Коли темрява стає питанням права: чому атаки на енергетику — це атаки на людську гідність

15 липня, 2026 р.

    Війна змінила навіть звичні слова. Електрика перестала бути лише послугою. Тепло перестало бути лише цифрою в платіжці. Вода з крана — лише питанням комунального господарства.
    У країні, яку Росія системно атакує ракетами й дронами, світло означає можливість лікаря провести операцію, людини з інвалідністю — скористатися ліфтом, батьків — нагріти дитині їжу, літньої людини — не залишитися в холодній квартирі без зв’язку. Електроенергія забезпечує роботу насосних станцій, транспорту, аптек, систем оповіщення, банків, мобільного зв’язку та укриттів. Її відсутність дуже швидко перестає бути побутовою незручністю і стає ризиком для життя.
    Саме тому новий звіт Управління Верховного комісара ООН з прав людини про ситуацію в Україні треба читати не лише як черговий документ про війну. Це документ про те, як руйнування інфраструктури перетворюється на порушення базових прав мільйонів людей.
    За даними ООН, у період із грудня 2025-го до травня 2026 року загинули 1 272 цивільні людини, ще 6 871 були поранені. Це на 40% більше, ніж за аналогічний період роком раніше. Далекобійні ракети та дрони залишалися головною причиною загибелі й поранень цивільних. Управління ООН з прав людини також задокументувало щонайменше 423 атаки на об’єкти генерації, передачі й розподілу електроенергії, а також щонайменше 74 удари по теплоелектроцентралях та іншій тепловій інфраструктурі в період із жовтня 2025-го до березня 2026 року.
    За кожною такою цифрою — не абстрактний «об’єкт критичної інфраструктури». За нею стоїть людина, яка не може зарядити телефон, викликати швидку, отримати ліки, зігрітися, приготувати їжу або дістатися власного помешкання.
    Право на життя не закінчується там, де починається аварійний графік
    У правозахисній дискусії право на життя часто пов’язують із прямою загрозою: обстрілом, пораненням, загибеллю. Це правильно, але недостатньо.
    Право на життя в умовах війни має і ширший вимір. Воно охоплює безпеку людини в лікарні, доступ до води, тепла, медичної допомоги, можливість отримати інформацію про небезпеку, евакуюватися, підтримувати зв’язок із рідними. Коли внаслідок удару зникає електроенергія, а за нею — вода, опалення, зв’язок і доступ до ліків, ризик для життя не завжди виглядає як вибух. Але він реальний.
    Найбільш уразливими в таких обставинах стають люди, які й без того потребують додаткової підтримки: літні люди, люди з інвалідністю, пацієнти, залежні від медичного обладнання, сім’ї з малими дітьми, внутрішньо переміщені особи, мешканці прифронтових і віддалених громад.
    Для когось відсутність електрики означає незручність. Для когось — неможливість скористатися кисневим концентратором. Для когось — зупинений ліфт на дванадцятому поверсі. Для когось — холод у квартирі, де живе немовля. Для когось — відсутність води, яку неможливо принести самостійно.
    ООН прямо вказує, що втрата електрики й тепла взимку вплинула на здоров’я, безпеку та здатність людей підтримувати належний рівень життя. Особливо це стосувалося старших людей, осіб з інвалідністю та родин із дітьми. Звіт ООН також застерігає: наступної зими люди можуть зіткнутися з тими самими викликами, а за відновлення атак — із ще тяжчими.
    Це важливе формулювання. Воно означає: гуманітарна ціна удару по енергетиці не вимірюється лише моментом влучання. Вона продовжується годинами, днями й тижнями після нього.
    Тепло, вода і гідність — не привілеї мирного часу
    У суспільній розмові про війну ми часто чуємо: «Треба потерпіти». Іноді це справді єдино можлива реакція на надзвичайні обставини. Українці довели, що здатні витримувати неймовірно складні умови.
    Але «витримувати» не означає відмовлятися від права на гідні умови життя.
    Людина не втрачає право на воду, тепло, медичну допомогу, доступність і повагу лише через те, що в країні триває війна. Так само держава не може зняти із себе обов’язок захищати людей лише тому, що противник завдає ударів. Очевидно, що Україна не здатна повністю усунути наслідки російської агресії. Але вона зобов’язана робити максимум можливого: захищати критичну інфраструктуру, відновлювати її, забезпечувати резервні рішення, інформувати людей, надавати підтримку вразливим групам і не допускати дискримінації у доступі до допомоги.
    Правозахисний підхід до енергетичної стійкості починається з простого питання: що відбувається з людиною, коли система дає збій?
    Чи знає вона, куди звертатися?
    Чи має доступ до тепла й води?
    Чи є найближчий пункт допомоги фізично доступним для людини на кріслі колісному?
    Чи може вона зарядити засіб зв’язку?
    Чи є в лікарні запасне живлення?
    Чи знає громада, хто з її мешканців залежить від електричного медичного обладнання?
    Чи може самотня літня людина отримати допомогу без складної бюрократії?
    Ці питання не є другорядними. Вони і є змістом права людини в умовах енергетичної кризи.
    Російські удари по енергетиці — це стратегія впливу на цивільних
    Систематичні атаки на енергетичну й теплову інфраструктуру мають очевидний цивільний вимір. Вони б’ють не лише по обладнанню. Вони б’ють по здатності суспільства жити звичайним життям.
    Коли без світла залишаються школи, дитина втрачає не просто урок — вона втрачає стабільність, зв’язок із ровесниками, звичний ритм. Коли не працюють лікарні або водоканали, це не просто «аварія». Це обмеження доступу до охорони здоров’я та базових умов існування. Коли люди не можуть підтримувати тепло у власному житлі в мороз, ідеться про безпеку, здоров’я й людську гідність.
    Особливо боляче це відчувають громади, які вже пережили окупацію, руйнування або масове переміщення людей. Для них кожна нова атака може відкрити травму, яка, здавалося б, уже залишилася позаду.
    Україна не має звикати до того, що холодна квартира, відсутність води або тижні без нормального зв’язку — це «нова норма». Адаптація потрібна. Але нормалізація неприйнятного — ні.
    Саме тут проходить межа між стійкістю і байдужістю. Стійкість — це коли суспільство вчиться діяти в кризі, не втрачаючи людяності. Байдужість — це коли на проблему відповідають словами: «Усі терплять».
    Відновлення має бути справедливим
    Після удару найчастіше першим питанням стає технічне: скільки часу триватиме ремонт? Воно важливе. Але є й інше: кого відновлять першим, кому вистачить резервного живлення, хто отримає доступ до води, тепла й інформації, а хто залишиться на периферії уваги?
    Відновлення інфраструктури — це завжди ще й питання справедливості.
    Громада не може оцінювати успішність ремонту лише за тим, чи загорілося світло в центральній частині міста. Необхідно бачити віддалені села, місця тимчасового проживання ВПО, будинки, де живуть літні люди, лікарні, інтернати, укриття, соціальні установи.
    Правозахисний критерій простий: найуразливіші не мають чекати найдовше лише тому, що їх менше, вони тихіші або не мають ресурсу домагатися уваги.
    Саме тому громадам уже зараз варто мати не лише технічні, а й соціальні карти ризиків. Де проживають люди, які потребують регулярного медичного догляду? Які будинки критично залежать від насосного обладнання? Де немає зручного доступу до пунктів підтримки? У яких селах немає резервного транспорту? Які заклади потребують автономного живлення насамперед?
    Така карта — це не додаткова бюрократія. Це спосіб не втратити людину в системі.
    Інформація під час кризи — теж право
    Під час відключень люди часто відчувають не лише холод або незручність. Вони відчувають невизначеність.
    Коли немає інформації, чутки поширюються швидше за офіційні повідомлення. Хтось пише, що аварія триватиме три дні, хтось — що місто «відключили назавжди», хтось поширює фейки про воду, евакуацію або роботу лікарень. У воєнний час така невизначеність може бути не менш руйнівною, ніж фізична шкода.
    Влада всіх рівнів має пояснювати людям не лише те, що сталося, а й що робити. Не достатньо написати: «Тривають аварійні роботи». Потрібно повідомляти, де отримати воду, які аптеки працюють, де можна зарядити пристрої, чи змінено рух транспорту, як працюють лікарні, куди звертатися людям, які потребують допомоги.
    Інформація має бути доступною: зрозумілою мовою, без бюрократичних формул, у різних каналах, з урахуванням потреб людей із порушеннями зору, слуху чи мобільності. У кризі це не комунікаційна «опція». Це спосіб захисту прав.
    Висновок: захищати енергетику — означає захищати людину
    Майбутня зима знову поставить перед Україною надзвичайно складні питання. Ми не знаємо, якою буде інтенсивність атак, якими будуть морози і які саме об’єкти спробує вразити Росія. Але ми вже знаємо головне: енергетика — це не тільки генерація, мережі та трансформатори.
    Енергетика — це право людини не залишитися самій у темряві.
    Це право пацієнта отримати допомогу. Право дитини бути в теплі. Право літньої людини мати воду. Право людини з інвалідністю дістатися безпечного місця. Право громади знати правду про ризики й отримати підтримку, коли ці ризики стають реальністю.
    Україна має готуватися до нового опалювального сезону не лише як до технічного завдання. Вона має готуватися до нього як держава, для якої людська гідність не зникає разом зі світлом.
    І саме в цьому — справжній зміст стійкості.
    НА ФОТО: ЕНЕРГЕТИКИ ДТЕК ВІДНОВЛЮЮТЬ МЕРЕЖУ ПІСЛЯ ОБСТРІЛІВ