Бюлетень №14
від 29 травня, 2006 р.

    СТЕНОГРАМА
    Парламентського клубу
    від 19 квітня 2006 року
    (повну версію стінограми засідання можна замовити в офісі проекту "Парламентський клуб НУО")
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Добрий день, шановні колеги. Розпочинаємо роботу нашого Парламентського клубу. Я дуже вдячний за таке широке представництво, адже по списку учасників ми бачимо, що це справжні професіонали, які переймаються питаннями пенітенціарної реформи.
     Хочу спочатку представити наших гостей і керівництво проекту. Сьогодні у нас присутній віце-президент Парламентського клубу, народний депутат України Ратушний Михайло Ярославович; голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Удовенко Геннадій Йосипович; заступник керівника Державного департаменту з питань виконання покарань Наталія Григорівна Калашник; старший менеджер Фонду „Відродження” Олександр Васильович Беца. Сьогодні відсутній президент клубу Бондаренко Володимир Дмитрович, тому що він зараз зайнятий засіданнями у Київраді, але він переказував вам вітання.
    В розданих вам матеріалах вказаний порядок денний, якого ми будемо дотримуватися. Є резолюція нашого засідання, куди я прошу вносити ваші пропозиції з тематики пенітенціарної реформи, які лежать не лише в площині нашого сьогоднішнього обговорення, але й стосуються загалом реформи кримінально-виконавчої системи. Потім ми все це зберемо, вивчимо і передамо на опрацювання до відповідних комітетів Верховної Ради України і, можливо, для імплементації. У нас вже є такі випадки і є моніторингова група, яка їх відслідковує.
    Ще раз вітаю всіх з початком нашої роботи і пропоную учасникам представитися.
    
    ЯКОВЕЦЬ І. Ірина Яковець, науковий співробітник Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України, місто Харків.
    
    ЛЕПЕХА А. Алла Лепеха, директор благодійної організації „Чернігівський жіночий правозахисний центр”.
    
    БУЗНИЦЬКИЙ Ю.В. Юрій Бузницький, головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
    
    СЕРГЕЄВА В. Вікторія Сергеєва, московський офіс організації «Міжнародна тюремна реформа», член правління громадської Ради при Федеральній службі виконання покарань РФ.
    
    ІВАНЬКОВ І. Ігор Іваньков, начальник циклу кримінально-правових дисциплін, Чернігівський юридичний коледж Державного департаменту України з питань виконання покарань.
    
    ЧАПЛИНСЬКА Н. Наталка Чаплинська, громадська організація „Центр допомоги “Людина”, член спостережної комісії Івано-Франківського СІЗО, місто Івано-Франківськ.
    
    МАТЬОРА М.І. Микола Матьора, заступник голови Київської обласної спілки юристів України.
    
    СУЛИМА О.В. Оксана Сулима, начальник Управління у справах безпритульних громадян та осіб, звільнених з місць позбавлення волі Міністерства праці та соціальної політики України.
    
    ВЄЛКОВА-ЛАГОДА О.Ю. Оксана Вєлкова-Лагода, Державний департамент України з питань виконання покарань, заступник начальника відділу міжнародного співробітництва, взаємодії зі ЗМІ та зв’язків з громадськістю.
    
    ГЕЛЬ А.П. Андрій Гель, професор МАУП кафедри державних та кримінально-правових дисциплін (голова громадської ради при Вінницькому Управління ПВП).
    
    ФІЛЮК В.Л. Валерій Філюк, заступник начальника обласного управління Державного департаменту України з питань виконання покарань, місто Рівне.
    
    ОЛІЙНИК Ю.В. Юрій Олійник, виконуючий обов’язки начальника Управління кримінально-виконавчої інспекції Державного департаменту України з питань виконання покарань.
    
    ЗЕМЛЯНСЬКИЙ Є.В. Євген Землянський, керівник Кримської філії Всеукраїнського громадського об’єднання «Соціальна держава» (голова громадської ради при Кримському РУПВП), місто Сімферополь.
    
    КАЛЯКА Г.І. Георгій Каляка, голова Херсонського віділення Всеукраїнського громадського об’єднання “Об’єднання християн-військовослужбовців України”.
    
    ГЛАЗУНОВ Т.В. Тарас Глазунов, смілянська робоча група Міжнародного товариства прав людини, редактор газети для засуджених „Нове життя”, місто Сміла Черкаської області.
    БУКАЛОВ О. Олександр Букалов, голова громадської організації „Донецький меморіал”, голова Пенітенціарного товариства України, заступник голови обласної спостережної комісії Донецької області.
    
    УХВАРІНА І. Ірина Ухваріна, голова громадської ради при управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань, місто Херсон.
    
    РІДЬКО І.Н. Ірина Рідько, заступник керівника апарату з питань комісії, секретар спостережної комісії Подільської райдержадміністрації.
    
    БАЛЯСНА Л.М. Ліна Балясна, президент громадської адміністрації “Київ – рідний дім”, керівник реабілітаційного центру.
    
    БУЩЕНКО А.. Аркадій Бущенко, правовий експерт Харківської правозахисної групи.
    
    САЙ Ю.О. Юрій Сай, Фонд «Громадський моніторинг”.
    
    ЯБЛОНСЬКА Т. Тетяна Яблонська, координатор Українсько-американського бюро захисту прав людини, член громадської ради департаменту.
    
    МАКСИМОВ М. Микола Максимов, громадська організація “Комітет сприяння захисту прав дитини”.
    
    ГУДИМОВ О. Олександр Гудимов, Українське православне братство святоапостольного Андрія Первозванного.
    
    МУКШИМЕНКО А.П. Алла Мукшименко, голова правління Центру правової допомоги населенню ”Громадський захисник”, місто Київ.
    
    КОРЧАК М. Микола Корчак, заступник керівника департаменту кримінального, адміністративного права та пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
    
    П’ЯТИЛЄТОВА О. Олена П’ятилєтова, Міжнародний комітет по захисту прав людини при Міністерстві юстиції України.
    
    КОЗАК В. Володимир Козак, Асоціація колишніх ув’язнених, місто Одеса.
    
    ГАГАРКІН М. Микола Гагаркін, Всеукраїнська асоціація по зменшенню шкоди ЛЖВ, менеджер пенітенціарного напрямку.
    
    КОРНІЄВСЬКИЙ Г. Георгій Корнієвський, голова Благодійного фонду “Реабілітація”, голова піклувальної ради Ковельської дитячої виховної колонії, заступник голови спостережної комісії при Волинській обласній державній адміністрації.
    
    НІЗОВА Н. Наталія Нізова, доктор медичних наук, професор, голова ради громадської організації „Здоров’я і милосердя”, керівник проекту по підвищенню доступу до послуг ВІЛ-позитивним ув’язненим, голова громадської ради при Державному департаменті України з питань виконання покарань в Одеській області.
    
    СКВІРА Л. Лариса Сквіра, громадська організація „Порятунок”, депутат міської ради, член піклувальної ради Кременчуцької виховної колонії для неповнолітніх при міськвиконкомі, місто Кременчук Полтавської області.
    
    ГЕРАСИМЕНКО Е. Елеонора Герасименко, благодійний фонд “Інсайт”, керівник пенітенціарного напрямку, секретар громадської ради при управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань, місто Черкаси.
    
    КЛИМЧУК А. Алла Климчук, Шведський центр розвитку НУО “Форум SYD”.
    
    ПРОКОНОВА К. Ксенія Проконова, благодійний фонд «Дорога до дому», юрисконсульт, місто Одеса.
    
    МАР’ЯНОВСЬКИЙ Г. Григорій Мар’яновський, член піклувальної Ради при Курязькій (Харків) підлітковій установі виконання покарань, Українсько-американське бюро захисту прав людини, місто Харків.
    
    СОКОВ С.І. Сергій Соков, начальник Управління соціально-виховної та психологічної роботи Державного департаменту України з питань виконання покарань.
    
    КАМІННИК І. Ігор Камінник, асоціація “Ковчег”, місто Одеса.
    
    ГІЗАЙ О. Олександр Гізай, керівник громадської організації «Каскад», голова піклувальної ради при Управлінні Державного департаменту України з питань виконання покарань в Луганській області.
    
    ДІДЕНКО В.В. Володимир Діденко, заступник начальника Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Житомирській області.
    
    ДІДЯЧЕНКО С.О. Сергій Дідяченко, заступник начальника управління Державного департаменту України з питань виконання покарань.
    
    КОВТУНЕНКО Є. Євген Ковтуненко, консультант відділу пенітенціарних установ Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
    
    АНДРУШКО І. Ігор Андрушко, Державний департамент України з питань виконання покарань, заступник начальника управління в місті Києві і Київській області.
    
    БОЙЧУК В.В. Володимир Бойчук, заступник начальника Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Хмельницькій області.
    
    ЄРШОВ О.О. Олександр Єршов, заступник начальника Управління Державного департаменту України з питань виконання покарань у Полтавській області.
    
    ШЕРИЛ В.С. Володимир Шерил, радник Прем’єр-міністра України, президент Всеукраїнського благодійного фонду «Наш дім – Україна, 2005».
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дуже дякую всім, хто представився.
    Я запрошую до привітального слова Михайла Ярославовича Ратушного.
    
    РАТУШНИЙ М.Я. Я справді всіх вас вітаю. І думаю, що таке широке представництво громадських організацій та представників влади на Парламентському клубі є свідченням того, що в Україні відбувається не декларативне, а реальне формування громадянського суспільства. І відбувається воно не адміністративним способом, а так, як має відбуватися в демократичних суспільствах – знизу, з ініціативі громадян.
    Я всіх вітаю з тим, що ми зібралися на перше засідання після парламентських виборів. Це є ще одним підтвердженням того, що наша робота і наші зустрічі не залежать великою мірою від результатів парламентських виборів. Багато приятелів Парламентського клубу стали новообраними народними депутатами, тому я впевнений, що вони активно включаться і будуть сприяти нашій роботі.
    Щодо суті питання, то мені особисто, як і багатьом тут присутнім, ця тема дуже близька. Пізніше я поясню чому. Скажемо відверто, ситуація в ставленні до осіб, які відбули покарання, або які ще знаходяться в СІЗО, міняється вже після рішення суду. Фактично відбувається боротьба двох підходів. Перший підхід – умовно його назву „гулагівський”, нащадками якого, на жаль, ми були. Тобто ставлення до таких людей, як до другосортних, покарання для них – це не тільки власне покарання, а й приниження і викривлення людської гідності. І другий підхід, який притаманний сучасній Україні, це той, що ми називаємо демократичним і цивілізованим.
    Після студентського голодування в 90-му році я близько 11 місяців знаходився в умовах СІЗО, потім в статусі народного депутата трьох скликань тричі відвідував Лук’янівське СІЗО. Я знаю, хто їх контролює, хто виділяє гроші, бо був головою парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення діяльності правоохоронних органів, який забезпечував Держдепартамент з питань виконання покарань відповідним фінансуванням.
    Але все ж таки ситуація в Україні міняється на краще і це видно з цифр. Я думаю, що представники департаменту будуть говорити про це, і про умови утримання людей, і про ситуацію із захворюваннями в закладах, і про ставлення до засуджених, і про побутові умови. Краща ситуація в Києві та інших великих містах, але, звичайно, цього недостатньо. Ми ще не сформували культуру ставлення до осіб, які там знаходяться, і, найголовніше, до тих осіб, які виходять на волю.
    Ті показники, які ми мали 7-8 років тому, коли Україна входила в сумну трійку чи п’ятірку держав по кількості ув’язнених на душу населення, змінюються. Зараз міняється ситуація, міняється підхід органів державної влади до помилкового переконання, що проблему можна вирішити, посадивши людину до в’язниці. Я знаю, з якими труднощами в минулому скликанні вдалося домогтися збільшення фінансування на утримання осіб, які знаходяться там, і то цих коштів недостатньо.
    Я переконаний, що всі присутні тут фахівці будуть про це говорити предметно, тому свідомо не зупиняюся на недоліках, бо ви про них скажете краще. Я не збираюся подавати цю ситуацію в рожевих кольорах, бо вона є справді дуже складною.
    Наступне питання тісно пов’язане з проблемою адаптації до суспільства – це здобуття професій особами, які відбувають покарання, а також дотримання прав людини в цих установах.
    Я думаю, що ми вийдемо після цього засідання на конкретні рекомендації щодо внесення змін і доповнень в чинне законодавство. Не є секретом, що в новий парламент обрано багато осіб, які, в силу тих чи інших обставин, пройшли через СІЗО, тому, я сподіваюсь, що це питання буде зрозумілим і нам вдасться внести зміни для створення справді цивілізованої системи, того державно-репресивного елементу.
    Я ще раз вітаю учасників парламентського клубу, присутність тут представників органів державної влади, Держдепартаменту, парламенту, інших державних відомств є свідченням того, що в своїй роботі ми керуємося принципами демократії і усвідомленням того, що громадянське суспільство в Україні має розвиватися, і в нашій державі нормальна демократична ситуація. То ж плідної роботи і конкретних результатів.
    Дякую за увагу!
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Михайле Ярославовичу.
    Я зараз із задоволенням надаю слово Геннадію Йосиповичу Удовенку. Він частий гість на наших засіданнях і я дуже радий, що голова такого поважного комітету звертає увагу на наші зусилля, адже права людини – це основне, про що ми всі маємо піклуватися в установах виконання покарань. Він нам представить своє бачення тієї ситуації, яка склалася. Дякую.
    
    УДОВЕНКО Г.Й. Дякую за запрошення взяти участь у засіданні Парламентського клубу, присвяченому такій важливій темі, як пенітенціарна реформа.
    Михайло Ратушний говорив, що ми були в п’ятірці держав світу по кількості засуджених. За останній час - і внаслідок амністії, і внаслідок перемоги Помаранчевої революції, - ми опинилися вже на восьмому місці. Тобто, ми можемо пишатися, що вже з п’ятірки перейшли на восьме місце, хоча це теж досить “почесне” місце. За кількістю засуджених на 100 тисяч населення ми могли бути членами „Великої вісімки”, яка от зараз буде засідати в Росії. Але не попали туди, тому що за цим показником до „Великої вісімки” ще не приймають. Дай Бог, щоб і не приймали.
    Хотів би також зазначити, що питання реформування системи виконання покарань і співпраці цієї системи з громадськими та неурядовими організаціями досить активно обговорюється, часто проводяться “круглі столи”, засідання, конференції. З самого початку хочу зазначити позитивне ставлення керівництва Держдепартаменту до таких заходів, і не тільки до їх проведення, а й для справжнього реформування системи в напрямку її демократизації і наближення до європейських стандартів. І пан Кощинець, і його заступники, зокрема присутня тут Наталя Григорівна Калашник, досить велику увагу приділяють саме демократизації цієї системи.
    Наприклад, в червні минулого року відбувся “круглий стіл” на тему: „Роль громадськості в реформуванні пенітенціарної системи.” Але я хотів би наголосити на тому, що роль громадськості величезна, але вона повинна співпрацювати з самою системою, маючи з її керівництвом спільну мету - покращання умови перебування в тюрмах, таборах та зробити все для гуманізації виконання покарань. Хотів би з задоволенням зазначити, що такі позитивні зрушення вже є, і вони відзначаються міжнародними експертами. Ми постійно знаходимося під моніторингом і Ради Європи, і ООНівського комітету з питань виконання покарань, й інших міжнародних організацій.
    Я особисто провів кілька засідань, зустрічей саме по боротьбі з застосуванням тортур під час слідчих дій – це явище для України ганебне, страшне і породжене, в значній мірі, кучмізмом та комунізмом. Але тортури, які застосовували фашисти в роки Великої Вітчизняної війни, наприклад, до Зої Космодем’янської, “бліднуть” в порівнянні з нашими, ніби то в демократичній державі. І це страшно. Зараз надходять багато звернень із скаргами про застосовування тортур від тих людей, які відбувають покарання. Вони зізнаються, що під тиском тортур підписували документи про скоєння злочинів, але насправді їх не вчиняли. Тепер вони звертаються до нас з проханням переглянути вироки, які винесла судова система.
    Ви розумієте, що в цьому плані ми абсолютно безправні, навіть Верховна Рада не може втручатися в такі ситуації. Але все-таки ми направляємо такі звернення в Генеральну прокуратуру і просимо розглянути їх, відповідно до нашого законодавства. І хоча ці тортури застосовують не в департаменті, а під час слідчих дій - але це сьогодні наша спільна біда. Слідчому треба, щоб людина якомога швидше взяла на себе нескоєний злочин, і тому він вибиває покази.
    Пару днів тому на УТ-1 проводилося ток-шоу про ситуацію з ромами в Україні. Я був його учасником і звернувся до ведучої та учасників з таким питанням. Село. Циган і українець вкрали кобилу. Підозрюється циган-рома і українець. Кого заарештують? Безумовно, цигана. Не тільки заарештують, а й заарештували. Людина майже неграмотна. Побили, сказали: “Якщо не зізнаєшся, що ти вкрав кобилу, то і всі твої родичі постраждають.” І як з цим боротися? Комітет дуже багато цим займається. Але жодного разу ні від кучмівських міністрів внутрішніх справ, ні від нинішнього, дуже прогресивного, ми жодного разу не отримали листа, де було б сказано, що так, цей факт був і винних ми притягнемо до відповідальності. Єдине, що ще діє, це публікації в засобах масової інформації. Наприклад, газета „Сегодня” іноді друкує такі факти, тоді я обов’язково беру ці статті, направляю міністру і вони іноді спрацьовують.
    Позитивним зрушенням також є те, що департамент активно співпрацює з громадськими організаціями, але вони повинні виступати не тільки в ролі спостерігачів і критиків, а повинні допомагати департаменту демократизувати систему. Тобто тиснути на уряд, на Президента, на Верховну Раду для вирішення всіх питань, пов’язаних з перебуванням людей за гратами.
    І наостанок - реформа судової системи. Судова система будь-якої держави є постачальником кадрів для тюрем. Судова реформа у нас сьогодні знаходиться в глухому куті. І ми, фактично, тільки говоримо про неї, а насправді нічого не відбувається, хоча Президент неодноразово наголошував на необхідності її прискорення.
    До того часу, поки наша судова система не відмовиться від радянських тоталітарних підходів щодо розгляду всіх судових справ в суді, то у нас нічого не зміниться. Сьогодні наша судова система має радянський менталітет - потрапив до суду, треба не виправдати, а засудити. І це дуже страшно. Внаслідок цього наші тюрми й табори переповнені. Не боюся знову повторити те, що неодноразово говорив, - за колоски судять.
    На аналогічному зібранні в Дарницькому районному відділенні міліції наводився такий приклад. Чотирнадцятирічні хлопчики вимагали у дванадцятирічного: “Дай гривню!”. А той каже: „У мене гривні немає, є 20 копійок, я віддам.” “Якщо ми обшукаємо тебе і знайдемо більше, то ми тебе поб’ємо.” Тут з’явився патруль, всіх їх затримали і відкрили кримінальну справу. По цьому питанню я навіть виступав у Верховній Раді. І сміх, і гріх. Ось вам і реформа судової системи. Слава Богу, ми вже дуже багато говоримо про альтернативні методи виконання покарань, про гуманізація нашої судової системи, і про те, що людину потрібно захищати.
    Дуже важливим мені здається також Положення самого департаменту. Після приєднання до Ради Європи ми багато зробили для виконання відповідних зобов’язань по демілітаризації департаменту з питань виконання покарань, вивели його з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ України і сьогодні він тимчасово незалежний, але тепер його знову хочуть підпорядкувати Міністерству юстиції.
    Мені здається, що на даному етапі, враховуючи нинішній стиль діяльності департаменту, його керівництва, ми могли б дати йому років три-п’ять для проведення глибокої реформи цієї системи і втілення в життя тих планів, які в них сьогодні є. Адже якщо зараз підпорядкувати їх Міністерству юстиції, то вони витрачатимуть час на адаптацію. Давайте збережемо сьогодні департамент в тій формі, в якій він є – незалежна державна установа, яка підпорядкована Кабінету Міністрів.
    Дякую вам за увагу.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякуємо Геннадію Йосиповичу. Можете задати запитання. Будь ласка, пані Яблонська.
    
    ЯБЛОНСЬКА Т. Геннадію Йосиповичу, я зверталася особисто до Вас і бачила ті звернення до прокуратури щодо перегляду справ по вироках, які були винесені за часів Кучми. Правда, такі вироки виносяться і зараз. Чи отримали Ви відповідь від Генеральної прокуратури?
    
    УДОВЕНКО Г.Й. Найбільше звернень від комітету направляються в Генеральну прокуратуру. З усіх питань: звільнення з роботи, переслідування і т.д.. Яка зміна відбулася в прокуратурі? Раніше кожна відповідь Генеральної прокуратури нагадували про те, що народний депутат не може звертатися до суду чи прокуратури в конкретних справах. Я відповідав, що є не просто депутатом, а ще й голова Комітету з питань прав людини. Люди дійсно думають, що наш все вирішує. Зараз Генеральна прокуратура вже підтверджує отримання листа і, як правило, у конкретних справах зазначають, що звернулися, дали вказівку обласній прокуратурі і там це беруть під контроль. І знову так складається, що ця скарга повертається в обласну прокуратуру.
    А щодо тих скарг, які пишуть засуджені, то я фактично отримую формальні відписки, що, мовляв, ці люди, відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, повинні звертатися в судовому порядку. Але все ж таки я відчуваю позитивні зрушення в діяльності прокуратури і реакція (принаймні Генеральної прокуратури) на багато звернень ще не позитивна, але вже більш сприятлива. Людям сьогодні немає куди звертатися, немає грошей, щоб найняти адвоката. І тому наш комітет не заперечував проти того, щоб залишити функції нагляду за Генеральною прокуратурою.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Прошу, ще запитання?
    
    МАТЬОРА М.І. Геннадію Йосиповичу, Ви обізнана людина в правових системах інших держав. Колись я виступав із статтею про захист свідків, який бере на себе держава, але у нас було мало матеріалів. Я маю на увазі, що у нас це законодавчо не закріплено. У США є такий закон, який захищає громадян, які працюють в таких структурах. Працівник правоохоронних органів, пенітенціарної системи, прокуратури, суду, який бачить, що суддя, або той чи інший керівник, порушує закон, він звертається до відповідного органу, який створений Конгресом і там його фінансують. У нас таке зустрічається досить часто і можна було б думати про створення такого органу при Кабінеті Міністрів. У нас така система працювала ще за комуністичних часів, при Сталіні, але ми відносимося до таких людей негативно, як до стукачів. Ці добросовісні свідки незахищені державою. Я звертався в Комітет з правової політики, але, на жаль, не отримав відповіді. Може нам подумати про таких людей, які б працювали в правоохоронних структурах і були б захищені державою з моменту звернення. Тоді ми могли б виявляти порушення законодавства в колоніях та інші проблеми. Може нам подумати про таке законодавство і чи є в інших державах такі системи? Дякую.
    
    УДОВЕНКО Г.Й. Я поділяю вашу занепокоєність, якщо у вас є якісь пропозиції, сформулюйте їх, надайте Комітету правової політики, пришліть копію мені. Розглянемо, вивчимо американський досвід. Дякую Вам за пропозицію.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Алла Мукшименко, прошу.
    
    МУКШИМЕНКО А.П. Геннадію Йосиповичу, чи були до Вас звернення безпосередньо працівників пенітенціарних установ на порушення їхніх прав. Якщо були, то якими органами, інстанціями, чи іншими юридичними особами були порушені їхні права і якого типу?
    
    УДОВЕНКО Г.Й. Таких звернень за останні три роки до мене не надходило і я нічого не можу сказати. Десь років 5-6 тому хтось з працівників написав скаргу, але він просив, щоб про це не стало відомо його керівництву. Я зараз не пам`ятаю, чим завершився той розгляд. Але за останні вісім років, які я очолював комітет, не пам’ятаю таких випадків.
    Хотів би скористатися нагодою і зазначити, що і я особисто, і наш комітет були в опозиції до кучмівського режиму. Ми часто зверталися до Кучми з листами, з протестами. Важкий був час. Зараз відбуваються дуже суттєві зміни не тільки в системі виконання покарань, а й взагалі з правами людини в державі. Нещодавно преса дуже критично, з сарказмом, закидаючи американський стиль, зустріла повідомлення про те, що міліціонер, при затриманні громадянина, повинен пояснити йому права і порядок реагування на затримання. Але це теж зрушення.
    Я сьогодні взяв довідничок Управління Верховного комісара ООН з прав людини – „Стандарты и практика в области прав человека для работников полиции. Расширенное карманное пособие по правам человека для работников полиции”. І перше, що я відкрив: “Беженцы, находящиеся на территории страны, на законных основаниях пользуются правом свободы передвижения и проживания.” Такому нам треба вчитися, щоб і в нас були такі зрозумілі посібники, щоб кожний сержант Петькін знав і керувався ними. Треба, щоб держава не прагнула заповнити 200 тисяч місць для засуджених, а прямувала до цивілізованого суспільства. Нещодавно Міністр внутрішніх справ ввів посаду радника з питань прав людини, призначив Катерину Левченко - доктора наук, цивільну особу. Зараз її обрали до Верховної Ради. Ось Наталія Григорівна – доктор наук, цивільна особа. Завдяки саме таким людям підуть позитивні зрушення. А ви повинні бути своєрідними інжекторами.
    Михайло Ратушний вже казав, але ж Верховна Рада не прийняла Закон про реабілітацію жертв подій, які відбулися 9 березня 2001 року, коли міліція сама спровокувала, потім побила учасників мирної акції біля пам’ятника Шевченка, де тоді був і Шкіль. Засудили 14 чоловік і зараз через наш комітет ми внесли законопроект до Верховної Ради про реабілітацію цих людей. Всі вони відбули покарання, яке їм виніс суд. Один хлопець навіть захворів на туберкульоз. Але вони вже в суспільстві піддані остракізму, наприклад, не мають права бути обраними. Ми цей закон не прийняли, на жаль, наш „советский” суд не є самим справедливим. Зараз Верховний Суд розглядав позов цих хлопців і погодився з попереднім рішенням, відхиливши їхнє прохання.
    Ви, громадські організації, повинні бути активними, динамічними, щоб про вас знали, щоб реагували на ваші прохання. Спільними зусиллями ми зможемо дійсно перетворити Україну в таку державу, де захист прав людини буде забезпечений повністю, щоб людина відчувала, що вона вільна у вільній державі. Дякую за увагу.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.
    Я зараз хотів би надати слово Беці Олександру Васильовичу, він розкаже про розвиток законодавства, яке регулює відносини громадськості з кримінально-виконавчою системою. Принагідно я хотів би подякувати фонду „Відродження” не лише за підтримку даного засідання і проекту, а взагалі за системну підтримку громадських організацій, які співпрацюють з кримінально-виконавчою системою. Прошу, Олексадре Васильовичу.
    
    БЕЦА О.В. Дякую.
    Шановні народні депутати, шановні пане і панове. Ми сьогодні маємо таке поважне представницьке зібрання, яке за форматом дещо відрізняється від попередніх засідань парламентського клубу, коли розглядалися аналогічні питання, та інших заходів, які проводилися спільно з громадськими організаціями і Державним департаментом з питань виконання покарань.
    Ми впродовж кількох років йшли до того, щоб у нас накопичилася досить висока активність громадських організацій, які співпрацюють з органами виконання покарань. Сьогодні у нас понад 60 громадських освітянських, молодіжних, правових, правозахисних, жіночих організацій, які активно надають допомогу органам виконання покарань з питань реабілітації засуджених осіб.
    За останні два роки врешті-решт вдалося створити мережу спостережних комісій, які, згідно Кримінально-виконавчого кодексу, є тими контролюючими органами, які здійснюють громадський контроль, у тому числі, над дотриманням прав засуджених і звільнених осіб, та надають їм допомогу у вирішенні різних соціальних питань.
    Нам вдалося створити мережу громадських рад і колегій при обласних управліннях держдепартаменту, незважаючи на те, що законом це не було передбачено. Також створили піклувальні ради при органах, при виховних колоніях для неповнолітніх.
    Таким чином ми бачимо, що сьогодні потенціал громадянського суспільства, який міг би активніше долучатися до вирішення наболілих питань пенітенціарної реформи, вже значно сильніший. Якщо ми поставимо питання, чи може департамент з питань виконання покарань сам вирішити низку складних соціальних питань, пов’язаних із утриманням засуджених осіб, забезпеченням їх освітньої професійної підготовкою, підготовкою до звільнення і закріплення в суспільстві? Навряд чи. Тому що і обмаль фінансування, і дещо інші функції покладаються на апарат, на представників пенітенціарного персоналу, що не дозволяють їм виконати всі ці завдання, тому що вони більш багатогранні та багатофакторні, ніж система може виконати.
    Лише спираючись на той великий потенціал, який ми маємо, ми можемо допомогти зрушити реформу в потрібному напрямку. З одного боку може бути залучення юридичної громадськості, науковців до розробки перспективної концепції розвитку системи виконання покарань на якийсь період, який би включав якраз євроінтеграційні наміри цієї системи і проводив ту діяльність, яка б все-таки наближала не лише за кількісними показниками, але й за якісними, до європейських стандартів.
    Ми можемо похвалитися тим, що в нас різко знизилась кількість засуджених осіб, але майже 400 осіб на 100 тисяч населення – це також досить високий показник. Ми не змінимо його істотно, якщо не буде проводитися робота по гуманізації виконання покарання і закріпленню звільнених осіб в суспільстві з тією метою, щоб вони повторно не поверталися. Адже більша половина осіб, які відбувають покарання, це люди, які вчинили злочини повторно. Тому ми й зібралися для того, щоб обговорити накопичений досвід в громадянському секторі: роботи громадських колегій, піклувальних рад, спостережних комісій і зробити цю систему більш відкритою.
    За останні роки система стала доступнішою для засобів масової інформації, відкритішою для громадських організацій, але в той же час ми бачимо, що є багато невикористаних резервів.
    Сьогодні тут паном Ратушним і паном Удовенко піднімалися питання про неповнолітніх. Але 20 років тому ми були більш відкритішими, більш демократичнішими і більш гуманнішими до підлітків в установах виконання покарань, ніж в 2006 році. Це ми будуємо демократичне суспільство? Тут є люди, які можуть підтвердити, що система виховних колоній в той час була більш чисельнішою. Там перебували за більш-менш важкі злочини, але все-таки з ними більше співпрацювали громадські організації, письменники, артисти, художники, спортсмени. Ми влаштовували “День відкритих дверей”, відкривалася в’язниця і неповнолітні з батьками виходили, цілий день проводили чи в Прилуках, чи в Кременчуці і ніхто з них не втікав, ніхто не вчинював злочини.
    Ми 20 років тому мали досить непоганий досвід, коли дівчат в Мелітопольській колонії (тепер їх біля сотні, а тоді було понад 400), вивозили як заохочення за 70 кілометрів до Азовського моря, вони купалися і нічого не траплялося. В місті Маріуполі була найбільша колонія для неповнолітніх підлітків чоловічої статі, там також влаштовувалися подібні заходи. Я вже не кажу про відвідування картинних галерей, музеїв, про спортивні змагання, коли футбольна команда вихованців дитячої колонії грала у футбол із середньоосвітньою школою, яка знаходилася в цьому ж місті. Такі акції мали системний характер і позитивно впливали. Принаймні, до цього часу ті працівники згадують, коли вихованців кременчуцької підліткової колонії у шкільній формі відвели на екскурсію в музей Макаренка, який в Кременчуці, вони настільки уважно слухали і задавали питання, що навіть керівник музею був здивований, і подумав, що вони з школи-інтернату, тому що всі були в однаковій шкільній формі.
    Це ностальгія за тими часами, коли участь громадськості дійсно була більш ширшою. Сьогодні ми ніби-то повертаємося до того, щоб розширити можливості участі громадськості в пенітенціарній системі, знаючи проблеми, наприклад, з освітою. Ми не говоримо про якість освіти, ми говоримо про дефіцит підручників, літератури в бібліотеках, в цьому громадські організації можуть допомогти.
    Можна залучити волонтерів, тому що в кожному обласному центрі, в районі ми маємо 768 центрів соціальних служб для молоді, які можуть працювати волонтерами. В кожному регіоні ми маємо низку громадських організацій, які можуть працювати. Інша справа, що це впирається в законодавче забезпечення. Адже не завжди суспільство було долучене до розробки законів, до їх громадського слухання, до перевірки. Ми знаємо, що закони готуються під сьогоднішні соціально-економічні моменти.
    Кримінально-виконавчий кодекс вже дещо застаріває, тому що готувався представниками системи виконання покарань для обслуговування своєї діяльності без досить широкого обговорення. Тому елементи, пов’язані з участю громадськості, були звужені до тих меж, які на той час вважалися доступними. Наприклад, вважалося, що здійснювати громадський контроль мають лише спостережні комісії, а інші інституції - ні. Добре, що наше суспільство пішло далі, і почали створюватися піклувальні ради, громадські колегії, громадські ради при обласних управліннях чи при обласних державних адміністраціях, які здійснюють функцію допомоги сприяння, лобіювання змін і, в той же час, контролю.
    Обговорюючи ці можливі зміни, я вбачаю, що більшість силових структур залишаються осторонь, боязко дивляться на поняття „громадський контроль”. Незважаючи на те, що в нас прийнятий закон про цивільний контроль, про об’єднання громадян і є відповідні положення Кримінально-виконавчого кодексу, ми бачимо, що і прокуратура, і міліція дещо обережно ставляться. Я думаю, що це менталітет нашого суспільства, який дуже відрізняється від євроатлантичного чи європейського, де кожна людина, кожен громадянин має право, як платник податків, звернутися, отримати інформацію і здійснювати цей контроль.
    Я наводив приклад демократа Луценка, який майже рік боровся сам з собою, і нарешті створив громадську колегію при Міністерстві внутрішніх справ. Серед нас є її представники, але в цій колегії 16 генералів і 16 представників суспільства - це не громадська колегія. Міністр не може очолювати громадську раду, це має бути суспільно значуща, політична фігура, депутат чи відомий громадський діяч, який збирає громадськість, має радити, допомагати, узгоджувати певні питання. Міністр має бути запрошений як член колегії і ми маємо бачити прозорість прийняття рішень. На жаль, коли готувався Кримінально-виконавчий кодекс чи Положення про спостережні комісії, з суспільством ніхто не радився.
    Ми спостерігаємо таку ж картину, коли участь громадськості в здійсненні контрольної системи виконання покарань було покладено на спостережні комісії, які важко народжувалися і, по великому рахунку, механізм їх формування був викривлений. Постанова Кабміну передбачає, що 50% членів спостережних комісій мають бути представниками суспільства. Ми маємо 25%. В деяких регіонах – одиниці. Як правило, це готувалося під представників органів місцевої влади. І тому стає зрозумілим, що велика робота, яка була здійснена спостережною комісією, не дала того ефекту. Якщо ми хочемо оцінити, наскільки сильне у нас громадянське суспільство, то порівняймо його з найближчими західними, які вступили в Євросоюз. Там над будь-якою в`язницею мають шефство 50-60 організацій, у нас - 1-2. То чи є це шефством? Там в кожній комісії, яка розглядає питання про умови дострокового звільнення, про помилування, про пом`якшення умов утримання, беруть участь представники громадськості, піклувальних рад. Ми навіть в Російській імперії мали дуже широку мережу піклувальних рад. Там не було законів, а була „добра воля” чи указ його імператорської величності. Але тоді, не маючи відповідного законодавчого забезпечення, все це функціонувало.
    Ми мусимо керуватися законами і тут є потреба в тому, щоб розширити можливості Кримінально-виконавчого кодексу не лише засобами спостережних комісій, а й записати, що можуть брати участь громадські організації, представники інституцій громадянського суспільства, що вони долучаються до вирішення соціальних, побутових питань, умов утримання. Тому що є питання освіти, якими мають займатися органи освіти. Є питання працевлаштування, психологічної, правової підготовки до звільнення, питання лікування і залучення спеціалістів, які б могли надати допомогу в лікуванні і після звільнення. Адже з таких місць часто виходять люди, які хворі на туберкульоз, наркомани, ВІЛ-інфіковані, які потребують підтримки.
    На жаль, ці спостережні комісії є кишеньковими при органах місцевої влади чи управліннях департаменту тому, що там представляють органи влади, які за своїми посадами і так мають цим опікуватися. Відсутній незаангажований погляд зсередини суспільства. Серед нас присутні представники громадських організацій, які їздять в колонії, беруть участь в підтримці, підготовці засуджених до звільнення, які їх приймають після звільнення, займаються тими питаннями, якими мали б займатися органи влади, міліції, спостережні комісії. Вирішують питання, як цій людині оформити паспорт, як його зареєструвати, як його направити в центр зайнятості щоб він отримав якусь можливість навчатися чи отримати соціальну допомогу. Це роблять громадські організації і, на жаль, вони більше роблять, ніж державні інституції, передбачені законодавством. І тому мені вбачається, що тут є можливість розширити наше законодавство в плані формалізації участі громадськості в видах діяльності з тим, щоб громадськість була долучена до участі в адміністративних комісіях, коли вирішуються питання про умовно достроково. Тут є кілька представників районних, міських, обласних громадських рад, громадських колегій, піклувальних рад, які, маючи великий досвід, могли б порадити, що зробити для того, щоб Положення про спостережні комісії працювало, що нам треба додати до Кримінально-виконавчого кодексу з тим, щоб регламентувати участь і присутність громадськості. Я завжди цитую Положення про державний департамент, де пункт 8 каже, що органи виконання покарань зобов’язані всіх нас залучати до цієї діяльності. І напевно вже тоді, коли це зафіксуємо в законодавстві, начальник будь-якої в’язниці чи органу виконання покарань піде в Управління юстиції міської чи обласної адміністрації і скаже: „Хлопці, дівчата, дайте мені список громадських організацій міста Рівне, я посаджу своїх інспекторів, вони подивляться”. Ми їх попросимо, звернемося, нехай вони допомагають, опікуються, підтримують, тому що вони можуть навчити і персонал загальним засадам, і забезпечити літературою, і залучити туди органи охорони здоров’я, освіти, професійної підготовки і самі можуть безпосередньо брати участь. Тоді ми можемо сказати: „Так, ми дійсно станемо демократичним суспільством, тому що ми не лише від імені народу обрали чи призначили владу, а й залучили представників цього суспільства до участі”. Вони при цьому ж несуть відповідальність за ту роботу, яку виконують, і тоді є відповідальність представників цих інституцій перед своїм народом.
    Тому я запрошую вас до дискусії, щоб ми могли виробити ті пропозиції, які потім будуть доопрацьовуватися і пропонуватися до законодавства, до положень про спостережні комісії, про піклувальні ради, бо це дуже актуально. Дякую за увагу.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, пане Олександре. Я хотів би до основної доповіді запросити представника Державного департамент України з питань виконання покарань Калашник Наталю Григорівну. Вона розкаже про те, що робота з громадськістю є основною складовою пенітенціарної реформи в Україні і відповість на запитання. Прошу.
    
    КАЛАШНИК Н.Г. Дякую за надане слово.
    Я рада можливості виступити в цій прекрасній залі, перед таким зібранням і хотілося б наголосити та зупинитись на певних конкретних моментах нашої взаємодії й співпраці. Бо в нових правилах, відпрацьованих Європою, сказано, що 70% – це мають бути ті загальні вимоги, яких має дотримуватись кожна держава-член європейської спільноти, а до 30% - це може бути і національний компонент. Він не просто може бути, а має бути в роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань і кримінально-виконавчої служби України.
    В департаменті є програма з Британською Радою, коли наші юні вихованки, які перебувають в мелітопольський установі, відвідують заняття в мелітопольський школі і до них приходять гості. У нас є такий день, який раніше називався “Днем відкритих дверей”, а сьогодні це єдиний серед усіх держав СНД фестиваль „Червона калина”.
    Є багато інших напрацювань, але ці найбільш вагомі для нашого серця, оскільки мова йде про молодь і ми до цього питання ще будемо неодноразово повертатися. Але зараз я хочу наголосити на наступному. Ще 250 років тому в Європі, як винахід, були підготовлені матеріали і тюрми, які стали начебто панацеєю для суспільства і воно оплесками зустріло ідею тюремного утримання засуджених. Але проіснувала ця модель в тому вигляді, в якому її було закладено, всього 50 років. І Швеція, і Швейцарія відмовились від неї після того, як побачили наслідки для суспільства, і стали шукати альтернативні форми.
    Я високо ціную присутніх тут шановних представників від громадськості, але сьогодні я вперше в своєму житті почула виступи депутатів Верховної Ради, які поєднали особистий досвід і теоретичні знання, і ця сума знань дає їм можливість обізнано підходити і висловлюватись щодо проблем пенітенціарної системи. Навіть Європа, яка сама для себе придумала модель тюрми, дуже скоро, через 50 років, відмовилася від неї, бо наслідки були страшними. Не можна було говорити про той прогрес, до якого прагнула і Швейцарія, і Швеція, навіть на той момент маючи певну кількість тюрем.
    На сьогодні Україна за своєю сутністю є державою європейською, відповідно ментальність українця – це ментальність європейця. Але ми маємо 181 установу, в якій на 1 квітня утримувалося 171,4 тисячі наших громадян і це не десант, який нам скинули з неба, а наші люди. 60% тих, хто зараз знаходиться за гратами, віком до 35 років - той продуктивний вік, коли людина має кохати, творити, мріяти, прагнути, бути патріотом, бути українцем. А ми маємо таку прикру картину.
    2,7 тисяч неповнолітніх сьогодні утримаються в 11 установах - це жах. Ми маємо певну кількість довічно ув’язнених, чого ніколи не було в історії соціального життя України. Всі показники, які показує тюрма, садять соціометрію суспільстві в цілому. З такою кількістю ув’язнених, засуджених, заарештованих ми не можемо просуватися згідно того євроінтеграційного вектору розбудови України, який прийняв наш уряд.
    Вам відомо, що саме пенітенціарна система України наголосила, що її стержнем розвитку є процеси євроінтеграції, тобто цивілізований підхід до виконання покарання. Злодії і злочини були і будуть, так, на жаль, складається життя і країн, і окремих людей, але як виконуються покарання - це вже інше питання, яким на сьогодні ми з вами маємо опікуватися, розглядати, ініціювати, підштовхувати і навіть бути взірцем для інших країн СНД в наших рішеннях і спільних зусиллях.
    Сьогодні на політичному рівні прийняте рішення про створення служби аааапробації в Україні. Але ми маємо тільки кримінально-виконавчу інспекцію, яка реорганізується. Серйозна перебудова цієї служби розпочалась і вона ініційована саме працівниками системи завдяки вашій підтримці, бо це питання вже розглядалось на засіданні РНБО, яка також опікуються питанням зменшення кількості засуджених. Це можливо, якщо буде створена серйозна розгалужена служба аааапробації в України. І я прошу вашої допомоги в цьому питанні. Прошу, щоб ви звернули увагу на альтернативні види покарань, які є порятунком, - це та можливість спілкування, роботи, не пов'язана з перепонами, яку іноді заслужено критикують, а іноді і дуже суб'єктивно. Але так має бути.
    Система – це живий організм і він розвивається. На сьогодні, коли ми оголосили про процес євроінтеграції, то саме п'ять напрямків роботи кримінально-виконавчої системи разом з громадськими організаціями мають цьому передувати: перше – це зменшення кількості засуджених. З такою кількістю ми нікому не потрібні, навіть самі собі, бо кожен десятий українець, на жаль, або відбував термін покарання, або ще відбуває. Потім повертається в суспільство, яке його зовсім не чекає.
    В Національному Університеті імені Тараса Шевченка є унікальний факультет підготовки соціальних працівників. Ми проводимо з ними роботу і бачимо, що суспільство ще не готове. Виштовхали в тюрму, і хай вона опікується, а мене це більше не стосується. А даремно, бо кожен десятий був за гратами, повернувся в сім’ю, де є матір, батько, дружина, або він ще ввійде в чиюсь сім’ю. І кожен третій українець вже не жахається тієї субкультури, яку принесли з місць позбавлення волі, а вона існує і ви це знаєте не гірше за мене. Як науковець, вже як держслужбовець-адміністратор, я звертаюся до вас: люди добрі, у нас з вами перше завдання – зменшити кількість засуджених, не допустити їх до тюрми. А це потребує розгалуженої, цивілізованої служби ааапробації. Тут мають бути спільні зусилля і тільки спільними заходами ми зможемо підняти цю царину. По-друге, для служби ааапробації потрібні кадри, які вирішують все. Навіть є такий жарт, що вище кадрів – тільки зірки. Але навіть в нашій системі розмір зірки вирішується через кадри. Тому кадрова підготовка має йти за трьома напрямками.
    Я вас запрошую до обговорень, до серйозної співбесіди, до відпрацювання моделі співпраці кожної суботи з 10:00 до 14:00 щотижня, коли в мене прийом. Також проводиться великий прийом, де присутні і юристи, і решта представників головуючих служб департаменту – це кожний другий вівторок кожного місяця тільки для громадських організацій. Я з радістю хочу вам доповісти, що велика кількість приходить радитися, і тут є присутні люди, з ким ми спілкуємося, об’єднуємо наші думки, з чимось погоджуємося, з чимось не погоджуємося. Уникаючи будь-яких амбіцій, відверто розмовляємо, вирішуємо і просуваємося в цьому напрямку.
    Четвертий напрям – це модель нашої з вами співпраці. Олександр Васильович говорив, що є 60 громадських організацій. Я вам хочу наголосити на цифрі 156 громадських організацій, які так чи інакше співпрацюють з департаментом, тому ми вже маємо знайти алгоритм взаємодії. Багато хто з вас знає, що Гельсінський протокол вже дав перші рекомендації по співпраці з громадськими організаціями. Ми маємо підписати угоду, розробити план спільних заходів, розподілити обов’язки - що виконуватиме департамент, а що - громадська організація, спільні зусилля спрямовувати на виконання рішень, завдань, і на подолання тих перешкод, які існують. Це є нормальний розвиток, бо якщо не буде перешкод, то ми не зможемо з вами розвиватися. Ми маємо дуже серйозно подбати і про підтримку з боку грантів, адже міжнародна співпраця - це не останнє. Для того, щоб роботу департаменту визнали якісною, щоб департамент міг залишитися самостійним, ми маємо відпрацювати модель взаємодії з іншими державами.
    Я з радістю хочу повідомити вас, що 15 країн визнали співпрацю з держдепартаментом цілеспрямованою і раціональною. І хочу передати вам найщиріші вітання від Голови державного департаменту Василя Васильовича Кощинця, який перебуває в службовому відрядженні в королівстві Нідерланди, і тому, на жаль, його немає з нами. Але цей високий рівень зібрання - це рівень нашого Голови. Метою і завданням його відрядження є підписання угод про серйозну співпрацю. На сьогодні ми дуже плідно співпрацюємо з Швецією стосовно створення перспективної моделі служби апробацій. Запрошуємо і вас до співпраці в цьому напрямку. У нас є серйозні напрацювання з Швейцарією, створено модель СІЗО-установи. Олександр Васильович каже: „Департамент не потягне те коло питань, які виникають на сьогодні”. Ніхто з людей не готує себе для перебування в тюрмах і тому ми маємо серйозно охопити своєю увагою, соціальною та психологічною підтримкою людей, які є слідчо заарештованими. Пролунала критика від вельмишановного пана Удовенка про те, що слідчі вибивають покази, катують. Начебто ця критика не в нашу адресу, але ж ці люди, як поранені птахи, повертаються до нас, і ми маємо надати їм допомогу, щоб вони повірили, що все ж таки комусь на цьому світі потрібні. Це питання п’яте. Як мати і як громадянка України, дуже прошу вас, схаменіться, поверніться обличчям до наших установ, бо чоловічі установи відвідують до 30%, жіночі (пані Лепеха підтвердить) - до 20%, а дитячі – 15% нашого населення.
    Ми проводимо “День відкритих дверей”, і навіть до тих концертів діти готуються рік, щоб показати, які вони хороші, чому вони вже навчилися, докладають зусиль і наші працівники, і громадські організації. А хто приходить? Громадські організації, представники від церков? Так. Але не бувають рідні батьки, не бувають похресні батьки, їх навіть важко розшукати. Ми навіть мали випадки, коли при звільнені юнаки і юнки звертаються з проханням відмовитися від прізвища свого батька або матері, яке є родовим, бо є зневіра до свого роду-племені, а без коріння немає насіння. Ми не будемо мати наступної генерації, якщо сьогодні не звернемо уваги на те, що відбувається в наших установах. Але щоб зменшити кількість за рахунок служби апробації треба підготувати гідні кадри для роботи цієї служби. Тобто працівник служби апробації має опікуватися найбільш вразливими верствами пенітенціарного населення – тими, хто щойно потрапив за грати.
    Ви думаєте туберкульоз або ВІЛ-СНІД сьогодні на першому місці в лікарнях? Ні, 37% смертей в результаті серцево-судинних захворювань. Причина - це відсутність спілкування, бо людина має виговоритися. Кому, якщо їх 100 чоловік, ніхто до них не їздить, і тільки один соціальний працівник, який з ними працює. Тут потрібна розмова, треба людей виводити з такого стану.
    Друга найбільш вразлива верства – це ті, хто готуються до звільнення. За шість останніх місяців треба зробити все, щоб людина зрозуміла, що вона виходить в суспільство і там комусь потрібна. Необхідно вчити елементарному: як користуватися пральною машинкою, що таке мікрохвильова піч. І нам потрібні такі дільниці, куди ви будете приходити, будете готувати. Право людини на життя – це найдорожче право!
    Третя вразлива категорія – це інваліди. До установ потрапляють соціально занедбані, хворі люди. Зростає кількість акцентуйованих людей. Серед нас є психологи і вони розуміють, про що я говорю. Тобто якщо в 1997 році ми мали 86% акцентуйованих, то на сьогодні - 91%, і з ними треба працювати. Є гарний досвід роботи в Херсоні, в Полтаві і я б хотіла, щоб ним для запозичення тут поділилися. Я ще не всі області вивчила, бо працюю на цій посаді тільки 11 місяців. Але люди працюють дуже наполегливо, я не зустріла жодної посадової особи, яка була б байдужою до системи. Взагалі я їх вважаю Божими обранцями.
    В наших тюремних установах є ще й лікарні, які я дуже часто відвідую, і не дуже часто зустрічаю представників від громадськості, а саме ті люди найбільше потребують уваги та опіки, чекають її від вас. Візьміть для експерименту один регіон, дві-три організації, відпрацюйте їх, покажіть модель роботи, дайте поради. Дайте мені відомості по всій Україні. Вони потрібні для порівняння, для суми знань. Люди добрі, краще любити весь світ, як одну людину.
    Я стверджую, що є зрушення, і не тому, що кожен кулик своє болото нахвалює. Мені дуже багато доводиться працювати по міжнародному напрямку, бо я – заступник голови департаменту саме з гуманітарних питань. А сюди віднесли медицину, кримінально-виконавчу інспекцію, соціально-психологічну роботу, міжнародний відділ, керівник якого тут присутній. Є тут представник і від нашої газети, яка також в моєму підпорядкуванні. В нас є навіть музей! Принагідно хочу запитати: хто з вас, працюючи з системою, побував у ньому, знає коріння? І це не критика, а побажання.
    У нас зараз відбудуться захисти двох докторських дисертацій, три кандидатських вже захистили. Ми горді тим, що в нашому департаменті вже існує науково-методична рада, і дехто з вас є її членами. Вона поки невелика, як модель, але ми сьогодні багато чого беремо за модель, бо тільки після того, як ми з вами відпрацюємо модель взаємодії, як приживуться європейські правила, розробимо конкретний план зміни обличчя пенітенціарної системи України, кожний на себе візьме зобов’язання, можна говорити про щось інше. Але євроінтеграція – це той напрям, від якого вороття вже не буде. Треба виконувати вимоги Болонського процесу, а це серйозні зауваження.
    Завдяки вашим тлумаченням, роз’ясненням, опіці майже втричі зменшилася кількість скарг від засуджених. Допоможіть нам відновити нашу вищу освіту, тобто підготовку кадрів, бо без цього неможливо. Адже якщо немає кому виконувати роботу на певному рівні, то що ми можемо зробити? Є багато питань, які хотілося б обговорити. Але зараз якраз тиждень перед Великоднем, коли можна і треба звернутися до тих вчень, які надає нам церква. А там принято, коли людина хвора або немічна, то її виносять на саме відкрите місце, на паперть, і кожен, хто проходить, бажає їй здоров’я або допомагає матеріально. Система була дуже хвора і наслідки цього дуже жахливі. Починаючи від бібліотеки і закінчуючи індивідуальними співбесідами - цього не було і появляється воно тільки зараз. І якщо хтось із вас скаже тому хворому принаймні добре слово, якщо немає чим допомогти, то може і цим зменшимо кількість тюрем, може одужає той хворий і справа піде зовсім по-іншому. Ми на сьогодні хотіли б заручитися вашою підтримкою по п’ятьох головних напрямках – створення служб апробації, тобто скорочення кількості засуджених, підготовка кадрів, відновлення вищої освіти, науковий супровід, бо ми маємо справу з людьми. Давайте радитись разом. Науковий супровід є сьогодні обов’язковим для нас з вами, міжнародна співпраця і порозуміння, співпраця між собою, розробка конкретного плану.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Я вам дуже дякую, Наталіє Григорівно. Давайте поспілкуємося в форматі „запитання –відповідь”. Я прошу запитання від представника комітету з прав людини.
    
    БУЗНИЦЬКИЙ Ю.В. Головний консультант Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.
    Питання до Олександра Васильовича Беца. В мене великий досвід роботи в громадських організаціях. Я задаю це питання, тому що Ви представник донорської організації і навели приклад з дитячими колоніями, який мене дійсно вразив. Чого зараз не вистачає? Тут сидить півдепартаменту, умовно кажучи, половина громадських організацій, які вже давно дружать, дійшли до якогось певного етапу, у них є порозуміння. Залишилися страшилки, накшталт комплектації рад, і наскільки я знаю, то для доукомплектації часто не вистачає громадських організацій. Тому я і називаю це страшилкою. Давайте забудемо і ту страшилку, що департамент повинен все кинути і бігати по всьому району або області, вишукувати громадські організації для того, щоб з ними співпрацювати. Треба піти в Міністерство юстиції і взяти реєстри. В статутах кожної громадської організації записано, для вирішення яких конкретних задач вона створюється. І зараз це не ті громадські організації, які були десять років тому, яких треба було навчати, розповідати. Олександре Васильовичу, Ви ж їх самі вже п’ять років вчите. Проблема зараз в тому, як зробити, щоб вони працювали. Погоджуюся з Наталією Григорівною, що треба законодавчо закріпити прихід громадських організацій в департамент, бо останнім часом відбувається певне спекулювання, можливо завдяки новому Кримінально-виконавчому кодексу. Хочу зазначити, що в наш комітет, за досить довгий проміжок часу, який я працюю, не надходило жодної законодавчої пропозиції від громадських організацій щодо кримінально-виконавчої системи, Геннадій Йосипович про це сказав. Як Ви вважаєте, Олександре Васильовичу, можливо пора дійсно міняти форми співпраці і громадський сектор більше переключати на те, щоб створити у суспільстві певний фон, порозуміння або співчуття з залученням засобів масової інформації, можливо зняти якийсь цикл телепередач. Є певні резерви, можливості. Я хотів задати це питання перед тим, як почнеться наша основна робота. Можливо, для того щоб повністю підтримати Наталію Григорівну в контексті змінення форм і способів роботи, створення суспільної думки, доброзичливості і т.д., позицій щодо засуджених.
    
    БЕЦА О. В. Юрій Васильович, я робив акцент на тому, що незважаючи на законодавче формулювання, департамент повинен залучати громадські організації. Це наше щастя, що суспільство прокинулося 6-7 років тому, хто за гроші, хто волонтерно йде назустріч і працює. Питання в тому, щоб ця ініціатива суспільства максимально заохочувалась на рівні державного департаменту. Щоб місцеві керівники не боялися відповідальності, щоб суспільство несло відповідальність, щоб не критикували того керівника, який влаштував у колонії дитячий театр, бо він цього не погоджував. За 20 років ми підготували єдиний спектакль лялькового театру, де діти з колонії прийшли з охороною і в Харківському академічному обласному театру показали його всім. Але керівник обласного рівня щось не погодив, то що, він не самостійний, він мусить все погоджувати, залежати?
    Впродовж тривалих років здійснювалася нормальна піар-компанія за участю багатьох засобів масової інформації, які висвітлювали проблеми, труднощі громадських організацій. Тепер вони працюють самостійно. Ми займалися цією проблемою 6 років, підготували матеріал, який може бути корисним.
    Інша справа, що є певні труднощі в налагодженні контактів, а громадськості здається, що департамент хоче все замкнути на собі. Насправді мова йде про те, що система виконання покарань має активно йти в суспільство, як це відбувається в усьому цивілізованому світі. Ці організації мають запрошуватися і перед ними мають ставитися задачі: у нас не вистачає навченого персоналу - у вас в місті є 20 навчальних закладів; нам потрібно готувати психологів - допоможіть прочитати кілька лекцій; нам потрібна школа педагогічної майстерності; нам потрібно професійних юристів - ми готуємо засуджених до звільнення, - то це, насправді, йде з суспільства і має відбуватися синхронно. І не лише центральний апарат, а кожна установа, кожне регіональне управління, начальники в’язниць, які б не боялися встати і запросити, які б відкрили ці двері? Ми назвали 151 організацію - це одна на одну колонію, тобто є резерви, які не використовуються. Все вищесказане зводиться до того, що керівники місцевого рівня, які відповідають за цю роботу, мають бути більш активними, частіше запрошувати і залучати до навчання кадрів, для проведення суспільно значущих заходів.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую.
    
    ЗЕМЛЯНСЬКИЙ Є. Дуже добре ми почали говорити, що в наших в'язницях сьогодні погано і чому, що багато людей там сидять ні за що. Ми почали розвивати цю тему, але перейшли на дитячі садки, театри та інше. Проблема вирішиться без будь-яких додаткових грошей, якщо ми зменшимо чисельність засуджених. Говорили про це й шановні народні депутати, і представники департаменту. Але причиною того, що принаймні третина, а я за свої слова відповідаю, сидять у в'язницях ні за що, є дії міліції, яка виконує різні рознарядки, наприклад, підірвали прокурора - проводимо операцію "Зброя" і давайте всіх гребти: у кого столовий ніж - називаємо “фінкою”, у кого холостий патрон – бойовим і т.д..
    Питання в мене таке. Сьогодні на нашому форумі немає ні представників міліції, ні представників прокуратури, які мовчки спостерігають за діями міліції, яка виконує рознарядки або як у них називають “даєш показник”. У нас немає такого, що в цьому місяці посадити за протокольною формою, а в наступному вже таких саджати не будуть.
    Чи будуть результати нашої дискусії якимось чином доведені до МВС, до тієї ж прокуратури, до тих же суддів, завдячуючи яким ми сьогодні маємо переповнені в’язниці? Ось у Криму 40% вироків пов'язані з позбавленням волі, а засуджені нічого не визнають.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, це питання до мене. Ви бачите у списку осіб-учасників, що ми запрошували і асоціацію прокурорів, і представників МВС. Вони завжди не дуже активно ходять на наші заходи.
    Але що стосується доведення до них, то в МВД, і особисто міністру, буде передано, і через Харківську правозахисну групу я сподіваюсь передати голові громадської колегії при МВД пану Захарову. Ми дуже активно розповсюджуємо ці матеріали і все це безперечно дійде.
    Більше того, по факту сьогоднішнього нашого засідання буде видання.
    Я прошу до слова Григорія Абрамовича.
    
    Марьяновский Г.А. Протягом як мінімум трьох років, завдяки фонду «Відродження», який працював із ЗМІ, активно включились в роботу з департаментом ті 60 громадських організацій. І сьогоднішнє наше зібрання також відбувається в основному завдячуючи значному внеску Олександра Беца і фонду «Відродження». Я маю на увазі не фінансового, а морального внеску. Дякую.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Спасибі. Запрошую всіх учасників на каву.
    
    ПІСЛЯ ПЕРЕРВИ
    ************************
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Шановні колеги, ми продовжуємо роботу в новому форматі. Зараз ми заслухаємо співдоповіді. Я закликаю тих, хто буде виступати, говорити коротко і тільки по суті окресленого в порядку денному питання. Це, на жаль, диктує формат нашого засідання.
    Перепрошую, тут є одне питання до Наталії Григорівни.
    
    _______________. Вельмишановна Наталія Григорівна, по-перше, дякую Вам за чудову, досить стратегічну презентацію. Скажіть, будь ласка, як відомо, сьогодні Світовий банк “заморозив” в Україні грант на 60 мільйонів доларів, який, зокрема, був призначений для використання в кількох цільових групах, серед яких і ув’язнені. Скажіть, будь ласка, які кроки зараз приймає департамент для того, щоб використати ці гроші? І чи будуть вони використані для ВІЛ-інфікованих ув’язнених, які знаходяться в наших закладах? Дякую.
    
    КАЛАШНИК Н.Г. Я дуже вдячна за прекрасне запитання. Цей грант на 60 мільйонів доларів складається з трьох складових: перша складова - це “туберкульоз”; друга – “ВІЛ-інфіковані, які живуть у відкритому суспільстві”; і третя – це й туберкульоз, і ВІЛ-інфіковані, але компонент називається “в’язниця”. На жаль, наш компонент найменший - з 60 мільйонів ми маємо 9,2 мільйони, а решта - під Міністерством охорони здоров’я.
    Я можу похвалитися, що ми дуже дбали про ту копійку, про свій імідж, і дуже боялися, бо погляди чи варто, чи не варто використовувати цей грант дуже коливались. Тому ми зробили все, щоб не платити той відсоток за повітря, за те, що взагалі існує грант, і коли двічі приїжджали перевіряти цю роботу, то й затримали закриття цього гранту, взагалі як проекту, тільки тому, що компонент “в’язниця” зробив все можливе і неможливе, щоб довести, що така робота слушна. І ми це довели. У нас там немає використаних на дурниці грошей. Вони закрили його, але стосовно компоненту “в’язниця” зауважень практично немає. Ми за все до копійочки відзвітувались і довели доцільність придбаних і ліків, і обладнання. Це такі шалені гроші, на які можна було організувати АРТ-терапію (антиретровірусну терапію) для хворих і смертельно хворих. Ми закупили за ці гроші трьохмісячний запас ліків, тобто три місяці ми спокійні, незалежні від будь-яких коливань – чи відкриють грант далі, чи продовжать. Такі примусові заходи для того, щоб підштовхнути Міністерство охорони здоров'я.
    Зараз проводиться нарада стосовно перегляду всього, що забито в той проект. Ми відстояли нашу державно-патріотичну, українську позицію. Нами використано майже 75% всього того, що нам треба було. Ми використовували і відразу просили решту. Тобто ми йшли на випередження і відмовились від багатьох таких моментів, які на сьогодні обов'язково потрібні в цивілізованому суспільстві. Багато людей побачили, що ми дійсно прагнемо чесно, відверто і цілеспрямовано проводити роботу, але без вас ми ніхто і ніщо.
    Дякую за запитання.
    
    ГОЛОВУЮЧИЙ. Дякую, Наталія Григорівна.
    Я запрошую Гізай Олександра Олександровича, який розповість нам про роботу громадської ради при обласних управліннях з питань виконання покарань, річні підсумки на прикладі Луганщини. Будь ласка, Олександр Олександрович.
    
    ГІЗАЙ О.О. Дякую.
    З управлінням департаменту в Луганській області ми співпрацюємо вже майже 5 років і це дійсно нормальне співробітництво. Ми завжди відчуваємо підтримку департаменту й ряду державних і недержавних організацій. Буквально за цей час ми більше 100 разів відвідали тюремні установи саме по Луганській області, а в нас їх 10 дорослих, одна жіноча й одна дитяча виховна колонія в Перевальську.
    Звичайно, ще в перше своє відвідування ми побачили ряд проблем. Передусім необхідно звертати увагу на тих засуджених, які відбувають покарання. Другий момент - на тих, які готуються до звільнення. Третій - це ті, які вже звільнилися і їм необхідний соціальний супровід. Тому що не всі державні організації, які зобов'язані цим займатися, займаються на належному рівні.
    І, звичайно ж, звернути увагу організацій і громадськості на те, що ті люди, які сьогодні перебувають в колоніях, завтра звільняються, перебувають серед нас, і від того, як зустріне їх суспільство, так вони себе й поводитимуть. Адже не в усіх засуджених, які відбули покарання, збереглися на високому рівні соціальні та родинні зв'язки. Ми буквально в січні дослідили, що в найближчі кілька років з установ нашої області вийде великий відсоток саме тих осіб, які втратили соціальні та родинні зв'язки, не мають житла, тобто, практично безпритульні. І тому ті люди, які звільнилися й не отримали належного соціального супроводу, будуть поза суспільством.
    У вересні 2004 року за підтримки фонду "Відродження" при управлінні держдепартаменту в Луганській області ми створили громадську піклувальну раду. Як же ця рада створювалася? По-перше, ми побачили відразу проблему. По-друге, ми побачили й зрозуміли, які організації або їх представники повинні бути в цій піклувальній рад