ШВЕЙЦАРІЯ ЗА БАЗАР ВІДПОВІЛА

   
    Трошки не та “колючка”, трішечки не такі камери, дещо ввічливіша охорона – а у цілому “зовсім не та зона”. Уже декілька років, під Білою Церквою існує “живий приклад” того, як в Україні, щоправда не на українські гроші, можна розпочати пенітенціарну реформу.
    
    Змістовна передмова до візиту в “зону”
    Пенітенціарна система – у перекладі з латинської – місце для каяття. У сучасній інтерпретації - перевиховна система. Але старий радянський “привід" під назвою – “зона”, що його успадкувала й незалежна Україні, ще довго лякатиме наших громадян. В нашій країні й досі існує стійка думка, що людина, яка потрапила до в’язниці – є загубленою для суспільства. Після її повернення у спільноту, на колишнього в’язня чекає маса проблем – прописка, судимість, відмови у працевлаштуванні тощо. І ще багато-багато років тавро “зека”, супроводжуватиме колишнього ув’язненого. Але з набуттям нашою країною незалежності, з’явились люди й інституції, що почали активно відстоювати ідею реформи у пенітенціарній системі. Насамперед – секретаріат Уповноваженого з прав людини. Жорсткі вимоги Ради Європи, також зробили свою справу - і вже у 1999 році Президент своїм Указом передав Департамент з виконання покарань до цивільного міністерства – Мінюсту України. Однак, як на мою думку, ця надзвичайно важлива подія, обминула життя українських “зеків”, цивільна адміністрація так і не з’явилась в українських виправних закладах, натомість фінансування колоній зменшилось. Про уніфікацію національної виправної системи з європейськими стандартами мова схоже взагалі не йде. Український парламент, що так багато часу приділяє інтеграції України у Європейську спільноту, жодного разу у пленарному режимі не обговорював проблему пенітенціарної реформи. Проте, як завжди, “допоміг нам закордон”! Цього разу – Уряд Швейцарської Конфедерації, котрий виділив доволі великий грант, на реформування... ні не всієї перевихованої системи, щоб потім, як кажуть, “не шукати країв”, а однієї, конкретної колонії – Білоцерківського закладу суворого режиму. Я потрапив туди, разом із солідною делегацією: Уповноваженим із прав людини Ніною Карпачовою, Послом Швейцарії в Україні Жаном – Франсуа Каммером, Головою Держдепу з виконання покарань Володимиром Льовочкиним. Всі ці поважні панове приїхали в “зону” перевірити як, на швейцарський кошт в Україні дотримуються прав людини.
    
    “Базару нет, житуха тут - малина”
    Навіть перше знайомство із білоцерківсько – швейцарською “тюрягою” залишає приємне враження. Особливо розчулюють курчата, котрих тут тримають задля поліпшення скромного раціону засуджених. Яйця та м’ясо додають певної пікантності до баланди (щерба із пшоняної крупи) та до самої пшінки, яка виконує роль “другого”. Авжеж це вам не Голландія із її телячим гуляшем. (Ну це так ліричний відступ.) А далі нас ведуть до камери із двохярусними “шконками”, акуратно виправленими та чистенькими. Раптово спадає на думку, що у Забайкальському військовому окрузі, де я “віддавав борг Батьківщині”, білизна була набагато гірша. Далі. Добре пофарбовано, чистенько в умивальнику. Особисті речі перебувають у шафах під замочком. Бібліотека, де все “чинно –благородно” - доглянуті та “культурні” ув’язнені, переглядають томики Котляревського, Сосюри... Словом бездоганно... Але щось таки не дає спокою! Метушливий дідусь, котрому ще “хавать і хавать” за навмисне вбивство – натякає: “ Ой не все так просто, дорогенькі, не все... і не всім так добре...” і миттю зникає, розуміючи, що “ в таборі довгий язик – швидко відріжуть”. Та поки вилощений швейцарський посол та інші поважні гості дають інтерв’ю центральним телеканалам, намагаюсь розвідати: а кому ж тут недобре? Молодий дебелий хлопчина, років під 30, котрий “тягне” за розбійний напад, на пристрасні журналістки запитання дає вельми уникливі відповіді. Мовляв: “Та на порівняння з іншими зонами тут просто круто”, що ж тут скаржитися. Я задоволений усім”. Проте таким як він і на інших зонах непогано живеться. Йдемо далі. Тюремний дворик. Тут “кипить будівництво століття”.
    
    Євроремонт пенітенціарної системи (перша ластівка)
    Довіртеся моїй думці, мені довелося побувати в “зонах” – Німеччини, Голландії, тут в Білій Церкві будується “нове життя”! Власноруч, але завдяки спонсорам, українські арештанти створюють, так би мовити, новий образ своєї в’язниці. Мерзенні, часів “розквіту ГУЛАГу”, грати на вікнах та облізлі сталеві двері, поступились місцем, виробам блакитного кольору з бронесклом. Тюремну стіну вінчає колючий дріт, не старий, котрий використовували ще у війну, а новий, якщо так можна висловитись - “євродріт”, власного виробництва. Приблизно такий же наразі використовує Ізраїль щоб відкараскатись від палестинських камікадзе. Поки зекі – робітники, щільним кільцем обсадили пані Карпачову, якої скаржилися на різне: і на малу кількість “свіданок”, і на занижену норму продуктів у передачах з дому, я продовжував крадькома випитувати у хлопців, принаймні щось - стосовно “зонських порядків”. Один молодик, одягнений в підозріло нову уніформу, переконавшись у відсутності у мене звукозаписуючих засобів, повідав, що готувались тут до нашого приїзду заздалегідь, усе мили та чистили. Проте тут же додав, що “у Білій Церкві – добре: ситно годують, і нема “бєзпрєдєла”, - тому люди тримаються за це місце. “Та і режим тут не сучій” – додав в’язень незалежної України, котрий ніби мав уже забувати “ ботання по фені”. Адже ми майже Європа. Та де там!
    
    Мені з волі видно все... (замість післямови)
    Тюремний візити добігав свого кінця. Уважно передивившись все представлене нам для перевірки ми попрямували до центру перепідготовки працівників пенітенціарної системи (так лагідно називають тепер “сторожів”). Там їх, знову ж таки за швейцарський кошт, навчають, і не лише науці “заспокоювати нескорених”, а й психології, етиці, праву, історії України, англійській мові. Уповноважений з прав людини – Ніна Карпачова попросила майбутніх вихователів, більше уваги приділяти своїм, так би мовити підлеглим. “Адже кожен з них, насамперед людина! Кожен із своїм характером, своєю, інколи складною, долею! Розберіться в них! Що вони за люди? Як потрапили сюди? І подумайте разом, як їм можна допомогти - повернутись у суспільство, добрими та чесними громадянами!”. А я під час цієї справді палкої промови, уважно придивлявся до цих облич. Що нестимуть вони до своїх робочих кабінетів, які розташовані поруч з камерами? Які відносини складуться між ними та засудженими? Адже насамперед від них, від їхнього ставлення до своєї справи, від їхніх характерів та їхніх душ, залежить майбутнє пенітенціарної реформи. Головною складовою котрої, є все таки люди, ті що працюють у системі виконання покарань. Знаєте, навіть у відремонтованій камері, можна “опустити” людину, принизити її честь й пройти повз її горе. Пам’ятаєте, шановні читачі, як казав свого часу незабутній професор Преображенський: “Розруха починається в головах!”. Так ось: перебудова мислення також починається в головах! Тому усі ми, члени делегації, якось підсвідомо раділи, що швейцарські гроші йдуть не тільки на ремонти, а насамперед “на людей”. На виховання вихователів. Це, до речі, якраз і є наріжним каменем західної пенітенції, гаслом якої давно став вислів: “Система ЗА людину”! Отже поживемо – побачимо...
    
    ОЛЕГ СПОРНИКОВ
    P.S. Автор висловлює щиру подяку Секретаріату з Прав людини в Україні та Фундації “Чинність закону” за сприяння у написанні цього матеріалу.
    

Публікація від 21 жовтня, 2003 р.