Спокута надуманих гріхів

   
    КОЛИСЬ це мало трапитися – хтось мусив озвучити байку з політичного фольклору, буцім “у всіх наших бідах винуваті американські імперіалісти, і на результат виборів теж впливають вони”. Позиції різних політичних сил тут дещо розходяться. Олександр Турчинов із БЮТ хоче перевіряти “структури, які під виглядом громадських організацій працюють як штаби партій”, а от лідер КПУ Петро Симоненко взагалі позакривав би фонди різних Соросів і Карнеґі, перетворені на закордонний “адміністративний ресурс”, бо всі вони годують “шпіонів”, які не дають спокійно розвиватися демократичній і незалежній Україні.
    Було б не так сумно, якби під тим соусом ще й не лунали заклики до перевірки всіх і вся, не відбувалося гаданого ототожнення іноземної допомоги з виборчим процесом. Шкода, що створена парламентом комісія не перевірятиме громадських організацій, що їх фінансують із державного бюджету, або місцеві органи влади, які під час виборів перетворюються на штаби політичних партій. З усього цього можна було б намалювати цікаву порівняльну картинку.
    Отож, найбільшим винуватцем виявився Джордж Сорос, за гроші якого начебто скинули Шеварднадзе, і тепер, вочевидь, мають скинути Кучму. Що ж, важко опонувати тезі, що інтелектуальні центри та громадські організації на пострадянських теренах фінансують з-за кордону. Дурницею було б стверджувати, що в процесі співпраці з міжнародними донорами не змінюється світогляд і не з’являються нові погляди на життя й критичне ставлення до того, що діється в країні. Так само однозначним є те, що саме Захід приніс до нас властиве розуміння демократії та бодай елементарні знання про права людини.
    Ми народилися у країні, якої вже немає на політичній карті світу, але яка програла в “холодній війні”. Її правонаступниця зобов’язалася впроваджувати в політичне життя демократичні стандарти. Упровадження стандартів завжди коштує грошей. Фінансову допомогу Заходу так звані “перехідні системи” позитивно сприймають, допоки не стає явним її реальний вплив на ситуацію, коли вплив міжнародних програм співробітництва стає настільки потужним, що починає змінювати і людей, і світ довкола них. У конфлікт із програмами допомоги вступали монархічна Ефіопія і комуністична Куба, авторитарна Білорусь і соціалістично-капіталістичний Китай. Своє останнє слово сказав грузинський диктатор Шеварднадзе – як управний дипломат, він не міг зійти зі сцени просто так, не давши приводу до війни. Той Шеварднадзе, який непогано спричинився до об’єднання Німеччини. А оті дві Німеччини, до речі, виникли тому, що “совєтам” не подобався “імперіалістичний” план Маршалла.
    Із таких закидів і перевірок починалося закриття Фонду Сапєги (відповідника нашого “Відродження”) в Білорусі. Тепер у державу Лукашенки іноземні грантові кошти надходять готівкою, без жодного врегулювання та сплати податків. Відтоді, як у Білорусі іноземну допомогу вже не можна було адмініструвати цивілізовано, там почалася деградація незначного сегмента громадянського суспільства – готівка завжди приваблює невдах і оминає професіоналів.
    Україну досі вважали нормальною державою, де транші від іноземних донорів ідуть максимум три дні, все відбувається в рамках хоча й недолугого, але законодавства. Здається, ми маємо всі шанси втратити свою “нормальність” – адже лідер КПУ заговорив не просто про зловживання, а про національні інтереси. Мені важко втямити, відколи це для комуністів національні інтереси відіграють таку важливу роль – радше за все, вони вже давно не комуністи, а гібридний плід нашої викривленої конвергенції. Мені легше пояснити озлобленість деяких членів фракції БЮТ на чолі зі своєю лідером – сподівалися на американські гроші, а ті щось не пливуть. Ну, ото треба тепер усім напакостити.
    Проте і перші, і другі не розуміють і навіть не мають поняття про спектр проектів, підтриманих іноземними фондами. Я не знаю, чи думали депутати, голосуючи за комісію, про Парламентський клуб НУО – проект Фундації “Чинність закону”, Фонду “Євразія”, комітету ВР України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування та підкомітету з питань законодавства про вибори та громадські організації? Проект цей, фінансований з американських урядових джерел, має на меті посилити діалог громадських організацій і законодавчої влади. Як бачимо, ВР України сама бере участь у “грантоїдальних” імпрезах, то, можемо сподіватися, перевірять і її?
    Споживачі грантів, узагалі-то, бувають не завжди опозиційними. Для прикладу, за даними річного звіту, минулого року Фонд “Відродження” профінансував у Львівській області 77 проектів на суму 132644 дол. США. Найбільшим “грантоїдом” серед 41 львівських організацій є Львівський регіональний інститут державного управління Української академії державного управління при президентові України. Він “хапнув” аж 32100 доларів США на продовження навчання громадян Білорусі за програмою “Магістр державного управління” та на видання посібника з аудиту адміністративної діяльності й розробку рекомендацій із оптимізації та реструктуризації надання адміністративних послуг населенню на прикладі Львівської області. З точки зору симоненківської “шпіономанії”, можна припустити, що в Україну на навчання приймали білоруських студентів, які перед тим підписали зобов’язання співпрацювати з ЦРУ, а посібник з аудиту і рекомендації з оптимізації – подарунок долі для “Моссаду”.
    Планку в 30 тис. доларів на Львівщині, окрім президентської академії, подолало тільки видавництво “Літопис”, якому Фонд “Відродження” профінансував переклади дев’яти книжок, назви яких – “Постструктуралізм і знання про літературу” чи “Український футуризм” – навряд чи суперечать національним інтересам. Хоча й можуть мати опосередкований вплив на виборчий процес – начитається народ розумних книжок, то й на виборах почне думати. Щоправда, видавництво “Літопис” філософією не обмежилося й переклало-таки “літературу для шпіонів” – книгу про теорії масової комунікації та стратегічного планування для неприбуткових організацій.
    Ще два “грантоїди” отримали суми між 20 і 30 тисячами – Фундація видавництва “Кальварія” на переклад семи книжок і благодійний фонд “Салюс”, який послав 5 своїх агентів на міжнародні конференції з профілактики ВІЛ/СНІД, а ще на 19 тисяч займався профілактикою смертельної хвороби в середовищі трудівниць секс-бізнесу та споживачів ін’єкційних наркотиків.
    Решта проектів – переважно семінари, тренінги й експертні розробки на суми, які явно не впливають на велику політику. Годі й казати, що за рахунок технічної й іншої благодійної допомоги з Заходу в нас ще відкривають притулки для бездомних, здійснюють профілактику в “групах ризику”, перекладають чудові книжки, функціонують безкоштовні юридичні клініки, а малозабезпеченим роздають харчування. Завдяки “технічній” допомозі, яка так комусь не подобається, тисячі молодих людей мають змогу подовгу навчатися за кордоном або зустрічатися зі своїми однолітками на коротких літніх чи зимових школах. А завдяки мережі фондів Сороса все ще мають змогу зустрічатися фахівці з різних країн колишнього СРСР – Комуністична партія на чолі з паном Симоненком нам такої змоги, на жаль, не дає.
    У всій цій історії теза про депутатський контроль над іноземними джерелами фінансування найнебезпечніша. Практично це спроба впливати на громадський рух загалом, намагання примусити вибирати єдино правильного партнера – свою рідну Українську державу. Ба більше, йдеться про намагання перекреслити тезу, що право на міжнародне співробітництво має не лише держава, але й прості люди, у тому числі організовані в недержавні організації – ті, яким подобається Кучма, ті, яким подобається не Кучма, а Ющенко, а навіть і ті, яким, у принципі, ніхто з теперішніх політичних лідерів не подобається.
    
    Ярина Боренько – кандидат політичних наук
    "Львівська газета"
    

Публікація від 26 січня, 2004 р.