Погодженої державної політики у сфері попередження катувань в Україні немає.

23 травня, 2007 р.

    8-9 травня на сесії ООН було заслухано п’яту періодичну доповідь України щодо заходів, спрямованих на виконання Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження та покарання. Харківська правозахисна група підготувала доповідь, альтернативну урядовій.
    
    ХПГ представляв на сесії Комітету ООН проти катувань адвокат Аркадій Бущенко. Він розповів кореспонденту "ПЛ" про те, яким чином відбувалося слухання п’ятої періодичної української доповіді у Женеві.
    
    За день до розгляду Комітетом урядової доповіді, його члени зустрічаються з представниками неурядових організацій відповідної країни, щоб почути їх думки щодо документу, який буде представляти держава. Ця процедура має назву «брифінг». Цього року на брифінгу НГО України репрезентували саме А. Бущенко та представник Міжнародного Фонду «Відродження» Роман Романов як людина, добре обізнана у цій тематиці.
    
    Відкриваючи брифінг, доповідач Комітету пані Філіс Гаер зазначила, що українська альтернативна доповідь, підготовлена правозахисниками, є однією з найкращих з усіх країн за всю історію існування Комітету ООН проти катувань. У ній є все необхідне: правова аргументація, опис ситуації, виклад конкретних випадків порушень та конструктивні рекомендації.
    
    Протягом півгодини А. Бущенко та Р. Романов мали можливість висловити членам Комітету своє бачення проблем. Українські правозахисники акцентували увагу на тих питаннях, що викликають найбільшу занепокоєність.
    
    Предмет особливої стурбованості – стан осіб, позбавлених волі. Прокуратура, як правило, не діє й не піклується про безпеку ув’язнених, які заявили скарги на катування. Мало того, є свідчення того, що прокуратура та апарат Уповноваженого з прав людини повертали до Департаменту виконання покарань скарги, що поступали до них від ув’язнених – жертв катувань, розкриваючи при цьому імена скаржників, що недопустимо, та межує зі ЗРАДОЮ інтересів тих, чиї права порушено. Можна тільки уявити, як потім адміністрації колоній «розбиралися» з тими, хто наважився оскаржувати їх незаконні дії!
    
    Також ставилось питання існування в Україні так званих загонів «швидкого реагування» у системі Департаменту. Вони створені як «антитерористичні підрозділи» (на випадок, що хтось тюрму захопить? – Юрій Чумак). Їх завдання – це попередження терористичної діяльності, придушення бунтів, звільнення заручників, тобто – дії у надзвичайних ситуаціях. Але ці загони поширено використовують для «підтримання дисципліни у розумінні Департаменту», що виявляється у залякуванні ув’язнених, проведення обшуків тощо. Дії спецпідрозділів навіть отримали таку специфічну назву як «маски-шоу», через те, що їх бійці, оснащені озброєнням, у масках вриваються у камери та чинять масові побиття. Правозахисники вважають неприпустимим, щоб у підпорядкуванні Департаменту виконання покарань були такі загони.
    
    Оцінюючи доповідь, підготовлену урядом для розгляду в Комітеті, з якою правозахисники заздалегідь ознайомились, А. Бущенко зазначив, що вона неадекватно відображає ситуацію про дотримання Україною Конвенції ООН проти катувань. Ця ситуація, на думку Бущенка, значно краща, ніж можна дійти висновку, читаючи доповідь уряду. У доповіді неправильно розставлені акценти, бо вона повинна бути звітом про роботу, яка проведена у відповідному напрямку, а не чиновницькою відпискою. Складається уявлення, що уряд не розуміється на тому, де досягнення, а де – прорахунки.
    
    Характерно, що нічого цього українські урядовці не чули, адже… не були присутніми на брифінгу, а з’явилися у Женеві лише наступного дня. Виглядало так, що їм нецікаво те, що українські правозахисники думають стосовно цієї проблематики. Така позиція викликала певне здивування з боку членів Комітету.
    
    Коли ж урядова делегація прибула до Швейцарії, на представників Комітету чекало нове здивування: у її складі було й 3 представники офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, що, за логікою їх статуту, скоріше б мусили бути серед правозахисників, які моніторять діяльність уряду, а не серед самих УРЯДОВЦІВ.
    
    Доповідь уряду для звіту перед Комітетом ООН проти катувань була підготовлена ще у 2004 р. До речі, доповідач Комітету в кулуарах оцінила його, як «написаний в агресивно-заперечующому стилі», з його тексту виходить, що, мовляв, ця проблема в Україні не стоїть гостро. Минулого року українські урядовці отримали відповідні запитання щодо цієї доповіді, письмова відповідь на які була надана членам Комітету лише 5 травня і… російською мовою (якою серед них розуміється лише 1 – представник Росії), отже, члени Комітету фактично не мали змоги з ними попередньо ознайомитись.
    
    Саме ці відповіді викликають в українських правозахисників змішане відчуття, бо представляють собою компіляцію звітів багатьох відомств, «зшиті» з різних шматків різної якості. Наприклад, матеріали, надані Міністерством оборони та МВС, добре написані, інформативні, а Генпрокуратурою – крім «голосних фраз» нічого у собі не містять. До речі, за словами Бущенка, так саме представники ГПУ поводили себе й на сесії Комітету – не наводячи відповідної аргументації, хотіли, щоб їм повірили на слово.
    
    Під час виступу урядовців на сесії Комітету неприємно вразили українських правозахисників таки моменти:
    
    1. Коли знову піднялось питання щодо висилки на початку 2006 р. 11 узбецьких громадян з України (а ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих гідність видів поводження і покарання забороняє видачу громадян до тих країн, де їм загрожує застосування катувань), зі слів урядовців виходило, що вони й досі вважають, що при цьому не було порушень з боку держави.
    
    2. Уряд висунув нову (вже третю) версію щодо січневих подій в Ізяславській колонії. Відтепер українські чиновники заявляють, що причиною застосування тоді сумнозвісних спецзагонів був бунт ув’язнених. Хоча, на думку правозахисників, немає ніяких підстав трактувати мирний виступ в’язнів, які оголосили голодування проти жорстоких методів управління з боку адміністрації колонії, як бунт.
    
    3. У вересні 2007 р. спливає термін, протягом якого Україна, у відповідності з Факультативним протоколом до Конвенції ООН проти катувань, повинна була сформувати національні превентивні механізми запобігання тортурам, створивши й відповідні органи. Втім, виходить так, що урядовці вважають Прокуратуру таким органом, тому й ніяких конкретних кроків зі створення незалежних від уряду установ вони робити не збираються.
    
    На думку А. Бущенка, єдиною людиною з урядової команди, що дійсно розуміється на проблематиці, яку вони представляли, була голова делегації Валерія Лутківська. Щоправда, з огляду на своє недавнє призначення, вона була змушена представляти доповідь, на складання якої впливу не мала.
    
    Підсумовуючи свої враження від цьогорічної української доповіді перед Комітетом, пан Бущенко зазначив, що погодженої політики у сфері попередження катувань у держави дотепер немає. Існують лише окремі потуги у цьому напрямку.
    
    Як немає в українського уряду і стратегії у відносинах з міжнародними органами, що опікуються правами людини. Задача Комітету проти катувань – не покарати уряд за недоліки, а допомогти сформувати національну політику з питання запобігання тортурам. Проте, у наших чиновників немає відчуття причетності до державних інтересів, вболівання за власну країну. Немає прозорості у діяльності урядових установ, які займаються імплементацією міжнародних домовленостей з прав людини, підписаних Україною. До міжнародних зобов’язань слід відноситись більш серйозно та відповідально. Бо від цього залежить реноме держави на світовому рівні.
    
    У демократичних країнах існує усталена практика доручати підготовку подібних урядових доповідей не чиновникам, а незалежним експертам, що можуть надати більш об’єктивну оцінку стану справ у царині прав людини.
    
    На думку Аркадія Бущенка, вже давно настав час для українських урядовців переглянути свої позиції у цьому питанні та перейти до конструктивного співробітництва з представниками незалежних правозахисних НУО. Замість того, щоб вбачати у них конкурентів та опонентів, чиновникам необхідно навчитися сприймати правозахисників як партнерів.
    джерело: www.khpg.org