Мобілізація і довіра: що насправді показує нове опитування українців

23 червня, 2026 р.

    автор: Олег Спорников
    Українська мобілізація у 2026 році перестала бути лише військовим або адміністративним питанням. Вона стала одним із головних індикаторів довіри між громадянином і державою. Саме тому свіже опитування Active Group, проведене 20 червня 2026 року серед 1000 респондентів, варто читати не як набір відсотків, а як соціальний діагноз. І цей діагноз складний: українці не відмовляються від потреби оборони, але дедалі менше вірять у справедливість і ефективність чинної мобілізаційної системи.
    Це дуже важлива різниця. Суспільство не говорить: “армія не потрібна” або “війну можна виграти без людей”. Навпаки, частина громадян і далі підтримує посилення мобілізації. Але водночас більшість не бачить у нинішньому механізмі достатньої ефективності, а ТЦК та систему соціальної підтримки сприймає як неспроможні забезпечити якісний процес.
    Інакше кажучи, українці не проти захисту держави. Українці дедалі більше проти хаосу, непрозорості, вибірковості й відчуття несправедливості.
    Посилювати мобілізацію чи ні: суспільство розколоте, але не байдуже
    На питання “чи потрібно посилювати мобілізацію в Україні?” у червні 2026 року лише 8,3% відповіли “однозначно так”, ще 20,7% — “швидше так”. Разом це 29% підтримки посилення мобілізаційних заходів.
    Водночас 22,6% відповіли “швидше ні”, а 25,9% — “однозначно ні”. Тобто майже половина опитаних, 48,5%, не підтримує посилення мобілізації. Ще 22,5% не змогли визначитися.
    Ці цифри показові. У вересні 2023 року підтримка посилення мобілізації була вищою: “однозначно так” і “швидше так” разом давали 36,1%. У червні 2026 року — вже 29%. Тобто за майже три роки частка прихильників посилення мобілізації зменшилася приблизно на 7 відсоткових пунктів.
    Але ще важливіше інше: кількість тих, хто “однозначно проти”, зросла з 14,6% у вересні 2023 року до 25,9% у червні 2026-го. Це вже не просто втома. Це ознака накопиченого роздратування, яке пов’язане не лише з війною як такою, а з тим, як саме держава організовує мобілізацію.
    Можна сказати різко, але чесно: суспільство готове до важких рішень тоді, коли бачить справедливі правила. Якщо правил не видно, мобілізація починає сприйматися не як спільний обов’язок, а як лотерея.
    Головна проблема — не сама мобілізація, а її ефективність
    Ще тривожніше виглядають відповіді на питання про ефективність мобілізації. У червні 2026 року лише 2,9% вважають її “цілком ефективною”, ще 17,7% — “більшою мірою ефективною”. Разом позитивно оцінюють мобілізацію лише 20,6% опитаних.
    Натомість 34,1% вважають її “більшою мірою неефективною”, а 31,6% — “повністю неефективною”. Разом негативна оцінка сягає 65,7%.
    Це ключова цифра всього опитування. Майже дві третини респондентів вважають мобілізацію неефективною. І тут уже йдеться не про страх перед службою, не про емоційну втому, не про небажання воювати. Йдеться про оцінку державної спроможності.
    У грудні 2023 року повністю неефективною мобілізацію вважали 36,1%, у січні 2025-го — 38,5%, у червні 2026-го — 31,6%. Тобто найгірший пік недовіри дещо знизився, але загальна негативна оцінка залишається стабільно високою. При цьому частка тих, хто вважає систему цілком ефективною, весь час коливається на мізерному рівні — від 2% до 6%.
    Це означає: держава не змогла переконати громадян, що мобілізація стала зрозумілішою, чеснішою і краще організованою. Навіть якщо всередині системи відбуваються певні зміни, суспільство їх не відчуває.
    ТЦК як символ системної недовіри
    Найжорсткіші оцінки стосуються центрів комплектування та соціальної підтримки. На питання, чи здатна нинішня система ТЦК забезпечити ефективну мобілізацію, у червні 2026 року лише 4,6% відповіли “так, цілком”, ще 9,1% — “швидше так”. Разом — 13,7%.
    Натомість 44,3% відповіли “швидше ні”, а 31,8% — “повністю ні”. Разом 76,1% фактично не вірять, що чинна система ТЦК здатна забезпечити ефективну мобілізацію.
    Це вже не просто криза окремої інституції. Це криза символу. Для багатьох українців ТЦК стали не представництвом державної справедливості, а образом примусу, непередбачуваності, бюрократії та нерівності.
    І тут треба бути дуже обережними. Працівники ТЦК працюють у складних умовах, під суспільним тиском, часто з кадровим дефіцитом і в системі, яка отримала надзвичайно важке завдання. Проблема не в тому, щоб призначити одного винного. Проблема в тому, що сама модель взаємодії держави з громадянином у сфері мобілізації виявилася недостатньо людяною, прозорою і сучасною.
    Коли три чверті громадян не вірять у спроможність ключової мобілізаційної інституції, косметичних змін уже недостатньо. Потрібна перебудова.
    Чи почалася боротьба зі зловживаннями: обережний сигнал, але не перелом
    Окреме питання стосується боротьби зі зловживаннями у ТЦК та мобілізаційній системі загалом. У червні 2026 року 6,6% вважають, що така боротьба “однозначно” почалася, ще 15,2% — “швидше так”. Разом — 21,8%.
    Натомість 44,1% відповіли “швидше ні”, а 26,1% — “однозначно ні”. Разом 70,2% не бачать реальної боротьби зі зловживаннями.
    Порівняно з травнем 2026 року є невелике покращення. Тоді “однозначно так” відповідали 3,5%, у червні — вже 6,6%. Частка тих, хто каже “однозначно ні”, зменшилася з 33,1% до 26,1%. Це може означати, що суспільство побачило окремі сигнали: перевірки, затримання, публічні заяви, кадрові рішення.
    Але цього явно недостатньо. Бо більшість усе одно не вірить, що система реально очищується. Українці, схоже, вже не реагують на сам факт повідомлення про “боротьбу”. Вони хочуть бачити результат: покарання винних, зміну процедур, цифрові механізми, прозорі правила, захист прав мобілізованих і відповідальність посадовців.
    Суспільство втомилося від ритуальних обіцянок. Воно хоче доказів.
    Що стоїть за цифрами: війна довга, довіра не безмежна
    Це опитування важливе ще й тому, що воно показує зміну психології війни. У 2022 році українське суспільство жило в режимі екзистенційної мобілізації. Був шок, була загроза знищення держави, була величезна хвиля добровольчості, солідарності й готовності діяти негайно.
    У 2023 році стало зрозуміло, що війна буде довгою. У 2024-2025 роках суспільство увійшло в фазу виснаження: фронт потребував людей, тил — справедливості, держава — ресурсів, родини — ясності щодо майбутнього.
    У 2026 році ми бачимо вже не першу емоцію війни, а зрілу, важку, часто болючу оцінку. Люди не заперечують реальність війни. Але вони ставлять питання: чому одні служать роками, а інші залишаються поза системою? Чому ротації виглядають недостатніми? Чому правила відстрочок і придатності часто сприймаються як заплутані? Чому інформація про зловживання поширюється швидше, ніж інформація про справедливі рішення? Чому людина часто відчуває не повагу держави, а страх перед контактом із нею?
    На ці питання не можна відповідати лише наказами. Бо мобілізація — це не тільки примус. Це договір між державою і громадянином. І якщо держава хоче, щоб громадянин виконав найважчий обов’язок, вона має сама виконати свій: діяти чесно, зрозуміло і відповідально.
    Помилка держави: говорити про обов’язок, але замовчувати справедливість
    Одна з найбільших комунікаційних помилок влади полягає в тому, що мобілізацію часто пояснюють мовою необхідності, але недостатньо пояснюють мовою справедливості.
    Так, мобілізація необхідна. Так, армії потрібне поповнення. Так, без людей фронт не тримається. Це правда. Але для громадянина цього вже недостатньо. Він хоче розуміти, що система однакова для всіх: для бідного і багатого, для села і столиці, для малого підприємця і чиновника, для студента, водія, менеджера, депутата, сина впливових батьків.
    Справедливість у мобілізації — це не абстрактна мораль. Це практична умова обороноздатності. Якщо люди вважають систему несправедливою, вони починають її уникати. Якщо вони вважають її прозорою, вони можуть не хотіти йти, можуть боятися, можуть переживати за родину, але рівень суспільного опору буде меншим.
    Держава має право вимагати. Але держава не має права втрачати довіру.
    Що потрібно змінити
    Перше — мобілізація має стати максимально цифровою там, де це можливо. Не для того, щоб “легше ловити”, а для того, щоб зменшити хаос, черги, людський фактор, корупційні ризики й довільність рішень.
    Друге — потрібна зрозуміла система ротацій і прогнозованості служби. Людина має знати не тільки, коли її можуть мобілізувати, а й за яких умов вона може бути переведена, демобілізована, відновлена після поранення або отримати підтримку для родини.
    Третє — держава повинна публічно показувати боротьбу зі зловживаннями не як кампанію, а як постійну політику. Якщо є корупція у ВЛК, ТЦК, оформленні відстрочок чи ухиленні через фіктивні документи, суспільство має бачити не лише скандал, а вироки, звільнення, зміну процедур.
    Четверте — потрібно повернути повагу до людини в сам процес мобілізації. Навіть коли рішення для громадянина важке, форма спілкування має значення. Приниження, грубість, силові сцени, непрозорість і відсутність пояснень руйнують довіру набагато швидше, ніж будь-яка ворожа пропаганда.
    П’яте — треба чесно говорити про потреби фронту. Не загальними фразами, а зрозуміло: які спеціальності потрібні, які умови служби, які гарантії, які можливості підготовки, як працює рекрутинг, чому одні підрозділи мають кращий набір, ніж інші.
    Головний висновок
    Опитування Active Group не показує, що українці відмовилися від оборони. Воно показує інше: українці хочуть, щоб оборона була організована справедливо. І це дуже здоровий запит для суспільства, яке вже понад чотири роки живе у великій війні.
    Погана новина для держави: довіра до чинної мобілізаційної системи дуже низька. Коли 65,7% вважають мобілізацію неефективною, а 76,1% не вірять у спроможність системи ТЦК забезпечити ефективний процес, це вже не можна списати на “емоції” або “інформаційні атаки”.
    Добра новина: суспільство ще не байдуже. Люди відповідають, оцінюють, порівнюють, вимагають змін. Байдужість була б значно небезпечнішою. Нинішня критика — це не відмова від держави, а вимога до держави бути кращою.
    Мобілізація в Україні потребує не лише посилення. Вона потребує перезавантаження довіри. Бо війну виграють не тільки наказами, технікою і чисельністю. Війну виграють системи, яким громадяни вірять навіть тоді, коли ці системи вимагають від них найважчого.
    І саме це сьогодні є головним викликом для України: зробити так, щоб мобілізація перестала бути символом страху і стала частиною зрозумілого, справедливого й спільного оборонного договору між державою та суспільством.