Дата смерті й дата народження (повідомлення Ради українських правозахисних організацій)

5 квітня, 2004 р.

    1 квітня помер Микола Руденко – відомий поет, філософ, правозахисник, дисидент, засновник Української Гельсінської Групи (УГГ). Прощання з тілом відбудеться сьогодні, о 14:00 годині у Будинку Вчителя.
    Це виглядає містикою, але в момент його смерті 18 правозахисних організацій України продовжили справу М. Руденко та утворили всеукраїнське об’єднання правозахисних організацій „Українська Гельсінська Спілка з прав людини” (УГС). Новостворена організація продовжить кращі традиції українського правозахисного руху. На установчому засіданні була присутня Президент Міжнародної Гельсінської Федерації з прав людини, Президент Московської Гельсінської Групи Людмила Алексєєва.
    
    Микола Руденко - відомий поет, письменник, філософ, правозахисник, засновник Української Гельсінкської групи (УГГ).
    Народився 19 лютого 1920 року у селі Юр’ївка Луганської області в родині шахтаря. Рано залишився без батька, який загинув у шахті 1927. Сім’я, в якій було троє дітей, вирішила господарювати на землі і вже через рік розжилася на коня, корову, пару волів. Усі тяжко працювали, але через рік усе довелося здати в колгосп, куди пішла працювати й мати Руденко. Назавжди запам’ятався голод 1933 року. 8-ми літ через травму Руденко перестав бачити на ліве око.
    Складати вірші почав у дитинстві, їх друкували піонерські газети, був переможцем конкурсу і стипендіатом Наркомосу, завдяки чому в 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Провчився всього два місяці. В партію вступив ще після закінчення школи, на шахті, де раніше працював батько. У 1939 році призваний до війська (приховав, що не бачить на ліве око). 4 жовтня 1941 року в перших же боях під Ленінградом тяжко поранений розривною кулею, яка роздробила кістки таза і хребта. Лікувався рік. Лікарі не сподівалися, що Руденко буде ходити. Ходити він зміг, і навіть був призначений політруком прифронтового госпіталю, але висидіти лекцію — ні, тому, демобілізувавшись у 1946 році, Руденко в університет не повернувся. Нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня, шістьма медалями. Після виходу в 1947 році збірки віршів „З походу“ прийнятий до Спілки письменників України (СПУ). Працював відповідальним секретарем видавництва „Радянський письменник“, був редактором журналу „Дніпро“, секретарем парткому СПУ, членом Київського міськкому КПУ.
    Руденко — автор багатьох збірок поезії, романів і повістей, зокрема, „Вітер в обличчя“ (1955), „Остання шабля“ (1959), „Орлова балка“ (1970-і) фантастичних романів „Чарівний бумеранг“ (1966), „Слідами космічної катастрофи“ (1962), поеми „Хрест“ (1976 рік, про голод 1933 р.).
    Уперше виступив проти існуючих порядків у 1949 році, коли під виглядом критики „космополітів“ громили та нищили єврейських письменників. Щоб їх судити, від Руденко як секретаря парткому СПУ вимагали негативних характеристик, а він, чоловік м’який і доброзичливий, твердо відмовлявся давати їх, що, однак, на долі приречених не позначилося. Але Руденко з 1950 року вже не займав ніяких посад, добровільно позбувшись таким чином усіх привілеїв радянського істеблішменту. „Довго я залишався дуже партійним, — сказав пізніше Руденко в одному інтерв’ю, — довго я залишався з глибокою вірою у велику справу комуністичної партії, був вірним сталінцем, багато написав присвячених вождю віршів, була навіть поема про Сталіна“.
    Страшним потрясінням стало для нього розвінчання на ХХ з’їзді КПРС „культу особи Сталіна“. Прийшла думка, що справа не в самому Сталіні, якщо параноїк і садист міг стільки років очолювати партію і державу. Значить, учення, яке лягло в основу держави, в чомусь неправильне. Штудіювання „Капіталу“ переконало Руденко в тому, що вчення К.Маркса помилкове в самій своїй основі — у розумінні теорії додаткової вартості. Вона створюється не надексплуатацією робітника, а сонячною енергією (фотосинтез), поєднаною з працею селянина і його худоби на землі. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях „Економічні монологи“, яка з’явилася в самвидаві в 1975 році, і „Енерґія проґресу“, у романі „Формула Сонця“.
    1974 рік - за критику марксизму Руденко виключений з КПРС, 1975 рік — з СПУ. Мусив продати машину, дачу, влаштувався нічним сторожем.
    На початку 70-х Руденко включився в роботу на захист прав людини, в тому числі національних. Мав тісні стосунки з московськими дисидентами, був членом радянського відділення „Міжнародної амністії“. 18 квітня 1975 року заарештований за правозахисну діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям перемоги амністований як учасник Другої Світової війни.
    Коли Руденко домагався відновлення пенсії як інвалід, його в лютому — березні 1976 року шахрайським чином примусово піддали психіатричній експертизі. Тільки завдяки порядності лікарів його не запроторили в психіатричку.
    Після консультацій з П.ГРИГОРЕНКОМ, О.МЕШКО, О.БЕРДНИКОМ, Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, І.КАНДИБОЮ, О.ТИХИМ, М.МАТУСЕВИЧЕМ, М.МАРИНОВИЧЕМ, Н.СТРОКАТОЮ 09.11.76 на квартирі А.Д.САХАРОВА в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. Того ж вечора квартира Руденко на другому поверсі в Пущі-Водиці під Києвом була закидана цеглою. О. Мешко, яка ночувала в квартирі разом з дружиною Руденко Раїсою Руденко, була поранена в плече. Так КДБ „відсалютував“ на честь створення УГГ. Скоро були опубліковані її Декларація і Меморандум №1, у розділі „Типові порушення прав людини“ були дані про голод 1933 року, про репресії 30-х років, знищення УПА, репресії проти шістдесятників, список політичних таборів і українських політв’язнів.
    23-24 грудня 1976 року у Руденко був проведений обшук, під час якого підкинули 39 доларів США. 05 лютого 1977 року Руденко заарештований у Києві й етапований літаком у СІЗО м. Донецька, де було порушено справу проти нього і О.Тихого. (Дозвіл на арешт лідерів Московської, Української і Литовської Гельсінкських груп Ю.Орлова, М.Руденко і Т.Венцілову дало Політбюро ЦК КПРС на клопотання Генерального прокурора СРСР Р.Руденка та Голови КДБ Ю.Андропова).
    Суд відбувся 23 червня — 1 липня 1977 року в „ленінській кімнаті“ контори „Змішторгу“ в м. Дружківка Донецької обл., на що „були процесуальні підстави“ — О.Тихий народився і жив поблизу. З контори зняли вивіску. Допитаних свідків у залі не залишали. Одним зі свідків звинувачення у справі виступав професор Ілля Стебун, якого Руденко колись захищав від звинувачень у „космополітизмі“.
    Руденко був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденко кваліфіковані як наклепницькі. Суд обмежився тільки констатацією цього. Наприклад, з приводу „Енергії прогресу“ у вироку сказано, що праця „має ворожий характер, у ній наведені вигадки, які паплюжать радянський державний і суспільний лад“. У ній Руденко „робить спробу зганьбити революційні завоювання радянського народу і його авангарду — комуністів“. „У своїх художніх творах Руденко, виходячи з ворожих націоналістичних позицій, вустами виведених ним персонажів зводить наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад“. Нема у вироку й доказів, що Руденко ставив за мету підірвати радянський лад.
    Спеціальним розпорядженням Головліту УРСР у 1978 році були вилучені з обігу (бібліотек і торгівлі) всі твори Руденко — усього 17 назв.
    Руденко відбував покарання в таборі ЖХ-385/19 (сел. Лєсной) і ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Мордовія). Спочатку як інваліда війни 2-ї групи Руденко не залучали до тяжкої фізичної праці. Але після того, як він на побаченні передав на волю через дружину Раїсу свої вірші, його у вересні 1981 етапували в ВС-389/36, що в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.
    5 травня 1978 року Раїса Руденко провела демонстрацію біля бібліотеки ім. Леніна в Москві, тримаючи в руках гасло: „Звільніть мого чоловіка, інваліда війни М.Руденка!“. За активну діяльність в УГГ і захист Руденко 15 серпня 1981 року вона була заарештована і засуджена за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 5 років таборів суворого режиму. Утримували її в жіночій зоні ЖХ-385/3 в сел. Барашево в Мордовії.
    За участь у страйках в’язнів, зривання нашивок з прізвищем, відмову від роботи Руденко часто кидали ШІЗО і ПКТ. Начальник табору сказав: „Ви втратили право називатися інвалідом війни 2-ї групи“. Змінивши групу інвалідності на 3-ю, адміністрація послала Руденко на тяжку роботу.
    5 березня 1984 року Руденко відправлений етапом на заслання в с. Майма Горно-Алтайської АО, куди через три роки, після відбуття строку, привезли дружину Раїсу. Звільнені з заслання грудні 1987 року, але виявилося, що повертатися нікуди: київську квартиру після арешту дружини влада конфіскувала. Руденко з дружиною виїздить у кінці 1987 року до Німеччини, потім до США. Працює на радіостанціях „Свобода“ і „Голос Америки“. У 1988 році позбавлений радянського громадянства. Очолив Зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки.
    1988 рік - Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденко „Українцем року“ - за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. Член ПЕН-клубу. У 1990 році обраний Дійсним членом Української Вільної Академії Наук (США). Лауреат літературної премії Українського фонду культури ім. В.Винниченка 1990 року.
    У вересні 1990 року Руденко повернувся до Києва. Відновлений у громадянстві, реабілітований.
    1991 рік - осліп і на праве око, але через півроку йому відкрилося ліве, яке не бачило 63 роки.
    1993 рік - за роман „Орлова балка“ Руденко присуджена Державна премія ім. Т.Шевченка в галузі літератури. 1996 рік - за великий вклад у розвиток української літератури і за правозахисну діяльність Руденко нагороджений орденом „За заслуги“ III ступеня.
    Руденко був членом Етичної комісії Української Республіканської партії. З 1997 року - член Республіканської Християнської партії.
    1998 рік - вийшли головні праці життя - книги Руденко „Найбільше диво — життя. Спогади“ та „Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії“.
    Секретаріат Ради українських правозахисних організацій