Чи годі сподіватися на милість?..

   
    Становище дітей, уражених СНІДом та іншими тяжкими хворобами, у нас просто критичне
    
    Вони нікому непотрібні, хоча держава через механізм законів взялася їх захищати. Для багатьох лікарня на довгі роки, якщо не на все життя, стає рідною домівкою — але можливості у такого закладу обмежені. Отже, із ситуації треба шукати якийсь вихід
    
    "Потрібен нам берег турецький..." Справді, так можна було б переінакшити слова відомої радянської пісеньки з огляду на обставини, які передували відвідинам Ніною Карпачовою дитячого відділення міської інфекційної лікарні. А точніше, не берег турецький нам потрібен, а допомога Міжнародного жіночого клубу, який очолює дружина посла Туреччини в Україні Іджляль Джанкорель разом із супутницею життя амбасадора Норвегії. Шанованих дам "пані український Омбудсмен" привезла подивитися на оте саме "брутальне порушення" прав людини, про яке йдеться в усіх її доповідях та звітах, що їх так легко "проковтує" наш парламент та оминає преса. Оминають тому, що це для них — нецікаво, некомерційно. Навіть дехто каже: буденно...
    
    Колеги! Де ви?
    
    Взагалі, байдужість наших колег по перу й об'єктиву інколи відверто лякає. Неначе усі вони беруть приклад з депутатів, котрі за власними амбіціями та "розбірками" не бачать, що коїться навкруги.
    
    Залишимо це на совісті парламенту, котрий з початку року в сесійному режимі жодного разу не розглядав "дитячого питання". Дивують власне колеги! Таке враження, що, наприклад, телевізійникам ця тема взагалі нецікава. Соціальних, правових програм на телебаченні взагалі немає. Дитячі ж програми обмежуються "веселими нотками". І якщо державне телебачення ще якось можна зрозуміти, оскільки зараз воно переймається власним фізичним виживанням, то за комерційні канали просто соромно! Те саме стосується і радіо.
    
    Втім, така ж доля спіткала і проблеми інвалідів, пенсіонерів, екологію, інші так звані некомерційні теми. Деякі з вітчизняних "акул пера" із задоволенням ллють одне на одного "пуди словесного бруду" на інтернет-форумах і в чатах, замість того, щоб гострити професійні "зуби" на байдужих чиновників, з вини яких наше з вами "майбутнє" ночує у підвалах. Серед них трапляються навіть "головні редактори" щоденних видань!
    
    До чого я веду? Та до головного... Бо завдяки саме оцій нашій тотальній байдужості рятувати, наприклад, вітчизняну медицину, незабаром будуть лише... дружини іноземних послів.
    
    Дякуємо Вам за наше щасливе дитинство!..
    
    Отже, преси, як завше, майже не було. Лункими коридорами того самого відділення ми супроводжували Уповноваженого з прав людини разом із дружинами норвезького та турецького послів, трішки переляканими після жахливих видовищ інфекційної лікарні. За скляними перегородками, які межували з облізлими зеленими стінами, проглядалися, так би мовити, пацієнти. Язик не повертається вживати це слово щодо малесеньких діточок, деяким з яких не виповнилося й року. Вони здебільшого плакали, заскочені зненацькими візитерами. Не могли ж вони, нерозумні, знати, що ця делегація, можливо, стане єдиним благом їхньої найближчої перспективи, бо шановна пані Омбудсмен понавозила сюди памперсів, іграшок, дитячих шампунів, одірвавши "в міру можливий" окраєць зі свого занадто скромного бюджету.
    
    Нас супроводжував лікар Олександр Касьян — ще досить молодий добродій, хоча він працює у лікарні з моменту її відкриття. Відтоді минуло вже чимало років, і за цей час жодного разу не ремонтоване приміщення почало набувати занедбуваного вигляду. А це, до речі, єдине місце в Києві, де лікують малечу, хвору на такі страшні недуги, як вірусний гепатит, сифіліс, СНІД... Ці назви навіть вимовляти моторошно! Особливо, коли потойбіч скла бачиш малесеньке янголятко, якому доводиться розплачуватися за гріхи своїх непутящих батьків.
    
    Олег СПОРНИКОВ
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.