Незалежність, яку ми виборюємо щодня

19 серпня, 2026 р.

    Олег Спорников, автор
    Тридцять п’ять років тому Україна проголосила Незалежність. Тоді багатьом здавалося, що достатньо вийти з Радянського Союзу, підняти синьо-жовтий прапор, затвердити герб і гімн — і свобода стане незворотною. Сьогодні ми знаємо: проголосити незалежність і насправді вибороти її — не одне й те саме.
    24 серпня 1991 року Україна відновила державність, однак наша боротьба за право бути собою не завершилася. Вона тривала в суперечках про мову та історичну пам’ять, у спротиві політичному й економічному тиску Москви, на майданах українських міст. Згодом — зі зброєю в руках у Криму, на Донбасі, під Києвом, Черніговом, Харковом, Херсоном, у Маріуполі, Бахмуті та сотнях інших міст і сіл, назви яких назавжди залишаться в нашій пам’яті.
    Тому війну, яку Росія веде проти України, я вважаю національно-визвольною боротьбою українського народу проти московської імперії. Ми воюємо не лише за територію, хоча для нас важливий кожен метр української землі. Не лише за кордон, хоча без захищених кордонів немає суверенної держави. Ми виборюємо право українців залишатися українцями, самим визначати своє майбутнє, розмовляти своєю мовою, пам’ятати власну історію та називати своїх героїв.
    Російська агресія не виникла через одне політичне рішення чи якесь «непорозуміння між братніми народами». Це продовження давньої імперської політики. Москва століттями намагалася переконати світ, що Україна не має власної історії, культури та права на державність. Нашу мову називали діалектом, культуру — провінційним відгалуженням чужої традиції, державників — зрадниками, а борців за свободу — злочинцями. Коли ж українці вкотре відмовилися підкоритися, проти нас спрямували армію.
    Росії потрібна не просто українська земля. Їй потрібна Україна без української волі — країна, яка не визначає власної зовнішньої політики, не обирає свого шляху і постійно озирається на Москву. Сам факт існування незалежної та демократичної України руйнує міф про те, що всі сусідні народи приречені жити під владою російського центру.
    Розпад Радянського Союзу в Москві так і не сприйняли як звільнення поневолених народів. Його досі трактують як втрату володінь, які нібито мають залишатися в російській зоні контролю. У цьому імперському баченні Україна, держави Балтії, Грузія, Молдова, Вірменія, Азербайджан, Казахстан та інші колишні радянські республіки є не рівноправними країнами, а територіями, яким дозволили тимчасово побути самостійними.
    Саме тут проходить межа між вільним світом та імперією. Для вільної людини незалежність іншого народу — природне право. Для імперії вона завжди здається помилкою, яку потрібно виправити тиском, шантажем, підкупом або війною.
    Російська імперська політика загрожує не лише державам, які вже здобули незалежність. Її заручниками залишаються народи, що й досі живуть у складі Російської Федерації. Їхні мови витісняють, історію переписують, природні ресурси використовують на користь центру, а людей відправляють воювати за чужі імперські інтереси. Власний досвід підкорення, русифікації та репресій мають кримські татари, чеченці, інгуші, черкеси, буряти, калмики, татари, башкири, ерзя, мокша, якути та багато інших народів.
    Ми не можемо вирішувати за них, яким має бути їхнє майбутнє. Але маємо право називати речі своїми іменами. Державна система, яка заперечує свободу народів, робить насильство нормою, загарбання — політикою, а брехню — способом існування, є імперією зла. Ідеться не про національність її громадян і не про засудження людей за місцем народження. Зло не записане в крові чи паспорті. Ідеться про режим та імперську модель, яка існує коштом підкорення інших.
    Ми довго повторювали, що в 1991 році Незалежність дісталася Україні безкровно. Це була лише частина правди. За неї платили життями козаки, воїни Української Народної Республіки та Української Галицької армії, учасники повстанського руху, політв’язні, дисиденти й шістдесятники. За право України на існування гинули люди, заморені Голодомором, репресовані діячі культури, священники заборонених церков і всі, хто відмовився зректися власного імені.
    У 1991 році ми отримали шанс, оплачений попередніми поколіннями. Проте не всі встигли зрозуміти його ціну. Комусь здавалося, що державу можна сприймати як тимчасову адміністративну конструкцію. Хтось думав, що незалежність назавжди гарантована міжнародним визнанням. Дехто вірив, що Україна може безкінечно балансувати між власною державністю та залежністю від Москви. Війна зруйнувала ці ілюзії.
    Незалежність — це не лише прапор над державною установою. Її потрібно підтримувати сильною армією, відповідальною владою, справедливим судом, дієвими інституціями, конкурентною економікою, якісною освітою і зрілим суспільством. Передусім — готовністю громадян не відмовлятися від власної країни навіть тоді, коли її захист вимагає страшної ціни.
    Національно-визвольна боротьба не означає, що ми повинні мовчати про внутрішні проблеми. Навпаки, держава, за яку люди віддають життя, має бути гідною цієї жертви. Неможливо закликати суспільство до єдності й водночас толерувати корупцію. Не можна говорити про повагу до захисників, якщо поранений військовий змушений долати байдужість і принизливу бюрократію. Не можна будувати європейську Україну методами, успадкованими від Радянського Союзу.
    Критика влади не є зрадою. Вимога справедливості, контроль за бюджетом і боротьба з корупцією не послаблюють країну, а роблять її стійкішою. Наша мета — не просто вистояти як територія з прапором. Ми повинні зберегти Україну як державу вільних громадян. Московській імперії ми протистоїмо не лише мовою та національними символами, а й іншою моделлю суспільства — заснованою на людській гідності, праві й відповідальності.
    У день 35-річчя Незалежності важко обмежитися святковими словами. За кожним піднятим прапором ми бачимо тих, хто вже не повернеться. За хвилиною мовчання — чиєсь обірване життя, порожня кімната, непрочитане повідомлення. Наше свято має присмак болю. Проте цей біль не скасовує свята. Навпаки, тепер ми значно краще розуміємо, що саме відзначаємо.
    Незалежність — це можливість називати свою країну власним ім’ям, говорити своєю мовою, обирати владу та змінювати її, пам’ятати своїх героїв і самостійно вирішувати, з ким будувати майбутнє. Це право української дитини народитися у своїй країні й нікому не доводити, що її народ існує.
    Ми не обирали цієї війни. Але ми обрали не капітулювати.
    Російська імперія хоче переконати нас, що вона вічна, а наш спротив марний. Так говорили всі імперії перед занепадом. Вони здавалися непорушними, доки поневолені народи не переставали їх боятися. Україна вже перестала.
    У свої тридцять п’ять наша держава платить найвищу ціну за остаточний вихід з імперії. Наш обов’язок — не дозволити, щоб ця ціна була сплачена марно. Україна має не лише вистояти, а й стати справедливою державою, яка пам’ятає кожного свого захисника. Щоб наступні покоління відзначали День Незалежності не як черговий перепочинок між війнами, а як свято остаточно вибореної свободи.