Про -третій сектор- замовте хоч слово!

   
    “Навіть народні маси можуть почувати себе самотніми”
    (Станіслав Ежі Лец)
    
    Пересічному українцеві словосполучення “третій сектор” говорить значно менше ніж питання “третім будешь?”, проте він, цей українець, навіть не знає, що заради його добробуту в Україні працює 18 000 громадських організацій, членами яких є 95 000 000 осіб. Словом всі українці та ще 45 мільйонів якихось сусідів…
    
    У наших громадських організацій є багато прізвисьок – НУО, вони ж NGO, вони ж “третій сектор”, але у народі кажуть “фонди” і так воно переважно й є, адже більшість з них виконують лише одну функцію - накопичення грошей, які вже потім, коли чесно - коли ні, кудись витрачаються. І тут доречно було б поставити кілька запитань: що за організації, що за гроші, хто і за що їх дає та нарешті куди вони витрачаються?
    
    Про історію питання
    Український “третій сектор” бере свій офіційний початок від червня 1992 року, коли Верховна Рада прийняла “Закон про об’єднання громадян”. Цей закон діє й по сьогодні. Згідно нього в Україні утворено всі її політичні партії та оту величезну кількість громадських організацій про які йшлось вище. В ідеалі “третій сектор” має бути розташований між державою та ринковою економікою. У політичній науці на основі теорії “зацікавлених груп”, яку розробив Арнольд Бентлі ще на початку ХХ століття, це явище визначається “ як групи людей, які намагаються впливати на процес прийняття рішень за тим чи іншим питанням, але не намагаються встановити повний політичний контроль за державою”. Що ж стосується назв, то в країнах розвиненої демократії поширені використання трьох термінів: неприбуткова організація, недержавна або неурядова організація. Головними ознаками такої організації, байдуже у нас чи у них є – добровільність, незалежність, неприбутковість та орієнтованість на суспільне благо. Знову ж таки в справді демократичному суспільстві НУО виконують подвійну роль. Вони є невід’ємною умовою та необхідною складовою частиною конституційно визначеного політичного процесу та формальної політичної структури демократичної держави. Окрім політичної діяльності громадські організації повинні відігравати важливу соціальну роль, а саме: захищати інтереси різних соціальних груп, комунікативно об’єднувати людей що зібрались “за інтересами”, зрештою домагатись реальних покращень у сфері своєї відповідальності. Але все це повинно бути… в ідеалі. А маємо ми, як і раніше, те що маємо…
    
    Хоч дрівцями назви, тільки піч не розпалюй
    Річ не в іноземних назвах і класифікаціях, тут ми пішли далі розвинутого заходу, ми створили не лише NGO, а й спілки, асоціації, об`єнання, центри, фундації тощо. Питання полягає в тому, чи ефективно діють вони в Україні, чи досягають отой проголошеної шляхетної мети, про яку говорилося вище? Нескладний аналіз показує, що географічно всі українські НУО, розташовані так, щоб бути якомога ближче до обох наших столиць Києва та Львова. Станом на 1998 рік у львівській та київській області діяло більше 40 відсотків усіх громадських організацій, і якщо в першому випадку таку активність можна віднести на рахунок високої свідомості галичан, то в другому я починаю торкатись головного питання нашого маленького дослідження – а звідки гроші? Специфіка існування НУО така, що тільки не більше 50% з них виживають після двох років існування. Часом громадські організації зникають, досягнувши поставленої мети, або змінюють мету діяльності, але найчастіше вони припиняють існувати тому що, так і не приміряли “чарівного чобітка”, який зветься –
    
    Міжнародна донорська допомога по українські…
    Міжнародні донорські організації це переважно – установи Уряду США та Європейського Союзу, вони покликані розвивати в Україні “демократичні процеси”, “відкрите суспільство” та інші західні цінності. І вони це роблять. Нехай спірними залишаються їх методики – всі ці тренінги та семінари, від яких практична користь дорівнює абсолютному нулю (окрім закордонних, на яких можна підзаробити добовими), але зрештою, вони витрачають власні кошти. Інше питання ДЛЯ КОГО ВОНИ ЦЕ РОБЛЯТЬ? Для кого готуються оті самі “тренери”, кого потім вони тренуватимуть, і головне, чи покращує “вже тренований третій сектор” реальне життя українських громадян? Щоб не поставити більше питань ніж відповідей скажу лише, що міжнародні організації, що діють на території України, в більшості своєї роблять справді корисну і шляхетну справу, але здебільшого погано знаючи українську специфіку, часто-густо піддаються на гарно оформлені грантні заявки, да ретельно виписані “аплікації”. Однак, це не найбільша їх помилка. На роботу в міжнародні донорські структури, в якості усіляких, менеджерів проектів, експертів, консультантів, потрапляють переважно англомовні філологи – українські громадяни, які вже “напрацювали певний досвід” в іноземних компаніях, набули також певних зв’язків і “специфічних знань менталітету своїх закордонних керівників”. І все це було б не погано, якби не два найважливіших фактори: у переважній більшості це люди, які не є фахівцями з того широкого кола питань українського життя, що притаманні діяльності донорів , і друге це люди ( знову ж таки у більшості своїй), які до нового призначення, гарно вивчили що таке “відкати” і подяки в нашому розумінні цього слова. От і сидять вони у гарних офісах іноземних донорів, у кондиціонованій тиші перекладаючи сотні, та ні, тисячі проектів на оголошений грант. Проте наперед знаючи, який саме з цих проектів лобіюватимуть вони перед своїми патронами. Безперечно, що так відбувається у більшості випадків, але не завжди, інколи “нашим людям в Гавані” не вдається до кінця довести “свою справу”, а інколи закордонне керівництво просто не запрошує їх до участі в вирішенні фінансових питань і тоді…
    Українські НУО “вмирають”
    На честь міжнародних спонсорів треба сказати, що вони безумовно також відчувають цю ситуацію, але нічого не можуть вдіяти. Задля більшої ефективності своєї роботи, вони переносять свою діяльність з корумпованої столиці до ідеалістично бідної провінції. Скажімо поважна “Британська Рада” зараз розвиває свої проекти в Донецької, Харківської, Одеської областях, намагаючись хоча б у такий спосіб допомогти не обтяженій грантними коштами периферійній науці. А ось “Чарльз Мотт фаундейшн” взагалі не тримає українського офісу і найближче куди нашим НУО можна звернутись із проектом це … Прага. Однак і в регіонах вже з’явились таки собі живчики – провідники по київських “фондівських” хащах, які знають як “підгортати паростки українського” в міжнародних донорських організаціях. Проте все вищенаведене не означає, що донорський кошт є єдиним джерелом існування українського “третього сектору”, є зрештою членські внески, благодійна допомога, інші джерела надходжень, але це здебільшого стосується громадських організацій для яких це лише форма реєстрації. Скажімо українського козацтва або Фонду культури, Фонду Миру, зрештою всієї палітри товариств дружби України з зарубіжними країнами. А решта азартно намагається поділити ласий шматок “грантного пирога”, який за оцінками фахівців, сягає від ста п`ятидесяти до чотирьохсот мільйонів доларів щорічно із державних та приватних джерел. Погодьтесь, дорогий читачу, і є за що поборотися. Але завдання наше відслідити, що ж таки корисного має з тих мільйонів пересічний українець. Так ось, такий значний обсяг фінансування не означає, що ці гроші повністю йдуть на розвиток українського третього сектору. Більшість з них “з”їдається” персоналом самих фондів – грантодавців, а також їх акціями - тими ж тренінгами-семінарами, і лише потім потрапляє до НУО. Нарешті списи поламані, менеджери задоволені, що ж робити із тим багатством бідному українському НУО? За даними COUNTERPART FOUNDATION сфера діяльності більшості НДО пов’язана із соціальною роботою. Так вирішенням проблем інвалідів займається 12% організацій, дітьми - сиротами - 10%, молоддю - 7%, ветеранами - 6%, жіночими проблемами - 5%. Ці організації користуються найбільшою прихильністю серед населення. Якому перепадають вже зовсім жалюгідні крихти і те переважно у вигляді послуг, цінність яких або потреба у яких, інколи може бути вельми сумнівною. Те що за користання грошима треба суворо звітувати - проблема другорядна. На крайній випадок можна зникнути й без звіту, благо українське законодавство чітко не прописує – що ж тобі буде за те що ти неправильно “освоїв” подаровані тобі благодійні гроші, а наші НУО переважно є благодійними організаціями.
    
    Епілог, але ще не некролог
    Щоб картина, яку я намалював у цій статті не була зовсім хмурою, скажу, що деякі українські НУО таки багато роблять для своїх членів, за донорські кошти чи за свої - неважливо. Але ж у цій статті розглядалась їх цінність для суспільства взагалі. І на жаль висновки поки що невтішні. Ми, як завжди все перекрутили, “очолили дільницю” і “освоюємо кошти”, при тому не сильно турбуючись про кінцевий результат. Український “третій сектор” не представлений належним чином в органах державного управління, не утворив жодної справді вільної систематичної газети або іншого ЗМІ, і нарешті , на мій погляд, “третій сектор” не відіграє значної ролі у житті українського суспільства. Але Захід, як і раніше, намагається мати справу насамперед з НУО, свято віруючи у непогрішимість ідей Арнольда Бентлі. Однак це вже не перший світовий досвід невдало пересаджений в грунт української свідомості.
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.