Наша сторінка на Facebook Наша сторінка у Twitter Наш канал Youtube
підписатися на новини
Email
підписатись
відписатись

Фонд Країна Добродій
Газета Нова Доба - видання про Київ і столичну область
Парламентський клуб НУО
Українська гельсинська спілка з прав людини
Портал Громадський простір

 

 БЮЛЕТЕНІ КЛУБУ


Бюлетень №5
від 11 березня, 2004 р.

    ФУНДАЦІЯ „ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ”
    
    ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ КЛУБ НУО
    
    
    
    
    БЮЛЕТЕНЬ № 4
    
    
    
    Спільного засідання комітету Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування та комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин та Фундації соціально-правового захисту населення
    „Чинність закону”
    Тема: „Толерантність в поліетнічному суспільстві”
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    КИЇВ
    
    2004 р.
    
     www.rol.org.ua
    
    
    
     Ф
    
    
    ШАНОВНІ ДРУЗІ!
    
    Сьогодні ми пропонуємо Вашій увазі матеріали четвертого номеру бюлетеню „Чинність закону” – „Парламентський клуб НУО”. Для тих, хто щойно залучився до нашого проекту, дозволю собі нагадати, що він містить виступи учасників IV засідання „Парламентського клубу НУО”, структури, яку ми, Оргкомітет проекту від Фундації соціально – правового захисту населення „Чинність закону”, заснували спільно із Фондом „Євразія” і завдяки його фінансовій підтримці. Це було надзвичайно „гаряче” засідання, адже його тема, не залишала іншого вибору: Толерантність в поліетнічному суспільстві. „Укpаїна - це толерантна держава, це єдина деpжава на постpадянському пpостоpі, де немає міжетнічних конфліктів. Але ми з вами не повинні закpивати очі на проблеми, які існують сьогодні. Ми вже говоpили пpо те, що Укpаїна не лише толеpантна деpжава, але й деpжава з pинковою економікою, яка здіснює пеpехідний пеpіод. І цей пеpехідний пеpіод змінює соціальну стpуктуpу суспільства і додає нових проблем. І останні події в Україні заставляють нас задуматися над тим, чи все враховано народними депутатами в законодавчому забезпеченні, яке було б направлене на недопущення погіршення толерантності в нашому суспільстві.” - сказав у своєму вітальному слові Президент клубу - Народний депутат України – Володимир Дмитрович Бондаренко. Цей бюлетень містить у собі основний перебіг подій на засіданні, дискусії, виступи, питання, які обговорювалися його учасниками.
    Закінчується текстовий протокол засідання знаком ***. Далі йдуть пропозиції від учасників засідання, які були передані до відповідних профільних комітетів парламенту. І наші додатки. Цей текст є офіційним документом Фундації „Чинність закону”. Він надсилатиметься до усіх профільних комітетів Верховної Ради України, українських та міжнародних неурядових організацій, до міністерств та відомств. Матеріали засідання аналізуватимуться й викарбовуватимуться у перелік конкретних заходів, які члени клубу пропонують для становлення в Україні громадянського суспільства.
    Сподіваюсь, що співпраця в рамках цього проекту зацікавить вас.
    Телефонуйте та пишіть,
    З повагою,
    
    ОЛЕГ СПОРНИКОВ
    Директор проекту
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    
    ЗАСІДАННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО КЛУБУ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ УКРАЇНИ
    ТЕМА: ТОЛЕРАНТНІСТЬ В ПОЛІЕТНІЧНОМУ СУСПІЛЬТВІ
    
    УДОВЕНКО Г. Й., Голова комітету Верховної Ради України з прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Народний депутат України
    Шановні учасники засідання! Я хотів би подякувати організаторам за запрошення і висловити глибоке задоволення від того, що беру участь у черговому засіданні. Моя доповідь присвячена дуже важливій темі: "Законодавче забезпечення міжетнічної толерантності в українському суспільстві". Тут присутній мій колега по комітету Рефат Чубаров, він є головою підкомітету, може він щось додасть, якщо я щось важливе не скажу про діяльність нашого комітету.
    Користуючись нагодою, хотів би передати щирі вітання від нашого комітету, побажання успіхів в роботі сьогоднішнього засідання клубу. І закликаю вас вносити конкретні пропозиції, побажання і ми будемо по мірі можливості враховувати їх в роботі нашого комітету. Наш український досвід засвідчує, що підтримання міжнаціонального миру, толерантності і злагоди в такому політичному суспільстві, як в Україні, є неодмінною умовою його стабільності. Ця проблема перебуває постійно у полі уваги нашого комітету. Задамося питанням, що утримує Україну на початку ХХІ століття від етнічних конфліктів? Адже, багатовікове панування в Україні чужинців, створило чимало проблем. Їх основою стали наслідки втілення на українській землі гасла: поділяй і володарюй. Стимулювалася штучна міграція, асиміляція, денаціоналізація. Проти українців здійснювалися геноцид, депортації, знищення генофонду і національної інтелігенції. Та не була знищена душа українського народу, його традиційно гуманістичний характер, високі культурні та соціальні орієнтири, почуття власної гідності і поваги до мов, культур усіх національностей. Тому слід стверджувати, що не лише виважена національна політика молодої незалежної держави, а й названі вище риси її титульного етносу заклали основу для толерантних відносин між різними етнічними спільнотами і, насамперед, між українцями і національними меншинами. Звичайно, Україні вдалося уникнути міжнаціонального протистояння. Перш за все, завдяки її послідовній лінії на дотримання прав і задоволення інтересів своїх національних меншин. Відомий нульовий варіант громадянства і демократичний Закон “Про національні меншини в Україні” 1992 року врятували нас від етноконфліктних зіткнень. Українська держава дедалі активніше впроваджує кращі здобутки міжнародного досвіду, залучає етнічні спільноти, через їхні громадські організації, до формування нових демократичних структур та інституцій. Підвищення ролі національних меншин об'єктивно випливає з їх офіційного конституційного статусу невід'ємних складових всього Українського народу. Наш комітет організовує свою законотворчу діяльність, повною мірою враховуючи цю важливу тенденцію, яка є свідченням високого рівня етнічної толерантності в Україні. Вона асоціюється не тільки з відсутністю негативного ставлення до іншої етнічної культури. Їй ще й властива і наявність позитивного образу інонаціональної культури. А це означає, що етнічна толерантність є явищем міжетнічної інтеграції, а не асиміляції. Отже, розуміння толерантності несумісне з визнанням переваги однієї культури над іншою. Особливо це важливо в умовах поліетнічного населення України. Наше суспільство, якщо воно претендує на перспективне майбутнє, не уявляється без домінування принципів толерантності. Причому, не лише в етнонаціональній, а й у всіх важливих соціальних сферах. Над забезпеченням цього повинні працювати всі державні і громадські інститути. Тільки за такої умови толерантність буде постійним пріоритетом державної політики України. Її основоположна сутність має виходити з того, що держава, незалежно від будь-яких зовнішніх і внутрішніх чинників, є найбільш зацікавленою у впровадженні принципу толерантності серед своїх громадян, водночас гарантуючи їм рівність перед законом, незалежно від їх походження, расової та національної приналежності, мови, політичних поглядів та релігійних переконань. Утвердження правової демократичної держави, на наше глибоке переконання, крім зміцнення загальногромадянських інституцій, повинне базуватися і на засадах міжнаціональної толерантності. На основі правового захисту національних меншин в Україні має забезпечуватися гармонійна злагода громадян, представників усіх національностей. Згідно міжнародно-правових вимог і стандартів, основним чинником гарантування прав етнічних спільностей України є їх законодавче врегулювання. Комітет, який я маю честь очолювати, здійснює планомірну роботу з підготовки та розгляду законопроектів, необхідних для поліетнічного суспільства України. Назву хоча б ті документи, які прийняті Верховною Радою порівняно недавно. Це Закони України “Про громадянство України” - нова редакція, “Про біженців”, “Про еміграцію”. Нині мною внесено законопроект про зміни до Закону “Про громадянство України”, з урахуванням дворічного досвіду його втілення в життя в нашій державі. Ратифікована Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин. Україна вже звітувала на засіданні ПАРЄ пpо її імплементацію. У гpудні минулого pоку Веpховна Рада ухвалила Закон “Пpо свободу пеpесування та вільний вибіp місця пpоживання в Укpаїні”, що також має безпосеpеднє відношення до етнонаціональної сфеpи. Головна мета цього закону - відмова від сумнозвісної пpописки. Закон дуже лібеpальний, він був підготовлений нашим комітетом і ми не допустили жодної ноpми, яка б звужувала пpава людини у цій сфеpі. Але менталітет, насампеpед, укpаїнської бюpокpатії ще з великим впливом pадянської тоталітаpної системи і тому не спpиймає цей закон. Але я хочу, щоб ви зpозуміли його важливість. Він не пеpедбачає pеєстpацію громадянина, а тільки pеєстpацію його місця пpоживання. Це не пpописка. Гpомадянин добpовільно заявляє в своїй заяві, що "я обиpаю це місце пpоживання". І головне, щоб наші люди це зpозуміли. Я так хвалився цим Законом, тому що це найвидатніше досягнення в умовах спpоб відновити тоталітаpний pежим в нашій укpаїнській деpжаві. Все-таки якісь демокpатичні паpостки пpобиваються. І цей Закон є таким паpостком. Ми його повинні плекати. Відмінили пpописку, а тепеp тpеба заpеєстpуватися. Але деpжава і гpомадянин повинні мати зв'язок між собою, і це пов'язано з багатьма соціальними пільгами, які наші громадяни мають в тій чи іншій сфері. Тому я закликаю всіх, хто займається, працює, бере активну участь у діяльності громадських організацій, саме так сприймати цей закон і боротися. Ми провели спеціальну нараду в комітеті, проведемо незабаром комітетські слухання, як втілюється в життя цей закон, аби не дати можливості українській бюрократії чинити перепони демократизації нашого життя, принаймні, в цій сфері. Зараз в Закон України “Про громадянство України” внесено зміни, які потрібно втілювати на шляху спроб демократизувати наше подальше життя в державі. На жаль, іноді в законодавчій справі складаються ситуації, коли наші бажання не завжди збігаються з нашими можливостями. Так, наприклад, сталося з ратифікацією Європейської хартії регіональних мов і мов меншин. Якщо розглядати зовнішній бік цієї події, то вона дійсно знакова. Але тут через політичну кон'юнктуру було втрачено об'єктивний підхід до оцінки існуючих реалій. Необхідно чесно визнати, що Україна взялася за виконання непосильних для себе завдань відповідно до цієї хартії. Таких, за які не беруться навіть найрозвинутіші держави Європи. Очевидним є те, що закон про ратифікацію хартії заклав надто високі вимоги до України. Так, за розрахунками експертів, фінансові витрати тут перевищать обсяг нашого держбюджету у два з половиною рази тільки на виконання зобов'язань, взятих хартією. Я особисто голосував проти ратифікації хартії, тому що вона нанесе удар по українській мові. Українська мова ще не стала на ноги, а тут ми вже беремо під захист російську мову. Хоча в принципі, в розумінні Ради Європи, мова йде про захист тих мов, які знищуються або зникають. В нас є мова караїмів, мова кримчаків. Так ми їх не захищаємо, а захищаємо російську мову, яка не потребує сьогодні захисту. Ми завтра відзначаємо Міжнародний день мови і вчора у нас відбулося кілька “круглих столів”, де і мені довелося виступати і говорити про це. Але от ми взяли хартію і нарешті ратифікували. А я тепер на всіх зустрічах з урядовцями, починаючи від найвищих, запитую: "Люди добрі, ви що, не знаєте, що в вересні-жовтні в Україну приїдуть місіс Северинсен і Вольвент - це доповідачі Ради Європи, які займаються моніторингом ситуації в Україні, і будуть вимагати звітів про виконання положень хартії? ". І де ви будете з цим мільйоном гривень, який зараз додатково сягнув? Після цих всіх протестів, здається 8 мільйонів асигнували, а це 2,5 рази більше, ніж бюджет України. Де ми тоді будемо? І тоді нас будуть звинувачувати, що ми не виконуємо добровільно взяті на себе зобов'язання, а найвищі особи держави будуть заявляти, що це втручання у внутрішні справи держави. Але закон прийняли. З Левком Григорович Лук'яненком ми його не підтримали, але тепер, оскільки це вже є закон, ми повинні втілювати цей закон в життя. От я вам розказав, як ми його вже втілюємо. Коли мова йде про якісь політичні рішення, то там ми всі такі патріоти, а коли вже дай копійку під цей патріотизм, то тут починають рахувати. І будуть проблеми і з імплементацією цієї хартії. Стосовно нинішньої законотворчої роботи, то інформую вас, що до розгляду готуються законопроекти “Про національні меншини в Україні”, нова редакція, “Про національно-культурні центри”, “Про порядок надання притулку в Україні іноземцям та особам без громадянства”, “Про реабілітацію та забезпечення прав осіб з числа етнічних спільнот, що зазнали репресії та були депортовані з території України”, “Про статус кримсько-татарського народу” та інше. Рефат Абдурахманович Чубаров зупиниться на проблемах депортованих, і статусі кримсько-татарського народу. Але зауважу, що вчора Верховна Рада не проголосувала за дуже простий проект, присвячений гендерній проблематиці. Оксана Білозір внесла пропозицію, щоб у квітні, на Дні Уряду, було заслухано питання гендерної рівності. Зараз на розгляді у Верховній Раді від нашого комітету є чотири законопроекти з цього питання. І було б доцільно, щоб уряд, перед обговоренням у Верховній Раді цих законопроектів, сказав, яка дійсно ситуація в державі. Не проголосували 217. Я такий злий був на них. Зустрів при виході з Верховної Ради Раїсу Богатирьову, це, після "Нашої України", голова найбільшої фракції "Регіони України". Жодного голосу не дали. Ну, Ви ж як голова фракції, як жінка, проголосуйте ж за цей законопроект. Знаєте, як на фракції говорять, що ви не голосуйте, а мені зробіть виключення, оскільки я жінка, 17 нас таких. Закон абсолютно безобідний. Рефат Чубаров може сказати, бо він доповідав цей законопроект. У нас ратифікували законопроект про продовження дії Бішкекської угоди на десять років. Цей закон абсолютно в інтересах України - 232 голоси було подано. Коли за нього треба було всі 400 чи 440. Тільки завдяки 6 голосам пройшов. Верховна Рада мене завжди дуже турбує. Які там національні меншини! Коли обговорювали питання про фінансування газет мовами національних меншин, що там в Верховній Раді тільки не говорили: що це не справа держави, а громадських організацій, от нехай вони і займаються питаннями фінансування. Я тоді виступив і сказав, що мені соромно за вас, за нерозуміння важливості міжнаціональних відносин в такій державі, як наша. Зараз є певна група людей, яка досить активно просуває законопроекти про національні меншини у Верховній Раді, але маючи зовсім іншу мету. Які основні причини, на нашу думку? Це здебільшого нерішучість органів виконавчої влади щодо послідовного правового регулювання в сфері міжнаціональних відносин. Іноді, через неузгодженість близьких за об'єктами регулювання нормативно-правових актів. Найчастіше подібне трапляється через брак, а то й повну відсутність матеріально-фінансових ресурсів для практичної реалізації того чи іншого закону. Невирішеність деяких проблем у сфері міжнаціональних відносин вимагає подальшої інтенсивної роботи з удосконалення їх законодавчої бази. Головним завданням і кінцевою метою повинне бути сформування такої системи, як національна політика держави, яка б найефективнішим чином задовольняла потреби національних меншин, попереджувала виникнення міжетнічних конфліктів, конфліктних ситуацій, забезпечувала громадську злагоду і міжнаціональну толерантність, сприяла консолідації української політичної нації. Окремо хотілося б зазначити, що прояви конфліктності, нетерпимості, агресії в етнополітичному аспекті спричинені спадщиною минулого. Вони є наслідком національного пригноблення, денаціоналізації роз'єднаного народу. Водночас, об'єктивний аналіз сучасних фактів експансії, етнічної, релігійної нетерпимості, засвідчує дію комплексу помилок, прорахунків і труднощів, які переслідують українське суспільство. Неупереджений погляд на ситуацію показує, що є політичні сили, які, замість пошуку засобів подолання нагромаджених проблем, діють у двох основних напрямках: нагнітання агресії щодо своїх опонентів і вирішення власних егоцентричних інтересів, часто неузгоджених із законами.
     За даними Фонду регіональних ініціатив рівень ксенофобії в Україні не перевищує її показників в інших посттоталітарних державах. Більше того, цей рівень значно нижчий, ніж в Росії, Румунії, Польщі, Словаччині, Угорщині і Франції. Тому те, що сталося з газетою "Сільські вісті", викликало велике збурення пристрастей в суспільстві. Думаю вам всі ці події відомі. Зазначу лише, що суть проблеми зовсім не в кількох публікаціях газети, які за кваліфікацією Шевченківського районного суду м. Києва начебто розпалюють міжнаціональну ворожнечу. Насправді, причина в іншому. Зацікавлені політичні кола в Україні скористалися ситуацією, щоб прикрити активну опозиційну газету. З більш детальним матеріалом про це ви можете ознайомитися в опублікованій в пресі заяві нашого комітету у зв'язку з судовим рішенням про припинення випуску газети "Сільські вісті". І, насамкінець, хотілося б зазначити таке: забезпечення на державному рівні прав і свобод людини є не лише суттєвим критерієм успішності України в процесах євро інтеграції, а й необхідною запорукою загальнонаціональної внутрішньої консолідації в Україні, що особливо важливо в нинішніх умовах посиленої глобалізації. Таким чином, етнотолерантність виступає одним з визначальних чинників підтримки стабільності поліетнічного українського суспільства. Це зумовлено об'єктивною необхідністю і внутрішнього, і зовнішнього характеру. По-перше, більшість населення держави - український етнос, перебуває в постійних контактах міжнаціонального характеру. По-друге, етнотолерантність потрібна для забезпечення благоприємлюючих взаємовідносин з державами, де проживає українська діаспора.
     По-третє, етнотолерантність українства є, водночас, як доброю передумовою для консолідації нації і стабільного розвитку суспільства, так і для успішної інтеграції України у міжнародне співтовариство. Надіюсь і сподіваюсь, що учасники “круглого столу” продовжать активний обмін думками на цю надзвичайно важливу і корисну для нашого громадського загалу тему. Ми повинні пишатися тим, що майже за 13 років незалежності України у нас не було жодного конфлікту на міжнаціональній, міжетнічній основі, на відміну від наших найближчих сусідів - Росії, Чечні, Молдови і Придністров'я. І це велика заслуга українського етносу і тих численних національних меншин, які проживають на нашій території.
     Дякую вам за увагу.
    
    
    
     ЛУК'ЯНЕНКО Л. Г. Народний депутат України:
    Шановні учасники цього “квадратного столу”! Я повністю згоден з тим, що сказав Геннадій Удовенко. Справді, наше суспільство є одним із найбільш терпимих до етнічних проблем.
     Моє ставлення до етнічних проблем і до національних груп, які живуть на Україні, визначається демократичністю. Якщо ми визнаємо, що незалежна Україна має будуватися на принципах законності, справедливості і терпимості, то це стосується всіх, незалежно від національності, в т. ч. і українців. Біда нашого сучасного суспільства в тому, що ми вийшли з колоніального стану, і за ці 12 років незалежного життя ми не змогли подолати тої сумної колоніальної спадщини. Вона на нас висить, вона нас давить і вона багато чого визначає в наших відносинах. Надзвичайно важливо, щоб українська держава ухвалила ті закони, які регулюють відносини між національними групами. Але закон - це юридична форма, яка має зафіксувати реальні відносини, а дійсність трошки інша. Не все можна віддзеркалити в законі, а дійсність - це та атмосфера, яка створює нам умови і настрої нашого життя. Ми вийшли із суспільства абсолютно закритого. Радянський Союз, як і колишня царська Росія, це була тюрма народів. І в цій тюрмі народів сиділа не тільки українська нація, а сиділи всі. І кому було легше? Українців хотіли всіх виселити у Сибір, але потім відмовилися, бо не можна стільки виселити. А кримських татар виселили. Чеченців виселили. І генерал Рясной, який керував кількома дивізіями на Західній Україні, який отримав наказ Жукова і Берії про виселення всіх українців, каже: "Виселити українців - це не татар, це проблема". Отже, таке було суспільство. Воно було загороджене колючим дротом по всій периферії, по всьому периметру кордонів. Воно встановило внутрішню цензуру і ні одна листівка, ні одна книжка, ні одна газета, не один друкований аркуш не міг вийти без цензора. Нас відгородили від Заходу і від всього світу не тільки кордонами, а ще й відгородили глушінням радіо. Тобто ніхто з нас не мав права слухати того, що говорилося десь на Заході, де розвивалася свобода і демократія. Ось в таких умовах тримали нас, і українців, і представників інших національних груп, які є на Україні, майже три покоління. Якщо вважати, що покоління - це 25 років, то ми були 75 роки під такою жорстокою диктатурою. Це було закрите суспільство. Україна перед 1991 роком прагнула зробитися відкритим суспільством. В 1991 році ми розв'язали дві великі політичні проблеми. По-перше, Україна вийшла зі складу імперії і стала незалежною державою.
     По-друге. Ми подолали комуністичну диктатуру і демократизували наше суспільство. Але це в значній мірі недовершене і цей процес складний, тому ми можемо говорити, що від закритого суспільства перейшли до відкритого. Але цей процес незакінчений і тому висувають ті завдання, які необхідно вирішувати далі. Комуністична система була одноідеологічною. Дозволялося існування тільки однією марксистсько-ленінської ідеології. Коли ми стали незалежною державою, то в нас є демократія і свобода, кожен може сповідувати ту філософію, яку він хоче. І це стосується не тільки українців, а і всіх національних груп, які є. При Радянському Союзі проводилася атеїстична політика і боротьба проти церкви, проти релігії. Незалежна Україна проголосила свободу релігійної діяльності, свободу віросповідань. І ця свобода стосується не тільки українців, а всіх етнічних груп. Тобто, ми всі можемо користуватися цим благом. Усі 70 років, а точніше сказати 340 років, Україна перебувала під владою російських царів, імператорів, генеральних секретарів і т. д., і нас русифікували. Але так само русифікували і кримських татар, і гагаузів. Ви просто меншини, ви менші, ніж ми, українці, але удар був завданий і по вас. І тепер ви знаєте, яка була ідеологія, що було витворене все ідейне, а попереднє суспільство було оголошене минулою суспільно-економічною формацією, відсталістю, пережитками капіталізму у свідомості людей. До пережитків капіталізму в свідомості людей були віднесені і традиції, і звичаї, і ритуали, і духовність - все те, чим жив український народ, чим жили сотні попередніх поколінь тисячі років - це все було оголошене відсталим та таким, що історія його засуджує, його треба знищити і запровадити нові звичаї і традиції. Те ж саме стосується і етнічних груп, які живуть на території України. Отже, незалежна Україна, яка стала демократичною державою, цю химеру ліквідувала і відкрила свободу нашої культурної діяльності. І так само це стосується всіх етнічних груп. Відкрите суспільство - це рух до правди. Я багато їжджу по Україні і часто бачу як ми ще несемо на собі той характер тоталітарного мислення. Нас привчала комуністична система: комуністичний марксизм-ленінізм це правильне, все інше не годиться, воно все відстале, його все треба знищити. Якихось п'ять років назад з таким методом мислення підходили православні до греко-католиків, греко-католики до православних і так далі. І боротьба була мало не до кулаків, мало не до палок. Нетерпимість і в ідеології, і в pелігійному житті. Всюди. Поступово ми починаємо толеpантніше ставитися до людей з іншим світоглядом. Якщо ми pаніше вважали, що інша людина має думати так як і я, а інакше вона має сидіти у в'язниці, то ці 12 pоків все ж таки ми вже pозм'ягчилися у цьому відношенні і заpаз ставимося теpпиміше до людей, які інакше думають. Для мене завжди в цьому відношенні було зpазком і я завжди це розказую: у Сполучених Штатах збудована цеpква у вигляді шестигpанника. Кожна гpань - це окpема цеpква: пpавославна, гpеко-католицька, мусульманська, буддійська і так далі. Вони їдуть однією доpогою, заїжджають кожний у свою церкву, помолилися, як кому потpібно, вийшли звідти, pазом пішли чи pазом сіли в автомобіль і поїхали з цеpкви. Я думаю, що демокpатія і свобода, яка є в Укpаїні, поступово і нас буде вести до того. Але відкpите суспільство не може бути спpаведливим, якщо ми будемо боятися пpавди. Пpавда якpаз і є той шлях, який повинен ствоpити ноpмальні, спpаведливі відносини у самій Укpаїні. Пpавда - це чесне і спpаведливе ставлення до минулого. У минулому, у відносинах укpаїнців-pосіян, укpаїнців-євpеїв, укpаїнців і татаp, у всіх було по-pізному. Бо всі ми не ангели. Але чесне, відкpите ставлення до цих відносин, до гріхів, чи, до позитивних моментів з усіх боків, воно є запоpукою того, що ми, будуючи далі відносини між укpаїнцями і не укpаїнцями, не будемо тpимати камінь за пазухою, бо ми бачимо, що кожен сказав пpавду. Ця пpавда, ця чесна оцінка має стосуватися і нашої оцінки комуністичної паpтії Радянського Союзу. І діяльність ЧК, і діяльність Міністеpства внутpішніх спpав, тобто тих катів, які мордували першу КПРС, яка виробляла нелюдську, жорстоку, звірську, імперську ідеологію, і ті органи, які на практиці цю ідеологію здійснювали і проводили. Це необхідно вивчати, необхідно показувати хто що робив, не просто партія, а хто в ній був. Ця правда має бути виявлена до кінця і ми мусимо її говорити повністю. Я думаю, що правда, це такий критерій, коли не може бути заборонених в суспільстві тем, і суспільство не може бути побудоване на здорових моральних засадах, якщо якісь теми є забороненими. Ми йдемо до відкритого суспільства, хочемо справедливого суспільства і тому мусимо брати всі теми і їх висвітлювати. Зрештою, вже якийсь мінімальний демократичний досвід дає нам гарантію, що висвітлюючи ту правду, може навіть дуже гірку, але ми можемо її перетравити мирним способом і після цього подивитися один на одного з більшою довірою і з повагою один до одного. І ця правда відносно сьогоднішнього дня мусить стосуватися всіх сфер нашого життя. Економіки, наприклад, що є надзвичайно важливою. Хто зруйнував заводи? Хто вигнав 7 мільйонів українців за кордон шукати заробітку? А тікають з України в пошуках заробітку не тільки ж українці, тікають і представники інших етнічних груп. То, хто ж зруйнував заводи, хто приватизував їх, а потім знищив. Хто перетворив приватизацію у "прихватизацію". Я не маю часу наводити вам приклади, але схематично скажу. Ось приватизував один чоловік цукровий завод, який існував, і тепер би святкували його 80-річчя. Взяв розібрав, метал здав на металобрухт, одержав якісь гроші за металобрухт, а кілька колгоспів, які працювали навколо і вирощували буряки, і 300 людей, які працювали на заводі, вигнав їх і вони безробітні. Хто це зробив? Чому це зроблено?
     А що сталося з тими кредитами, які люди, знаючи механізми інфляції, позичили, взяли собі кредити, а потім після інфляції повернули ціною сірникової коробки. Хто це зробив? Суспільство має все це вивчати. А візьміть у сфері політики, хто керує Україною на всіх рівнях - Кабінет Міністрів, Верховна Рада, Кабінет Міністрів, обласний, районний, сільський рівень? Давайте подивимося на список тих людей за партійністю, за національністю і ми будемо бачити правду, і ця правда, в значній мірі, нам покаже причини, чому Україна розвалюється і чому жити погано і українцям, і всім тим етнічним групам, які живуть на території України. Чому нам разом всім так погано?
     Візьмемо сферу засобів масової інформації. Ви бачите, що роблять засоби масової інформації, вони систематично, планово проводять роботу по відриву молодшого покоління від старших, йде руйнація зв'язку між старшим і молодшим поколіннями. Теперішнім дітям, підліткам нічого не дають з українських національних звичаїв, традицій і культури. Телевізор став способом, школою вбивств, згвалтувань, застосування наркотиків, всього того, що є найгіршим і що протягом тисячі років українська мораль засуджувала. І я впевнений, що так само засуджувала і представників інших етнічних груп на Україні, а тепер постійно отруюють молодше покоління і виховують його в зовсім в іншому дусі, ніж виховані старші покоління. Для чого це робиться? Це невипадково і робиться це для того, щоб зробити з молодшого покоління, яке підростає, безрідних Іванів, якими можна буде дуже легко керувати, навіяти їм будь-які ідеї, думки, зробити аморальних людей, яких можна купити за будь-що, можна направити, підкупити, штовхнути убити людину за 20 доларів. Ось в що перетворилися ці засоби масової інформації, а хто ними володіє? Треба знати і говорити про їх партійність і національність. Я хотів би, щоб ми застосовували це і при оцінці подій, які пов'язані із "Сільськими вістями", ось та річ, те явище, яке має зміцнити і Україну, і наші взаємини між етнічними групами, і покращити наше життя. Скажіть, що "Сільські вісті" надрукували брехливого? Що вони сказали неправдивого? Не чіпляймо ярлик "сіоністи", не чіпляймо ярлик "антисеміти". Давайте подивимося, що вони збрехали. Якщо вони щось збрехали, то тоді лаймо їх, докоряймо їх, тягнімо їх у суд. Якщо ж вони нічого не набрехали, а кажуть правду, то чому ж ми будемо боятися правди. Я вважаю, що Україна і наше суспільство разом, не тільки українське, а багатонаціональне, воно може зміцнюватися не на забороні якихось тем, не на униканні розмов на певні теми, а на відкритій, прямій, чесній розмові, на аналізі всього, що відбувається в нашому суспільстві. Отже, я міг би дуже багато розказувати, якої кривди зазнала українська нація за період перебування під владою московських царів і генеральних секретарів. Я хочу, щоб ви просто згадали, що робила імперія і що робив Сталін із придністровськими українцями? Одним розчерком пера частина української етнічної території і більше 300 тисяч українців відрізали. Зараз вони перебувають у так званій Придністровській Молдавській республіці. Лемки і бойки, частина інших наших етнічних груп опинилися під Польщею, бо так треба було Сталіну поділити той кордон. Отже, нас обрізали і з боків, нас розколювали з середини. І я хочу спитати, шановних друзів з інших етнічних груп, яка етнічна група в Україні найбільше принижена?! Та українська! Бо подивіться, мільйони зрусифікованих українців, які не з своєї доброї волі стали російськомовними і забули традиції, забули могили своїх предків. Таким чином, шановні друзі, проблема ця загальна. І треба буде її розв'язувати в руслі демократизації нашого суспільства і прагнення зробити його більш відкритим, справедливим побудованим на правді. Хай у цьому і нам допоможе Господь! Дякую за увагу.
    
     ЧУБАРОВ Р. А.: Народний депутат України, Голова підкомітету
     Дуже дякую, шановні учасники “круглого столу”! Дійсно, дуже важливими є теми, які винесені сьогодні на обговорення. Хотів би ще раз звернути вашу увагу саме на акцентації таких моментів, як доступ громадських організацій національних меншин до процесу прийняття рішень в державі щодо розвитку прав національних меншин. Також проблеми взаємозв'язку між громадянами та групами, які представлені відповідними громадськими організаціями. Люди довіряють словам, але оцінюють по справах. Отже, ми можемо дуже багато говорити, що було в минулому і можемо виносити дуже різні оцінки. Але маємо ще й дивитися на те, що сьогодні в нашому суспільстві здійснюється для того, щоб, виправляючи наслідки минулих руйнацій, не створити нові умови для збереження в суспільстві моментів нетолерантного відношення один до одного.
     І якщо б ми виходили з таких моментів, то кожного з нас мають насторожувати будь-які тенденції, які ведуть сучасне суспільство до непорозуміння, до настороженості людей один до одного, до недовіри, страху. А від цього вже витікає і виникає ненависть. В багатьох сферах нашої життєдіяльності сьогодні з різних причин, починаючи від безкультури наших державних чиновників і завершуючи свідомим відношенням окремих політиків, ми закладаємо те, що може призвести до таких моментів у взаємовідносинах між людьми. Візьміть освітню сферу і подивіться деякі наші підручники. Можна говорити про складні відносини між українцями і поляками, українцями і кримськими татарами, українцями і росіянами, і треба говорити з різних підходів. Але є різні рівні, форматні чи вікові, і мова та бесіда, яка ведеться на тих рівнях. Одне, це на рівні учнів третіх-четвертих класів. Й інше, на рівні одинадцятого класу, або студентів. Ніхто не каже, що треба приховувати правду чи говорити напівправду. Треба говорити правду в такій формі, щоб вона не приносила в серце людини, особливо малолітньої, недовіри, страху, ненависті. Ми можемо взяти інші сфери життєдіяльності нашого суспільства і висловити якісь свої думки. Я це роблю, і дуже часто не знаходжу розуміння. Наприклад, я отримав дві нагороди, але в тих форматах, які сьогодні існують в нашій державі, тобто президентські. Але я їх отримуючи сказав, що я їх ніколи не буду носити, бо вони мають такі символи, які для мене, як для людини віруючої, не прийнятні. Коли ми говоримо про доступ до участі у вирішенні питань, які мають безпосереднє відношення до розвитку національних меншин, ми вже маємо для себе визнати і переконати інших, що дуже часто доступ формальний не є ефективним. Можна забезпечити участь за етнічною або іншою ознакою в тій структурі, яка приймає рішення в тій сфері, яка нас дуже хвилює, але ця участь буде в такому форматі, що не можна буде впливати на прийняття рішень. І сьогодні вже, якщо ми говоримо про європейські стандарти щодо рівності доступу до управління, ми вже маємо говорити про ефективність доступу, про можливість впливу на прийняття таких рішень, які б у повній мірі враховували інтереси всіх тих людей, по відношенню до яких приймаються ці рішення. І от тоді не було б таких ляпів з цими державними нагородами. Бо може бути в державі один атеїст, я дуже спрощую ситуацію, а ми з вами віруючі. Розробляючи ті нагородні символи, маємо думати про право того одного атеїста, який є в нашому суспільстві, якщо ми себе вважаємо демократами, людьми, які турбуються за права всіх інших.
     Отже, говорячи про наше діюче законодавство і можливість його розвитку, я хочу звернути вашу увагу, що організатори “круглого столу”, і за це я їм дуже дякую, підготували нам деякі витяги, в тому числі є такий лист, де проблема в законодавчій сфері щодо забезпечення прав етносів в Україні, це з посібника "Толерантність в поліетнічному суспільстві", який підготував фонд "Європа XXI століття". Хочу сказати, що тут дуже детально виписані ті проблеми, які у нас є в існуючому законодавстві, або звернуто нашу увагу на ті моменти, які мають бути розв'язані. Дійсно, ми більше десяти років намагаємось прийняти концепцію державної етнонаціональної політики України, і дуже чітко, для всіх загалом і для кожного окремо, сказати, що є українська нація в Україні, в своїй власній державі, хто є корінні народи, якщо вони є, і хто є національні меншини. Це все сказано в нашій Конституції, але це сказано як зафіксовано. Але ж ми хотіли б дуже чітко визначити не тільки pоль і місце кожного, але пpава і зобов'язання, і щоб все це було взаємопов'язано. Це вже є пpоблеми наших законодавців. Завеpшуючи свій виступ, хочу сказати пpо те, що в такій фоpмі обговоpення і доведення всіх тих пpопозицій, підходів, які фіксуються в ході нашої зустрічі, до наpодних депутатів Укpаїни, які опікуються цими пpоблемами, воно є дуже важливим. Я іноді сам схиляюся до того, що дуже багато напpацьованих гpомадськими оpганізаціями пpопозицій нібито входять в пісок. Вони доходять до депутатів, вони їх читають, забувають, викидають, не погоджуються. Але з іншого боку, я думаю, що і пан Левко і інші мої колеги, ми відзначаємо, що все-таки дуже часто така концентpація гpомадської уваги на тих питаннях, які ми pозділяємо, і які ми також вважаємо актуальними. Якщо ми бачимо, що це ще й туpбує суспільство, це додає певних додаткових сил, і для того, щоб виpішити ці пpоблеми ми намагаємося туди об'єднати всіх. Я вам всім дуже дякую.
    
    БОНДАРЕНКО В. Д.: Народний депутат України, президент Парламентського клубу НУО
    Я вітаю всіх присутніх і прошу вибачити за запізнення. Справа в тому, що сьогодні, згідно з Указом Президента, проходить дуже багато заходів по вшануванню захисників Вітчизни і я мав таку нагоду і необхідність привітати біля 300 громадян України, нагороджених орденами, котрі сьогодні відзначають це свято. Я не хочу сказати, що це свято є прийнятним для всіх чи визнається всіма, тому що йде штучна підміна поняття Вітчизни - в кого яка Вітчизна, хто за що святкує. Але я хочу сказати, що ці люди абсолютно щиро і віддано працювали, трудилися, воювали і захищали той лад, ту державу, в якій жили і нам варто сьогодні вшанувати їх за життєвий подвиг. Я не хочу сказати, що вони були повністю інформовані за що вони воюють і борються, але так сталося. Ще раз я хотів би подякувати всім, хто прибув сюди з різних куточків України, і моїх колег, народних депутатів - це люди, близькі мені за духом, за їхнім політичним настроєм, за їхніми політичними уподобаннями, і хочу сказати, що ми всі є абсолютно толерантними до всіх націй і народностей, котрі мешкають в Україні. Коли ми приймали Конституцію України, а це було в позаминулому скликанні, ми всі троє були в парламенті, пан Рефат прийшов до нас на одне скликання пізніше. Але в той час, коли розглядалися статті 10, 11, 12, 24 - це статті Конституції, котрі фактично, визначають наше ставлення до ролі в нашому суспільстві, націй, народностей, не українських, не титульних націй, то ми якраз стояли на позиціях повної рівності і забезпечення всіх прав на етнокультурний розвиток націй в Україні. І ці статті є хорошою основою для того, щоб законодавча база розвитку націй і народностей в Україні мала потім можливість розвиватися в усіх напрямках. На жаль, ми не маємо такого дійсно широкого розвитку, адже взагалі Конституція України не отримала того розвитку, на котрий розраховувала, але це вже проблема нашої влади, котра просто блокувала 10 законів, котрі подавалися. Перш за все, закони про Кабмін, про імпічмент, про забезпечення прав політичних меншин, це також дуже важливе явище. Ми маємо на увазі, не меншин національних, а політичної меншості в Україні, котра могла б мати такі права, як і більшість, для висловлення своєї думки. Але тим не менше, такі статті в Конституції записані, вони сьогодні дають можливість нам розвиватися в даному напрямку в рамках світових поглядів на цю проблему. Я хочу сказати, що найбільший, найгостріший конфлікт в суспільстві може виникнути або на релігійній, або на національній основі. І ми маємо такі приклади. Англійський неоколоніалізм, російський неоколоніалізм, демонструють якраз приклади побудови політики на таких принципах, щоб в будь-який момент була можливість після погашення того чи іншого конфлікту повернутися на ту територію, котра залишена колонізованою державою. Подивіться, як у світі будували свою політику відходу з колишніх колоній англійці. Вони пішли із зони Індії, Пакистану, Афганістану, але там залишився Кашмірський конфлікт, залишилися свого часу конфлікти в Суецькому каналі, в Панамському каналі, в Лівані. Росія дійсно, нібито відійшла від тих територій, котрі колись займала імперія. Але ми маємо Калінінград, Прибалтику, трошки південніше 14 армію, до недавнього часу в Придністров’ї. Ми маємо в Криму постійно тліючу загрозу повернення туди цієї проблеми, або з приїздом Лужкова, котрий вважає, що Крим - це російська територія, або в зв'язку з тим, що сьогодні там розгорається боротьба за землю за участю якихось російських козаків і т.д.
     Перейдемо через море - там грузино-осетинський конфлікт; перейдемо ще через одне море - там чеченський конфлікт. Дальше Таджикська зона - діяльність російської армії. Ніби Союзу немає, але Росія опоясала таким чином всі кордони колишнього Радянського Союзу і в будь-який момент може повернутися в будь-яку зону. Хочу сказати, що я був очевидцем наростання конфлікту на Балканах. Я навчався колись в Загребському університеті і пам'ятаю, як залізною рукою Йосип Броз Тіто не давав можливості розвиватися міжнаціональним конфліктам. Я був нещодавно в Хорватії, де бачив, як біля кожного села стоять великі скульптурні групи у вигляді солдат, відлитих із міді, бо міді там дуже багато, і такі самі на території Сербії. Як ці два слов'янські народи демонструють у скульптурних символах свою ненависть один до одного. В сторону Сербії з Хорватією стоять солдати з отакими рогами і показують, що вони перемогли Сербію. І теж саме зі сторони Хорватії.
     Тобто мова йде про те, що в будь-який момент проблема міжнаціональних конфліктів може бути розгорнута. І Україна не застрахована від таких конфліктів. Ми маємо сьогодні в Україні більших чи менших 134 етнічні групи, але це є проблема наша спільна і її можна як розв'язати, так і загнати в глухий кут. Я хочу сказати, що сьогоднішня влада, в особі Президента України Леоніда Даниловича Кучми і його оточення, діє завжди в цьому напрямку неоднозначно. Я хотів би сказати, що ми і сьогодні маємо бажання розділити Україну на дві частини: західну і східну. Показати, що це різні країни, що це не один народ, що це різні погляди.
     Коли ми були в Донецьку з Віктором Андрійовичем Ющенко, ми бачили ці приклади, коли п'яні молодики, люди військового однострою, абсолютно не стандартного для України, з нагайками наводили там порядок. Коли в цьому залі я задав питання заступнику голови Служби Безпеки України, а хто ж ті люди у військовій формі, які в Донецьку з нагайками відганяли народних депутатів, оцеплювали їх, заганяли кудись в інший кут? То заступник голови Служби Безпеки України сказав, що, очевидно, це були російські донські козаки, вони ж там поряд, вони приїхали та й наводили порядок. То я тоді його запитав, а чи потрібна нам Служба Безпеки України? Він не знайшов що відповісти. Нещодавно відбулися в місті Києві заходи фестивалю "Київська Русь". З 14 областей України приїхали різні колективи, в основному автоетнічного співу, це колективи, які відображали ту історичну, музичну пам'ять і ми почули Україну ту, одну, яка звучала своїми піснями від Сумщини до Донецька, до Дніпропетровська й інших країн. Ми почули також багато колективів, етнічних груп і народів, які там проживають. І ми усвідомили, що в Україні немає причин для міжнаціональних конфліктів, є тільки бажання тих чи інших владних структур, підігріти цей конфлікт для того, щоб розділити і володарювати. Тому особливо небезпечний такий конфлікт в період передвиборчих змагань. І в цьому році ми це відчуємо. І нещодавно на комітеті Верховної Ради, за ініціативою члена комітету Зареми Катушевої, ми розглядали питання, про те, що сьогодні в Криму наростає загострення. Між іншим, пане Рефат, вона зробила дуже серйозні зауваження на рахунок Курултая. Вона є кримсько-татарською комуністкою і разом з паном Грачом вона вважає, що взагалі кримсько-татарський народ не має права там, в Криму, пред'являти будь-які претензії, тому що вони тимчасово там були відсутні і тому тепер, повернувшись, не можуть взагалі диктувати нічого і треба пристосовуватися до тих можливостей, які сьогодні там склалися. Там у нас все-таки була різка перепалка, тому що важко уявити, як можна в даному випадку так ставити питання. Це комуністична постановка питання і я не хотів би на ній концентруватися. Я хочу повернутися до того, що Україна є унікальною країною і такої більше в світі немає і може, слава Богу, в світі не буде. Ми маємо дві такі особливості, яких немає ні один народ світу.
     Україна зазнала найбільшого етнічного українського винищення. В 1932-1933 роках сім мільйонів українців, за найскромнішими оцінками, були знищені в результаті діяльності і вказівок комуністичної партії і це було найбільше етнічне знищення в усьому світі. Не було такого геноциду ніде. В 11-му році турки вбили один мільйон вірмен. Були ще приклади холокосту у роки війни, але такого великого знищення не було.
     Тому ми є унікальною нацією і невизнання в структурах ООН цього факту лобіюється деякими іншими етнічними народами, котрі мають нести відповідальність за цей факт, воно також сьогодні нас в якійсь мірі ображає. Я хочу сказати, що ми, може, є одними з трьох народів, який розкиданий по всьому світу настільки, що сьогодні за кордоном українців більше, так само як і євреїв, як і вірмен. І Геннадій Йосипович у минулому скликанні, будучи головою комітету, розглядав Закон “Про іноземців українського походження”, підтримував його особисто і кілька членів комітету. Автором того закону був я, потім ще приєдналися декілька співавторів і, на жаль, ми до цього часу його не можемо прийняти у тому вигляді, який ми вважаємо за основу. Мова йде про те, що треба сьогодні говорити не просто про людей, вихідців з України, тому що вони не є носіями української культури, не є фактором збереження цієї культури. Наприклад, з України виїхали півмільйона євреїв. Це добре, я зустрічав їх в Ізраїлі, сьогодні 50 тисяч просяться назад, бо там війна. Але це не значить, що сьогодні ми можемо їх сприймати як українців, котрі були розкидані різними історичними факторами. Тому, на жаль, сьогодні все більше і більше наших співвітчизників за кордоном, все менше і менше нас тут. Тому ми повинні думати і про це також. У цій ситуації я хотів би звернути увагу на другий фактор, який відрізняє нас від інших народів світу. Ми зазнали найбільшу в світі техногенну катастрофу - Чорнобиль. Такого ніде не було. Тому ми цими двома факторами відрізняємось від всіх інших народів.
     І коли ми повертаємось до проблем сьогоднішнього нашого обговорення, то я хотів би сказати, що ті статті Конституції, котрі я назвав, вони дають можливість створити в законодавстві України те поле, котре дасть можливість жити тут, на цій землі. А землі тут багато. Це крупна європейська країна. Всім народам, котрі тут є і котрі сюди прибудуть. Але, щоб була все-таки збережена можливість для всіх розвиватися на рівних умовах, щоб не підігрівалась ні політиками, ні іншими, політичними авантюристами, можливість для того, щоб зіштовхнути людей лобами один з одним. І для цього в Україні повинна створюватися така законодавча база, яка б це гарантувала, в тому числі і виборче законодавство. Я є головою підкомітету з виборчого законодавства комітету з державного будівництва та самоврядування, я вам хочу сказати, що лише у вибоpчому законодавстві Кpиму є певні гаpантії. Є сьогодні побажання забезпечити такі гаpантії для pумун і угоpців у Каpпатах. З цими пpоблемами виходили декілька pазів уже наpодні депутати, пpедставники цих наpодів, але, на жаль, вони не забезпечені. Тpеба думати пpо те, як нам збеpегти таку можливість. І тим не менше ще тpеба спpобувати і не один pаз, можливо, щоб дійти до цього. Я хотів би сказати, що те, що сьогодні тут уже згадувалося пpо певні пpоблеми з "Сільськими вістями", з пpоблемами антисемітизму, вони є. І укpаїнці аналізують деякі пpоблеми, аналізують істоpичні pеалії, котpі склалися, і котpі існують, і pозуміють той pадянський пеpіод, який ствоpив можливості одній нетитульній нації для неадекватного втоpгнення в сфеpу упpавління, культуpи. І я не хотів би сказати, що ми сьогодні повинні pозглядати ці пpоблеми, як домінуючі, але повинна бути все-таки забезпечена pівність пpав всіх наpодів і наpодностей в Укpаїні. І ми сьогодні не можемо забувати пpо жоpстоку тpагедію 33-го pоку на фоні пеpіоду війни, коли абсолютно однозначно ми йдемо до Бабиного Яpу і схиляємо голови пеpед тисячами тих, хто там загинув, але не можна топтатися по могилах мільйонів укpаїнців, на яких не стоїть сьогодні ні хpестика, ні каплички. І я особисто, абсолютно не знаючи пpо те, гpав у футбол на великому цвинтаpі, на котpому захоpонені тисячі людей в могилах. Цвинтаp був дуже зpучний для футболу. Там не було ні деpевця, ні огоpожі, нічого. Ми ставили воpота з наших поpтфелів і гpали. Були тільки невеличкі хвильки. Оці хвильки свідчили пpо те, що в 32 – 33 p.р. там була яма, а там був насип. І ніхто, навіть наші матеpі і батьки, ніколи не говоpили, що там поховано мільйони наших дідів і прадідів. Я в 1964 році вперше побачив переважну більшість свого роду, який був засланий на Далекий Схід, писали: "заслали на ДВК". Я вперше покуштував тоді червону рибу, яку вони привезли, дякуючи політиці Микити Сергійовича Хрущова і тій відлизі, яка була в 60-х роках, але той рід був туди сплавлений, бо це був багатий, хороший, працьовитий рід українців. Тому ми не можемо сьогодні забувати нашої історії, коли комуністи не встають сьогодні в залі Верховної Ради України на вшанування тих, хто загинув під час голодомору, безвинно загинув, вони не встають, то я не можу сьогодні з цим погодитися. Якщо там не встають українці, росіяни, татари серед комуністів, я не можу з ними погодитися. Тому у мене немає етнічної різниці, ми повинні всю нашу історію сприймати, як органічний і абсолютно невід'ємний від нашого буття шматок, і ми повинні до нього ставитися по-людськи, нерозрізняючи тут тих чи інших. Тому, коли ми говоримо сьогодні про трагедію Бабиного яру, коли Дмитро Володимирович Табачник підписує різні документи про те, що меморіал треба побудувати, то я питаю, а чому меморіал 7 мільйонам українців треба було відносити хтозна-куди, поки неймовірними зусиллями вдалося повернути його в більш-менш пристойне місце на Володимирську гірку, а не заганяти його кудись за Аскольдову могилу, туди, в яму, щоб забули те, що було. Цього не можна допускати.
     Коли сьогодні, навіть в Києві, катів українського народу, які згноїли, згнобили тисячі наших кращих синів і дочок, імена їхні красуються на вулицях, а немає імен тих, хто там був загиблий. Тому я хотів би звернути увагу, що ми дуже шануємо і Затонського, і Дзержинського. Ми шануємо й інших, на жаль, і Островського, якому вчора присвятили півзасідання Верховної Ради, але не шануємо в місті Києві і в Україні Хвильового, недавно нам вдалося неймовірними зусиллями повернути замість вулиці Радгоспної ім'я Василя Стуса в моєму рідному районі, але його пересікає лінія 50-річчя Жовтня і т.д. Тому у цій всій каші, в якій ми сьогодні знаходимося, у всьому тому страшному розмаїтті ми повинні вибирати все-таки те, що характерне для нас, для наших народів, для тих людей, які тут жили, будь-якої нації і народності. І сьогодні наше засідання, з присутніми тут моїми шановними колегами народними депутатами і такими шановними запрошеними, повинне зіграти певну роль. Ми повинні окреслити наші можливості для того, щоб на Верховній Раді в законодавчому порядку відновити історичну справедливість перш за все, і створити умови для рівного, нормального розвитку всіх народів для того, щоб Україна продемонструвала і свої видатні успіхи в загальному потоці історичного розвитку народів світу і свої підтвердження дала, тому що тут можуть жити всі люди рівноправно і вільно. На жаль, в Україні є перші приклади кровопролиття на етнічному грунті - Крим, 2004 рік. Тому ми сьогодні не просто тут зібралися і розглядаємо це питання. Дякую.
    
    
     КАМІННИК І., Асоціація „КОВЧЕГ”
     Спасибо. Я хотел бы поблагодарить организаторов за то, что они меня пригласили на столь поучительное и важное мероприятие. Наша организация входит в международную рабочую группу по предотвращение конфликтов. И мы могли наблюдать как развиваются конфликты, например, в странах постсоветского Союза. У меня сложилось четкое убеждение, что конфликты возникают там, где государство начинает упорядочивать межнациональные отношения. Поэтому не хотелось, чтобы в результате нашей работы Верховная Рада приняла закон, который бы ухудшил практическую работу. Как, например, Закон Украины «О свободе перемещения», о котором сегодня говорил господин Удовенко, который на самом деле не облегчил существование многих граждан, у которых нет прописки, а только ухудшил. В данной ситуации вопрос защиты прав и представление интересов национальных меньшинств достаточно сложный и касается многих практических вопросов и политических интересов. А хотелось бы отметить, что учитывая неоднородность и неоформленность украинского общенационального менталитета, потому что у меня после выступления председателя «круглого стола» сложилось такое впечатление. Украинец - это политическая или национальная общность. Если национальная общность, тогда тема нашего сегодняшнего мероприятия звучит так: "Обеспечение доступа неукраинских организаций к принятию политических решений в Украине". Поэтому в данной ситуации этот вопрос тоже следует уточнить.
     Мне бы хотелось коснуться этого момента. Например, в Одесской области многие села не говорят ни по-украински, ни по-русски. То есть они говорят на румынском или на других языках. Каким образом будет государство решать эту проблему? Создавая национальную культуру в автономии, в данном регионе, или насаживая украинский язык насильно? Это тоже вопрос, который следует учитывать при обсуждении законопроекта, который будет подан. Кроме того, следует учесть, что национально-культурные, национально-этнические объединения во всем мире - это мощная лоббистская сила и их лоббистские возможности именно потому открыты и демократичны, потому что схема лоббирования прописана и открыта.
     В настоящий момент не один законодательный акт в Украине не регулирует лоббистской деятельности как экономической, так и национальной. Понятно, что открытость лоббизма может ударить по некоторым экономическим интересам депутатов Верховной Рады. Может быть это и есть проблема продвижения этого закона. Но мне кажется, что прежде, чем решить проблему национально-культурных объединений и организаций, следует сделать лоббистскую деятельность открытую и прозрачную, а не закрытую, как она существует сейчас.
     Совершенно не понятно из-за каких интересов, например, политических, экономических, национальных, культурных, продвигаются те или иные законы и законопроекты. И мы уже видим такую ситуацию, когда национальная общность, будучи даже не оформленной, продвигает свои экономические интересы. Например, льготы на поставки китайских товаров в Украину, которые, убивают местного товаропроизводителя, это касается швейной продукции. Кто пролоббировал? Национально-культурной китайской общности нет или очень маленький процент. Но тем не менее, закон был пролоббирован. То есть, мне кажется, в данной ситуации бессмысленно спускать законы сверху, потому что они не будут работать, как и многие законы, которые спускаются сверху, в том числе и закон «О социальных услугах», закон «О свободе перемещения», которые являются, по моему мнению, сугубо предвыборными. То есть, обеспечивает большее участие граждан в выборах. Поэтому, я предлагаю, действительно подумать о том, каким образом сделать лоббистскую деятельность прозрачной. И давайте определимся в тех базовых понятиях, о которых мы говорим сегодня. Спасибо.
    
    ВЕНГРИНОВИЧ О. І.: ВГО „Лемківщина”
    Шановні колеги, учасники форуму. 9 вересня цього року широка українська громадськість буде відзначати 60-ти річчя підписання ганебної угоди між урядом УРСР і польським комітетом національного визволення “Про евакуацію українського населення з території Польщі в Україну”. Одне слово евакуація говорить про насильницькі методи цього заходу. Це була справжня депортація 500-тисячного українського населення за національною ознакою із споконвічних українських земель - Лемківщини, Надсяння, Холмщини в 1944-46 роках. Але, щоб знищити все українство в Польщі, була проведена друга частина депортації під назвою "Акція "Вісла" в 1947 році, за якою біля 200 тисяч осіб розкинуто на західних і північних землях Польщі по 3-4 сім'ї в одному селі. Виконавцями депортацій були тоталітарні режими Польщі і СССР, разом це 700 тисяч розкидано по світу! Якщо розглядати сторони, які підписали цю угоду, то зрозуміло, що Польський комітет національного визволення штучно створений СССР, його ніхто не визнав, а, тим більше, що діяв ще польський уряд в еміграції. Уряд УССР був лише колоніальною адміністрацією імперії.
     Виходить, що угода не мала юридичного підтвердження і була незаконною. Це підтверджують історики, вчені різних країн, про це пише Володимир Сергійчук, Іван Білас та інші, які мають і мали доступ до комуністичних архівів.
     Рішення про депортацію українців з Польщі, народів Північного Кавказу, Криму та інших приймалися в Москві під прикриттям війни, гуркіт бомб, снарядів. Сценарій і методи були одні і ті ж, що для українців з Польщі, і що для татар, які проживали в Криму.
     50 років угода була недоступною для громадськості. Її трактували і трактують по-різному, а іноді і зовсім фальшиво. Чи може бути щось більш ганебне, як ця депортація!? Коли десятки тисяч людей з Лемківщини, Надсяння, Холмщини брали участь у боях за визволення Польщі і Європи!? Депортація в 1944-47 роках відзначилась жорстокістю, актами насильства, терором проти мирного населення. Ми - живі свідки, пам'ятаємо трагедію села Завадки Мурахівської в 1946 році, де після війни знищене все населення! Все село прирівнюється до села Лідіце (Чехословаччина), яке знищено гітлеpівцями під час війни. Таких сіл було багато: Павлокома, Синява, Веpховина та інші. Насильство здійснювали не лише банди, але й польські деpжавні силові стpуктуpи та аpмія. Депоpтація завеpшилась масовим pуйнуванням укpаїнських хpамів, пам'ятників цеpковної аpхітектуpи. Більше 260 цеpков було знищено. Знищено духовну й матеpіальну культуpу. Тисячі людей загинули, сеpед них біля сотні священиків. Тисячі пpойшли чеpез концтабіp Явожно, філіал Освенцима. І єдиною силою, яка захищала укpаїнців в Польщі - це була Укpаїнська повстанська аpмія, бо якби не вона, то було б тотальне знищення укpаїнців. Найбільшою тpагедією із всіх названих є те, що внаслідок депоpтації, втpати істоpичної батьківщини, pозпоpошивши по всьому світу лемків, етногpафічну гpупу укpаїнського наpоду, їх пpиpечено на зникнення. Це в ХХІ столітті, коли в Євpопі говоpять пpо людські цінності, пpо пpіоpитет однієї людини.
     Ніхто до сьогоднішнього дня не вибачився пеpед нами, не дав політичної оцінки цим подіям, не допоміг лемкам відpодити самобутню культуpу, тpадиції, звичаї, не компенсував за моpальні і матеpіальні кpивди. Лемківщина дала Укpаїні і світу визначних осіб: Михайла Василевича, автоpа "Пеpесопницької Венгерії”, 16-те століття, на якій пpезиденти Укpаїни складають пpисягу; Михайла Веpбицького, автоpа музики Деpжавного Гімна Укpаїни; Богдана Ігоpя-Антоновича - видатного поета; Михайла Балудянського, пеpшого pектоpа Петеpбуpзького унівеpситету; Дмитpа Боpтнянського - видатного композитоpа ХІХ століття; патpіаpха автокефальної пpавославної цеpкви Димитpія; Сільвестpа Сембpатовича - главу УГАТЦ та багато інших. Велику надію ми поклали і покладаємо на молоду незалежну Укpаїну, яку pазом з усім наpодом будуємо, на Пpезидента, Кабінет Міністpів, Веpховну Раду Укpаїни. На захист наших пpав, збеpеження укpаїнського субетносу лемків та їх культуpи ствоpені гpомадські оpганізації, які об'єдналися у всеукраїнське товариство Лемківщина.
     Протягом 14 років від наших товариств, з'їздів, конференцій, конгресів написано 100 звернень, зібрано біля 40 тисяч підписів і передано в ці вищі органи з вимогою дати політичну оцінку цим подіям, визнати нас депортованими, розробити державну програму відродження українського субетносу лемків та їх культури. Надати можливість безвізового або спрощеного перетину кордону з метою впорядкування могил, цвинтарів, які зовсім знищені, і відвідання рідних. Наші вимоги підтримав третій всесвітній форум українців. Навіть Указ Президента "Про національну програму “Закордонне українство" на період до 2005 року зобов'язує вирішити питання депортованих. Але на превеликий жаль, нам у всьому державні структури відмовляють. Слід сказати, що сьогодні польське суспільство вже готове до діалогу, але з української сторони немає ініціативи. Власними зусиллями нам приходиться створювати музеї, музейні кімнати, проводити фестивалі, виставки, збираємо по частинам, втрачаємо самобутню культуру, видаємо газету, літературу для цього, щоб передати нашим нащадкам все це, що передали нам батьки і діди.
     Ми радіємо за відродження культури наших сусідів, субетносів бойків, гуцулів, до яких приїжджає Президент України на ці свята. І так має бути.
    СКОРОЧЕНА ВЕРСІЯ - ПОВНУ МОЖНА ЗАМОВИТИ У ДРУКОВАНОМУ ТА ЕЛЕКТРОННОМУ ВИГЛЯДІ ЧЕРЕЗ ГОСТЬОВУ КНИГУ НАШОГО САЙТУ


Чи вважаєте ви за необхідне реформувати ООН?
Так
Ні
ООН потрібно ліквідувати, а не реформувати


За підтримки фонду Євразія За фінансової підтримки фонду "Євразія"