НАШІ ІНТЕРВ'Ю: ЕМІР – ХАДЖІ ВАЛЄЄВ: „ВИБУХІВ ПОДІБНИХ ДО ІСПАНСЬКИХ, ТУТ В УКРАЇНІ НЕ БУДЕ НІКОЛИ” (журнал -Політика і культура- № 15 (23 квітня 2004 року)

   
    Ми розмовляємо з Еміром Валєєвим, котрого після здійснення ним хаджу до Мекки, потрібно називати Емір – хаджі, навесні 2004 року, коли у світі відчувається особлива нервовість з приводу ісламського радикалізму, коли у повітрі ще чути луну іспанських вибухів і коли, багато хто у нашій країні, змішавши разом грішне і праведне, звинувачує у всьому „нацменів”. Окрім того, що Емір – хаджі є Президентом „Ісламського культурного центру міста Києва”, він ще й бізнесмен, кандидат наук і корінний киянин, тож його безпосереднім обов’язком є роз’яснення усім і кожному, що не дивлячись на те, що нас багато різнить, усі ми є громадянами однієї країни, і жити нам тут разом – споконвіку.
    
    Кор.: Емір Хамітович, декілька слів про життя мусульманської громади в Україні, який суспільний уклад життя мусульманина в православній країні.
    Е.В. - За виключенням деякої загальної проблематики, що пов’язана із відправленням нашого культу, наше життя нічим не відрізняється від життя пересічного українця десь у глибинці. Християни – наші браття, ми любимо їх, і якщо, є вислів „невірні”, то стосується він тих, хто не вірить у Бога, як такого, незалежно від того, перепрошую, Аллах це або Ісус. Ми й Діву Марію почитаємо, про неї багато говориться у нашій святій книзі – Корані. Тому, я не можу сказати, що у нас є якісь міжконфесійні проблеми. А у житті громади, безперечно багато складнощів і вони схожі на проблеми інших громад – починаючи від нестачі культових споруд – мечетей, до проблеми мусульманської єдності в середині країни.
    Кор.: Тоді про найголовніші складнощі й поговоримо.
    Е.В. - Розумієте, я не хочу скиглити, нам українська держава і так допомагає, навіть і гроші виділяються на потреби громади, релігійного життя. Ми маємо дві мечеті в місті Києві, також декілька молитовних будинків. Головна проблема мусульман України, на мій погляд, полягає у розрізненості – наша громада по-суті розділена на три управління – Київське, Донецьке та Кримське. Остання – це взагалі окрема парафія, яка має свого муфтія і з нами підтримує хіба що партнерські відносини. Натомість, навіть тут у Києві, ми маємо багато клопоту із нашими братами – мусульманами із інших країн, особливо з біженцями та мігрантами. Їх значно побільшало останнім часом завдяки транзитному становищу України. Ми, безперечно жаліємо їх, бо вони є ображеними долею, і в силу різних обставин відірвалися від рідних берегів. Проте разом із собою вони несуть багато чужого, наносного. Приміром наша головна мечеть на Татарці, перетворилася в результаті, так би мовити, надлишку благодійності у такий собі „постоялий двір”, але ж це храм насамперед. От і доводиться вирішувати складну дилему – допомога ближньому чи турбота про власну душу. І ось тут для вирішення такої проблеми, мабуть потрібна концентрація фінансових зусиль, не лише громади чи держави, а й міжнародних мусульманських організацій, спонсорів тощо.
    Кор.: До речі, про спонсорів із – за кордону! Це наразі зайвий привід згадати про таких діячів, як Усама бін Ладен, котрий щедро фінансує деякі мусульманські організації.
    Е.В. – Розумієте, це теж частина „мусульманофобії”, частина стереотипів, міфів, якими вкрита діяльність міжнародних ісламських організацій та фондів. Коли говориш про міжнародне ісламське благодійництво, ніхто не згадує позитивні моменти цього руху – просвітництво, розвиток ісламської освіти, культури. І якщо вже на те пішло, у світі багато механізмів цивілізованої підтримки ісламської єдності. Таких як скажімо – Міжнародна ісламська конференція чи всесвітній ісламський конгрес. Ми, мусульмани України, намагаємось, навчати нашу молодь, особливо мул (священиків – О.С.) у більш ліберальних ісламських школах – в Туреччині, Єгипті. Ми різко відкидаємо, так званий релігійний екстремізм і міжнародний тероризм. І ніколи не допустимо, щоб у мусульманській громаді Києва визрівали такі незаконні настрої. Вибухів подібних до іспанських, тут в Україні не буде ніколи.
    Кор.: Ваше ставлення до подій на Близькому Сході та Іраку?
    Е.В. – Ми співчуваємо нашим братам в Іраку, які потрапили у скрутне становище, через недбалість керівників своєї держави. Хоча наприкінці свого правління, Саддам Гусеїн, вже частково і відмовився від своїх соціалістичних ідеалів і повернувся обличчям до Аллаха! Проте, цей народ був зморений багаторічним правлінням далекого по - суті від справжньої Віри - диктатора. І його повалення – є благом для Іраку. Інша річ, що після цього миру в країні, як не було так і немає. Треба щось вирішувати. Ми також не вітали відправлення нашого, українського контингенту туди, але коли з нами консультувалось українське командування, перед відправкою військ до Іраку, ми радили хлопцям, як себе вести у цій країні, як поважати закони та звичаї місцевого населення. На Близькому Сході складніше, там є, на моє переконання конфлікт територій, а не релігій. Ми засуджуємо Ізраїль за ті методи, якими вони користуються на палестинських територіях, але ми не виправдовуємо й терору з боку палестинських радикалів. Треба сідати за стіл переговорів та домовлятися, як би це не було важкувато. А так звані шахіди – живі бомби, котрі, думають, що вони потрапляють прямо „на небеса” (а насправді, самогубство в будь-який формі засуджується нашим святим писанням) – це не метод ведення національно – визвольної боротьби.
    Кор.: Із цих країн в Україну тікає також велика маса біженців, тож повертаючись до проблем нелегальної міграції, які методи роботи чи співпраці з ними застосовує ваша громада.
    Е.В. – Я вже частково казав про це болюче питання, але хотілося б додати таке. Розумієте, як би там не було, а це наша країна і наша Батьківщина, і ці люди, хоч вони і теж мусульмани і наші браття по вірі, мусять сприймати наш побутовий уклад і наші традиції віри, а не приносити щось таке незрозуміле із собою. Наша мова булгарська (татарська), нею ми читаємо проповідь, і вони мали б навчатися її, а заразом й української. Ми волзькі булгари тисячоліттями співіснуємо тут на українській землі із корінними народами – слов’янами. Свого часу болгари пропонували навіть князеві Володимирові замість православ’я, прийняти іслам. А минулого року, ми самі відзначали тут 1115 роковини прийняття булгарами ісламу. Тобто, я хочу сказати, що ми із тієї сивої давнини, поважаємо наших братів – українців, а вони нас. І не дивлячись на те, що багато води спливло із тих пір, і було різне в нашій історії і доброго і злого, але ми завжди знаходили порозуміння, тому що українці це справді, найтолерантніша нація у світі, а отже ми маємо відплатити їм тією ж монетою: повагою до їхньої релігії, мови, держави. Це мусять зробити, в тому числі й приїжджі мусульмани.
    Кор.: Справді, гарне бажання. Однак, давайте, ще поговоримо про Вашу позицію, як громадянина України, і як керівника мусульманської громади Києва. Маються на увазі безперечно вибори.
    Е.В. – Ви знаєте, тут я міг би відповісти лише сам за себе. У нас немає чіткої позиції щодо того чи іншого кандидата. Ми, напевне, будемо підтримувати того з них, хто буде опікуватися розвитком національних громад, національно – культурних потреб та перейматися вирішенням питань міжнаціональної злагоди і миру. У нас є партія мусульман України, проте її діяльність розповсюджується переважно на донецький регіон. Кримські мусульмани традиційно голосують за національно – патріотичні партії та політиків. А столична громада, мабуть є вільною у своєму виборі.
    Кор.: Ваші найкращий та найгірший дні у житті?
    Е.В. – без сумніву найкращий мій день, це коли я потрапив до святої землі – до Мекки і створив Хадж, це було чудесним одкровенням для мене, а про найгірший і говорити годі.
    ІНТЕРВ’Ю ПРОВІВ ОЛЕГ СПОРНИКОВ
    
    Довідка
    • Іслам (з арабської - покірність, віддання себе Богу). Виник у 7 сторіччі в Аравії, і багато в чому визначив історію, ідейне та культурне життя значної частини населення Азії, Африки і частково Європи. В мусульманській громаді всі сторони життя людини і суспільства регламентовані релігією. Ідейні розходження серед мусульман призвели до того, що вже в середині 8 століття утворилося не менше п’яти основних релігійно – політичних угруповань – харіджити, шиїти, мурджиїти, мутазиліти і суніти. В Україні, за даними на 1996 рік, діяло 176 мусульманських громад, які офіційно згуртовані у три релігійних об’єднання.
    

Публікація від 25 квітня, 2004 р.