючись на їхній термінології, ми однак збагнули, що роботи буде багато.
    
    3. Дещо про “німецькі порядки”
    Взагалі інфраструктура колонії – є дуже чіткою. Три режими утримання диктують її утворення. Школа для молодших за віком підлітків, “арбайтеншулле”- щось на кшталт нашого ПТУ, та власне “камери”, хоча я б назвав їх краще, кімнатами. Звідси й персонал – вчителі (така собі біла кістка закладу), майстри професійного навчання, охоронці ( тут здебільшого їх називають вихователі, але про це пізніше), технічна обслуга. Вражає у изерлонському закладі чисельність психологів та лікарів, адже німці вважають цих дітей, трохи хворими. В”язнича адміністрація, як така – це небожителі – теоретики, здебільшого вони займаються науковою роботою та дослідженнями. Випрацьовують так би мовити механізм ще більшого захисту своїх підлеглих. Усю чорнову роботу ведуть вихователі, керівником яких і є наш знайомий герр Байер. З них і почнемо. Вихователі у изерлонській в’язниці це – друзі, товариші, мами і старші браття для засуджених. У їх компетенції по-суті всі питання повсякденного життя ув’язнених – від ранку до світанку. “Велика Рада вихователів ”- колегіальний орган, що збирається двічі на місяць - ось альфа і омега життя изерлонських в’язнів. Цікаво, що в Німеччині компетенції судів обмежені діяльністю таких Рад. Це Рада вирішує кого достроково звільнити, кого відпустити відпустку (а тут і таке буває), а кого перевести на інший режим, хто вів себе погано – покарати, хто гарно – заохотити. Зрештою на Раду покладена, як кажуть у нас державна справа, на місці вирішувати – чи перевиховується учень. У німецькому суспільстві немає амністій – тут амністію оголошує Рада вихователів. До її складу входять також і учителі й майстри, словом усі хто наглядає за життям правопорушника.
    
    4. “Терпіння і труд…..”
     Школа в изерлонський в’язниці, на перший погляд звичайна, від середньої київської відрізняється хіба що більш гарним учбовим приладдям та замкненими на час уроків класами. Строєм до школи, до речі ніхто ні ходить, а в індивідуальному порядку, але у дозволений час. Вже знайомий на герр Бухер – завуч, розповів, що в школу ходять хлопці віком від 10 до 17 років – з 5 по 12 клас ( прямо згідно нашій реформі). Але навчання у школі можна закінчити й раніше та перейти до ПТУ. Втім у самій школі навчання теж з нахилом до виробничих спеціальностей, уроки праці – займають тут значну частину навчального процесу. Взагалі здебільшого в JVA лікують працею – свого роду німецька трудотерапія. Але про це ми поговоримо пізніше. Уроків на день буває – 3-4, учнів по 5-8 в кожному класі. Вивчають: німецьку мову та літературу, математику, хімію, біологію. Предметів за нашою шкільною уявою небагато і викладаються вони за обранням самого учня, але їх повинно бути не менше 6 і згідно того фаху, який обрано майбутнім повноправним членом німецького суспільства. Багато хлопців по-справжньому намагаються вивчитися і закінчити школу, адже в тюрмі тому сприяє сама атмосфера, тут усі чимось зайняті, усі щось роблять. Це стосується і ПТУ. “Арбайтеншулле” – саме це слово ніби безальтернативно пропонує стати до роботи. Сурові німецькі сивобороді дядьки викладають – столярну справу, металообробку, навчають кахельну плитку класти, а ще електрифікувати усю Німеччину. Виробничий базі цього ПТУ позаздрили б напевно, наші кращі коледжі та ліцеї – металообробні верстати з ЧПУ, фрезерувальні, токарські, шліфувальні верстати, навіть машина для ливарного виробництва – їх тут освоюють майбутні майстри німецької індустрії. І хтозна може за рік-два після звільнення їх приймуть на роботу “Мерседес” або “Сіменс”. Германське законодавство суворо охороняє таємницю засудженого – документах підлітка, у його дипломі слюсаря або електрика, ніколи не буде зазначено: а в якому ж саме ПТУ навчався наш хлопець. До речі профтехосвіта у Німеччині коштує досить – такі дорого, тому багато – хто використовує таку “шарову” можливість. Заклад не займається комерційною діяльністю тож усі вироби юних майстрів не підлягають реалізації, а здебільшого розсилаються у благодійні організації та притулки.
    
    5. “Будинок довіри” та інші
    Не хотілося б діяти на нерви нашим ув’язненим своїми враженнями про життя німецьких товаришів, їм і так не солодко живеться, але наша розповідь була б далеко неповною без цього найцікавішого аспекту німецької пенітенціарної системи. Повернемось до трьох режимів – трьох китів изерлонського перевиховання. Суть той системи полягає у тому, що все значення має не термін ув’язнення, а як ти його будеш відбувати. Поясню. Усі без винятку засуджені за карні злочини потрапляють у Перший “блок посиленого режиму” изерлонської в’язниці, можна отримати від одного року до 10, але умови першоприбуття будуть рівні – одиночна камера, щоправда з туалетом, прогулянка на свіжому повітрі двічі на день, обмеження візитів і передач. В школу і ПТУ строєм та під вартою. Тут у першому блоці можна просидіти весь термін, а можна перейти з нього в наступному місяці – все залежить від поведінки. Яка вона була вирішує вищезгадана “Рада вихователів”. Тут в “суворому режимі” у в’язня буде час подумати про своє життя-буття, обрати професію обрати тактику, так би мовити “відсідки”. Чотирьохразового харчування все одно не відіймуть, але дальше краще. “ Перехідний дім” – це свого роду чистилище, перший крок до довіри. Та сама територія, але за іншим парканом, без колючого дроту, без грат на вікнах, охороняється лише зовнішній периметр. Послаблення відчувається у всьому – від відсутності зброї у охоронців до ключів від власної камери. Так-так саме від камери, вірніше власної кімнати. Так адміністрація демонструє довір’я до підлітка. Щоправда не можна вийти на вулицю, у внутрішній дворик закладу без дозволу вихователя, але по приміщенню “перехідного дома” можна пересуватись вільно. Це справді дім, хоча й тимчасовий, у фойє більярд, музичний центр, власна кухня. В’язні мусульманського віросповідання готують тут собі страви з баранини, коли у колонії дають свинину. “Перехідний дім” – сюди хочуть, найбільше покарання у ізерлонській тюрмі – це повернутись назад, у БЛОК. Але найбільший елемент німецького перевиховання - третій – “будинок довіри”. Цей переклад якнайповніше віддзеркалює суть цього маленького німецького чуда – найвищого досягнення їх пенітенціарної системи. Це щось на кшталт нашої “хімії”, але на відміну від неї, в’язні тут надані самі собі, на своє ,так би мовити, сумління. Єдина умова ночувати в “домі”. Більшість з них працюють поза межами міста – у фермерів, дехто вчиться на батьківський кошт, але головне, і це правило не може бути порушене, повертатись… Повертатись до “Будинку довіри”. Ті хто так довго чекав на переведення до цього “довірливого” режиму, дуже рідко наважуються його порушити. Тому що сенсу нема…
    
    6. “Голуби летять над нашою зоной…”
    Вільний час. Не можна сказати, що в изерлонському закладі його мало. Основною складовою перевиховного процесу в Німеччині є також й планування вільного часу. В принципі тут намагаються зайняти усіх. Визначну роль у такий роботі складають три принципи розподілу складу ув’язнених – за етнічними принципами, за уподобаннями та за здоров’ям. Ізерлонський контингент – це 25% - німці, а все решта – араби: марокканці, турки, ліванці, тунісці, багато вихідців з країн східної Європи, румуни, поляки, греки, югослави, албанці, є навіть італійці, французи, іспанці. Але на окрему розповідь заслуговують наші співвітчизники та мешканці інших країн СНД. Це переважно етнічні німці з України, Росії, Казахстану. Як того і слід було очікувати нові німецькі громадяни, що по-суті залишились “старими російськими”, спробували встановити у ізерлонській в’язниці свої порядки, які дуже нагадували принципи, що були гарно викладені у книзі О.Солженіцина “Один день Івана Денисовича”. Все ті ж – “непорушні зонсько –паханські” поняття”, що актуальні, й наразі діють в український пенітенціарній системі. Так ось у Німеччині їм цього не подарували. Як сказав один з ув’язнених – Сергій –“ тут усі один-одного здають”. Окрім того німецька пенітенціарна система харизматично настільки міцна, що сотня-інша наших співвітчизників не в змозі навіть на мінімальному рівню протидіяти їй. За спробу встановити свої порядки багато хто з наших земляків відсидів у карцері. Він в Ізерлонгу також є – умови “відсідки” – не такі страшні як у нас, проте за перебування - наслідки просто фатальні - декілька місяців без відпустки, посилення роботи “на благо закладу”, зміцнення відносин із спеціальним психологом. Власне вся робота адміністрації в етнічних групах побудована не на принципі “розділяй та управляй”, а скоріше на ствердження в певному національному середовищі насамперед німецьких, а потім вже європейських та загальнолюдських цінностей. З них роблять німців – повільно, ретельно, але щодня – починаючи від німецької кухні, що справді смачна в Ізерлонгу і до психологів, армія яких в закладі просто вражає.
    Це люди “вільного часу” - скрадливо, довірчо, по-дружньому, день і ніч пояснюють вони своїм підлеглим, вади їх колишнього життя, щось доводять, радять, намагаються стати друзями – і це політика колонії, важлива частина перевиховного процесу, левова частка вільного часу ув’язнених. А річ у тому, що в німецькому суспільстві прийнято вважати правопорушників, трошечки психічно хворими, одинаками, невдахами, що потребують психологічної допомоги.
    На допомогу психологам у цій роботі в ізерлонській колонії приходять священики. Їх кількість тут пропорційна кількості конфесій. У кімнаті розміром 15 на 15 по черзі уживаються – католицький падре, протестантський пресвітер, мусульманський мулла. Вони також співпрацюють і взаємодіють між собою задля замирення своїх “заблукавших вівець”. Святі отці не лише відправляють свої молитви, а й малюють, рукодільничають і навіть мріють про свободу разом із своїми підопічними.
    А третьою частиною виховного процесу в Ізерлонгу є безперечно спорт і здоров’я. Футбольна команда колонії входить до другого дивізіону німецької футбольної бундесліги. До речі вона має неабияку перевагу над своїми суперниками – усі матчі цієї команди – домашні. У в’язниці є також баскетбольна, волейбольна та гандбольна команди. Тренуються серйозно й усі, адже так швидше плине час, а що є більше союзником у в’язниці.
    
    7. Замість післямови
     Мабуть на сьогоднішній день не знайдеться жодної країни у світі, в карному кодексі якої не буде статей, що пом’якшують або відміняють карну відповідальність дітей за скоєні ними злочини. Деякі країни обмежуються статтями, що передбачають для підлітків більш м’яке покарання за аналогічні злочини, ніж для дорослих. Деякі країни ввели окрему систему відправлення “правосуддя щодо неповнолітніх”, що передбачає спеціальних суддей у справах неповнолітніх, загони спеціальної поліції, працівників соцзабезпечення, адвокатів тощо. У таких країнах відпрацьоване особливе законодавство щодо неповнолітніх і створені спеціальні заклади для утримання малих злочинців.
    У країнах Європи мінімальний віковий ценз щодо карної відповідальності неповнолітніх дуже різний – від 7 років в Ірландії - до 18 у Бельгії.
    Німеччина наша найближча європейська сусідка, країна, що також пережила трагедію світової війни, безпритульність, та спалах підліткової злочинності. Німеччина – приблизно дорівнює Україні за населенням та розміром своїх територій. Саме німецький досвід у реформуванні пенітенціарної системи щодо підлітків можливо представляє найбільший інтерес для наших читачів.
    
    Олег Спорников
    тележурналіст
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.