Пам'яті нашого товарища...

1 вересня, 2025 р.

    1 вересня минає рік, відколи світ став іншим. У календарі це лише дата. У нашому житті — прірва. Відтоді як він пішов кожен ранок не рожевий, а сірий, з тієї миті, коли рука тягнеться до телефону, аби написати Андрійкові, телефон тане… у сльозах…
    Він умів говорити просто, без гучних слів. Допомагав — без поз, без “я потім”, без свідків. Тримався рівно, коли іншим було страшно. Його руки знали роботу, його плечі знали відповідальність, його серце знало межу, за яку не можна відступати.
    
    
    Коли країна покликала — пішов. Не за славою, не з цікавості, а тому що так правильно. Він не любив, коли його називали Героєм. Казав: “Я просто роблю те, що маю”. Але саме так і виглядає героїзм — як звичайна людина, яка стає вище за страх і втому. Як тиша перед важким рішенням. Як крок уперед, коли хочеться відступити.
    
    Ми пам’ятаємо дрібниці, що ранять найбільше: недопиту каву на підвіконні, записку з коротким “буду пізніше”, улюблену пісню, яка тепер звучить інакше. Пам’ятаємо, як він умів відігнати тривогу одним реченням. Як підставляв плече так, ніби це найприродніша річ на світі. Як умів не зраджувати — собі, людям, країні…
    
    
    Цей рік навчив нас простим істинам. Любов — це те, що не вміщується у слова. Сльози — це форма любові, якій нема куди подітися. Пам’ять — це не музей, а жива робота серця. І ще — він знав, що зло не перемагають красивими промовами. Його перемагають люди: прямі, спокійні, вперті у своїй правоті.
    
    Ми живемо далі не тому, що стало легше, а тому, що так хотів би він… Бо життя — це відповідальність перед тими, хто більше не може прийти додому, до мами… Ми продовжуємо його незакінчені справи, бережемо тих, кого беріг він.
    
    
    Сьогодні ми ставимо свічку. Не для того, щоб поставити крапку, — радше, аби мати світло у темряві війни. Ми промовляємо його ім’я — Андрійко — і слухаємо, як воно відлунює у наших серцях. Його ім’я стало для нас обітницею: бути чесними; не проходити повз чужий біль; робити свою роботу так, як він робив свою — до кінця.
    
    Ні, легше не стає … Біль не зменшується — біль просто змінюється. І крізь біль проступає вдячність: за кожен день, який ми мали з ним поруч; за кожну усмішку; за кожне “я тут”, сказане вчасно. Ми дякуємо за його життя — коротке, але світле. За його вибір — важкий, але правильний. За його приклад — стриманий і переконливий.
    
    Минув рік. Але ми ще плачемо. Вічна пам’ять. І — дякуємо що ти з нами…