Ветеранка АТО Ольга Бенда стала першою українкою, якій вручили міжнародну премію за захист прав людини.

28 грудня, 2019 р.

    Медаль вручили в Берліні, йдеться у сюжеті ТСН
    Нагороду заснували на честь відомого німецького публіциста і правозахисника Райнера Гільдебрандта, раніше її отримували міжнародні політики та активісти. "Вам і передусім всім людям в Україні я бажаю всього найкращого і щоби врешті-решт у вас перемогло верховенство права і свобода", - каже депутат Бундестагу Кай Вагнер. 
    Директорка музею і мама сімох дітей каже, що про історію Ольги дізналася з книги. Була вражена, що та пішла на фронт, маючи на руках дворічного  сина.  
    Нагороду Ольга отримала в Берліні в музеї Стіни. На цій будівлі величезний прапор України. В самому серці німецької столиці, на колишньому КПП Чек Поінт Чарлі, де щодня проходять сотні туристів, недвозначне послання Володимиру Путіну -  дати Україні спокій.
    На фронт Ольга потрапила у 2016 році добровольцем. У військо її у не взяли, тоді вона стала куховарити солдатам. "Я не хотіла, щоби це прийшло додому, тому що дитина маленька, у мене багато сестричок і братів маленьких, я як найстарша просто я не могла на це просто так дивитися", - каже жінка. 
    У складі 72-ї механізованої бригади потрапила до Авдііївки. Одного дня під час обстрілу на світанку міну вибухнула за півметра від Ольги. Лікарі казали, що вона вижила дивом. "Засипало очі, рота глиною. Я почула вихлоп снаряда і десь там всередині я зрозуміла, що це моє", - пригадує вона. 
    Осколок вибив кістку між коліном і стопою. Врятувати кінцівку було неможливо. Що лишилася без ноги, Оля дізналася після операції. Втім, що пішла на ризик добровільно, каже – не шкодує й досі. Там зустріла коханого. 
    Вони побралася після поранення дівчини. З підтримкою коханого Ольга повернулася до активного життя та спорту. Навчилася серфінгу, кататися на роликах. На протезі пробігла марафон у Києві, потім фінішувала в 10-кілометровому забігу в Сполучених Штатах. В рамках проєкту "Переможці" побувала в Південнй Африці.   
    Уже демобілізовані, родина живе в Києві, виховує сина і мріє про донечку. Директорка музею відвідувала їх вдома і каже, що живуть у надто скромних умовах. Ольга не нарікає. Тих, хто намагається війну не помічати, вона не засуджує, але і не розуміє.